“Це буде унікальний приклад для інших бійців!”

Юрко Досяк, доброволець батальйону “Донбас”, – про мотивацію, 119 днів полону та створення Центру фізичного і психічного відновлення учасників війни на Жидачівщині

фото: Олег Огородник
Позитивнішого та енергійнішого, світлішого та спокійнішого чоловіка у своїй журналістській практиці я ще не зустрічала. Хоча б здавалося… Що таке війна та руйнівні обстріли із “градів”, він, юрист за фахом, знає не з розповідей. Його очі бачили тяжко поранених, його серце щемило, коли війна забирала побратимів… Він у свої 30 років залишився живим, пройшовши пекло Іловайського котла, а потім… потім були 119 днів полону в сепаратистів у підвалі донецької СБУ. Вижив, витримав і повернувся!
Про полон говорить спокійно, врівноважено, без емоцій… Каже, що це був час роздумів про життя і його сенс. Та можна лише уявити, що в 2014-ому пережили найрідніші Юрка Досяка  – мама, дружина і брат (також був на війні як лікар-травматолог, поїхав з Іловайська за два дні до того, як замкнулося кільце.“Пошта”). Донечці було трохи більше рочку… Красуня дочекалася свого татуся! 
Віра і надія дали силу родині пережити ті страшні 119 днів. І Бог почув їхні молитви! В грудні 2014-го його прізвище було в списку так званого першого великого обміну, і Юрко повернувся додому, до рідного Львова. Ось що таке справжні радість і щастя!
Він ще молодий, а вже посивів. Проте очі випромінюють спокій, добро і позитив. Це чоловік із загостреним почуттям справедливості, його болить, коли йдеться про соціальну несправедливість, він – за викорінення бюрократії та корупції. 
Гість “Пошти” – львів’янин Юрій Досяк, боєць батальйону “Донбас”. Хтось правдами і неправдами утікав від повісток, а він, як справжній чоловік, добровольцем пішов на війну. Перед тим ще був Майдан…
Спілкуватися з таким чоловіком – велика честь! А який він ініціативний та  креативний, а як любить жартувати! Ні полон, ні бюрократія його не зламали. Однак залишився неприємний присмак: Юрко Досяк ініціював створення Центру надання послуг учасникам бойових дій, претендував його очолити, але в 2016-ому його керівником так і не став… Шкода, звісно… При цьому самі ж бійці та громадські активісти були певні, що нову структуру мав би очолити саме Юрко як доброволець і юрист, який на волонтерських засадах доклав чимало зусиль до її створення.
Не треба бійцям допомагати, треба дати те, що їм належиться, коли вони повертаються з війни
Згодом у мережі Facebook на сторінці Юрія Досяка з’явився такий пост (березень 2016-го): “Знаєте, чому чиновники ніколи не знайдуть спільної мови з бійцями? Основна причина – страх. Серед чиновників побутує думка, що всі бійці АТО психологічно нестабільні, простіше кажучи, мають шпака в голові, гранату в кишені і загострене почуття справедливості. Тому поруч з бійцем чиновник, особливо нечистий на руку, перебуває в постійній напрузі, страх перед невідомим створює неабиякий дискомфорт. Натомість бійці мають думку, що майже всі чиновники психологічно зашкарублі, простіше кажучи, шпак у їхній голові якщо й був, то давно здох, а тепер гниє і смердить. І що паралельно з “психологічною реабілітацією” бійців, якою всі так сильно перейнялись, було б незле проводити психотренінги для чиновників, на яких штудіювати такі прості поняття, як чесність, порядність, мораль. Але то справа настільки безнадійна, що під неї навіть гранти ніхто не дає, тому й придумали люстрацію. Саме тому ситуація, коли боєць, навіть маючи за плечима якийсь бюрократичний досвід, збирається виконувати роботу чиновника, викликає такий спротив. Ніхто не запрошує вовків до кошари. Але й вовки ні в кого дозволу не питають...”
Вже цього року, знову ж таки у березні, Юрко написав: “Добре пам’ятаю, в якому настрої це писав. За цей рік особистий життєвий досвід спростувань цієї тези не підкинув, натомість підтвердженнями аж засипав. Теорема виросла і стала аксіомою”.

фото: архів Юрія Досяка
І ось у травні 2017-го боєць повідомляє побратимів та громадськість про старт другого проекту для учасників війни. Тільки тепер робить це на своїй території – родинному обійсті у селі Репехів: “Побратими, друзі і просто добрі люди. Зверніть увагу на цю зелену браму біля церкви Покрови Пресвятої Богородиці в селі Репехів (на фото). Якнайближчим часом ми відкриємо тут Центр фізичного і психічного відновлення учасників війни (наразі це робоча назва). Тут працюватиме сироварня, маленька м’ясна мануфактура, буде пасіка і пару теплиць для інгредієнтів до спецій і соусів. На шкляних дахах відреставрованих будівель стоятимуть сонячні батареї. Свіже повітря, тиша, трудотерапія і що важливо – джерело доходу для учасників війни стануть прекрасним фундаментом для фізичного і психічного відновлення… Зараз із Артемом Князьковим робимо ремонт в літній кухні, де буде невеличка сироварня. Багато ще роботи попереду, інтелектуальної і фізичної, натхнення є, ідеї теж. Хто чується в силі – приєднуйтесь, ми завжди раді добрим людям, які хочуть разом робити добрі справи”.
Донечка татусеві тепер дає підказку, як назвати Центр. “Хоча й наш Центр буде невеликий, але коли ми його запустимо, це буде унікальний приклад для інших бійців”, – каже “Пошті” Юрко Досяк. – Хочемо поєднати фізичне і психічне відновлення учасників війни та соціальне підприємництво. Будемо реєструвати Центр як громадську організацію. Можливо, згодом подаватимемося і на гранти”.
– Перше, що зауважуєш, коли спілкуєшся з вами, – це ваша щира усмішка. Ви випромінюєте радість!
– Є кілька факторів у житті, які допомагають усміхатися, навіть коли геть кепсько. Певен, що люди, які йдуть на війну вмотивовано, більш-менш нормально переживатимуть все те, що там відбувається. Якісь страшні історії в голові починають відбуватися радше після повернення з війни. Чому? Бо 90 відсоткам людей байдуже, де ти був, чим ризикував…
– Ви про бюрократію тут, удома?
– І про бюрократію, і про людей загалом. Недавно з донечкою заходили у Гарнізонний храм, показував їй фото кількох загиблих побратимів, яких знав особисто, або ж знаю їх матерів тепер… І коли виходиш із храму, то одразу потрапляєш на… карнавал. В такі моменти не усміхаєшся, хоча розумієш, що це храм, це атракції… І ще якось так виходить, що людей, які були на війні, починають боятися.
– Чому?
– Насправді люди, котрі воювали за свою країну, можуть бути потужною рушійною силою для її відновлення в будь-яких галузях.
– Хто боїться? Влада?
– Можливо, й влада. Влада є відображенням народу. Суспільство боїться, не розуміє… І оскільки цієї сили бояться, то її намагаються показати як силу хаосу, як руйнівну силу. Це не так! Насправді, якщо цю силу об’єднати, то вона б стала великою рушійною силою.
– На вашу думку, яке ставлення львів’ян на четвертий рік війни до бійців? Рідний Львів сприймає їх чи, навпаки, відштовхує?
– У мене таке враження, що Львів змінився порівняно з тим, яким був ще понад три роки тому. Можливо, внутрішніми міграційними процесами, можливо, великим напливом туристів. На мою думку, Львів щораз більше стає схожий на якийсь диснейленд.
– Вас це болить?
– Мені як львів’янину це не подобається. Львів’ян витіснили з центру міста. Зазвичай містяни не ходять на Різдво чи на інші свята в центр міста – краще кудись подалі, де спокійніше, затишніше. Можливо, комусь такий гамір подобається, а мені – ні.
– А чи належну шану у Львові віддають бійцям – пораненим і тим, що загинули на війні?
– Належну шану віддають ті, кого війна торкнулася особисто. Хто сам був, в кого там були чи є рідні, друзі… Люди, які дистанціювалися від самого початку війни, – їх це й зараз не торкається. Вважаю, що люди свідомо дистанціювалися. Хтось таким чином відмежовується від негативу. Але в країні війна!
– Дійсно є дві паралельні реальності – війна на сході і мирне життя тут, у Львові.
– Так і є. Для більшості людей ці прямі не перетинаються. Це розуміють ті, кого торкнулася війна.
– Ви не з розповідей знаєте, що таке війна, втрата побратимів, пекло Іловайського котла, потім 119 днів полону… Це велика Божа ласка, що ви, львів’янин, повернулися додому з полону після перебування в підвалах донецької СБУ живим та неушкодженим! Кажу про фізичний стан. Не знаю, яким був моральний…
–…і моральний був нормальний. Насправді вони там своїх, із Донеччини, більше ненавиділи.
Тепер матиму свою справу, на своїй території, де в мене ніхто нічого не відбере
– Що вам допомогло пережити і витримати ті страшні 119 днів – молитва, сила волі та духу, молитви рідних? Ви так рано посивіли…
– Я був напівсивий ще до війни. Я емоційна людина, а як відомо, емоційні люди швидше сивіють. Там, звісно, досивів трохи… Зі собою мав вервицю, молився щодня.
– Вервицю не забрали у вас в полоні?
– Ні, не забрали. Питали: “Ты что – католик?”. Відповів, що християнин. Вервицю залишили. Хрестики, вервиці у нас не забирали. Звісно, все залежало від того, хто куди потрапив.
– Кажуть, що підвали донецької СБУ – це найстрашніша катівня. І ви там були…
– З одного боку, так, а з іншого – потрапити до рук чеченців чи, ще тоді, до рук Гіві або Мотороли набагато гірше! На мій день народження, 29 серпня, коли мені виповнилося 30 років, ми виходили з Іловайська. До 31 серпня ще мали бій у Червоносільському. А 1 вересня уже були в полоні. Потім опинилися в підвалах донецької СБУ. Пробув там до 26 грудня 2014-го.
– Чим запам’яталися вам ці страшні 119 днів полону?
– Було багато часу, аби подумати, розібратися в собі. Планував, чим займатимуся, коли повернуся додому.
– Ви так спокійно про це говорите. Можна лише уявити, скільки сліз виплакали ваша мама і дружина, скільки хвилювань їм довелося пережити… 
– Мені дуже пощастило, що мій рідний брат (а він лікар-травматолог) поїхав з Іловайська за два дні до того, як замкнулося кільце. Його відправили до Харкова відвезти поранених. Вже було легше, що хоча б один вийшов з Іловайського котла. Він дуже маму підтримував, через що радію. В ці дні багато людей підтримували нашу родину, молилися за мене. Це важливо.
– А якби вам довелося ще раз пройти той шлях, який ви здолали, ви б обирали його чи воліли інший?
– Обрав би той самий шлях! Єдине рішення, яке би змінив – тоді вночі у Червоносільському, можливо, спробував би вийти з оточення. Ми і тоді вагалися. Цей вихід з Іловайського котла виглядав якось дуже хаотично. Це не виглядало як якась більш-менш спланована операція. Якби керівництво прийняло рішення закріпитися в Іловайську… Моя думка, що звідти не треба було виходити. При виході загинуло стільки бійців! Тактично неправильно спланований вихід. Ворог мав велику перевагу, зайнявши висоти, вкопавши танки. А ми їхали автобусами і машинами…
– Добровольці впевненіші, рішучіші, аніж генерали, які на посадах роками… Чому так?
– Ви самі відповіли на це запитання. Бо вони дійсно роками на посадах. А дехто ще з тих років, себто ще до незалежності… Нонсенс!
– Можливо, вони не знають, що таке патріотизм?
– Можливо. А можливо, у них відсутня мотивація. Доброволець знає, чому іде на війну. Натомість генералові добре в теплому кабінеті. Час від часу приїхав, подивився і поїхав… Якщо немає мотивації, то… Інколи здається, що деякі генерали солдатами не були.
На мій день народження, 29 серпня, коли мені виповнилося 30 років, ми виходили з Іловайська
– Які висновки варто зробити Україні на четвертому році війни? Чого ми навчилися, а чого ще ні?
– Армія зі стану руїни більш-менш стала боєздатною. Звісно, нам потрібне оновлення озброєння. Головне не забирати в людей мотивації. Як це так, що минуло вже чимало часу від Іловайського пекла, а дехто тільки зараз отримав посвідчення учасника бойових дій. Чому? Чому бійці в когось щось мають просити?! Мовиться не про посвідчення, а про ставлення до людей.
– Аби не виникало ситуацій, що бійців згодом кидають напризволяще, треба вміти їх чути. Бо рано чи пізно може статися соціальний вибух…
– Може і таке бути. Так, власне почути (!) бійців. Чому має бути якесь жебрання? Кажу про соціальні служби. Так не повинно бути!
– На вашу думку, чому існує бюрократія у ставленні до бійців?
– Бо все вирішують точковим методом, а треба комплексно. Був на двох зустрічах, коли голова Львівської ОДА Олег Синютка зустрічався з бійцями. Встає один військовий і говорить про проблему. Піднімають того чи іншого чиновника, той обіцяє розібратися… І так по колу. Та візьміть того посадовця, заведіть один раз до прокуратури – і він краще працюватиме, і всі виплати бійцями будуть вчасно.
– Як ви ставитеся до чоловіків, які “відкосили” від війська і не пішли боронити державу? Хтось, аби “пересидіти”, втікав від мобілізації на заробітки до Польщі, хтось купував “папірець з болячками”…
– Найкумедніша з цієї категорії та, що збирається йти воювати, коли війська ворога будуть біля Києва чи вже біля Стрия… Та я скептично ставлюся до таких. Що це за чоловіки? Знаю людей, яким дійсно було б важко з автоматом. Це може бути і фізичний, і психологічний стан людини… Та вони в інший спосіб долучаються – займаються волонтерством. Людина, яка не пішла на передову, але не втекла від війни, гідна поваги.
– А чи багато знаєте тих, що “відкосили”?
– Є такі. Наразі не спілкуюся з ними…
– Знаючи, що таке пекло на війні, ви тяжієте до доброго, світлого, позитивного.
– Я такий по життю. І це добре.
– Визволення з полону і повернення додому напевно запам’ятаються вам на все життя.
– Це було 26 грудня 2014-го. Найперше хотів до сім’ї, обійняти, поцілувати маму, брата, дружину, донечку. Яка ж це була радість і щастя!

– А після повернення чим хотіли зайнятися?
– У полоні думав про це, бо не було що робити. Думав, міркував. Все було одноманітно. Спав, давали щось з’їсти, потім навіть книжки нам давали. Ми їх перечитували по кілька разів. Власне там думав, як будуватиму Україну в мирній площині. Після повернення так і робив. Кажу про Центр надання послуг учасникам бойових дій.
– Ви як людина, яка пройшла війну, Іловайськ, полон, знаєте, що болить побратимів, були найкращим кандидатом на посаду очільника цього Центру. Але не так сталося, як гадалося… Чому?
– Насправді це була ідея, яку запропонував я. Не Садовий. Чітко пам’ятаю, кому цю ідею запропонував, і людей, які долучилися до створення Центру. Разом над цією ідеєю працювали з Оленою Пасевич, депутатом Львівської міськради, вдовою бійця, та Мариною Маневською, у якої загинув син разом із Олениним чоловіком. Вдалося зібрати колектив і запустити проект. Але… Зараз Центр надання послуг учасникам бойових дій працює, але чомусь досі не має повноцінного керівника – тільки виконувача його обов’язків. Чому мене посунули?..
– Можливо, ви були занадто відвертим, що не всім подобається?
– Говорив те, що думав.
– А чому ж тоді не склалося?
– Думаю, ці люди переслідували не зовсім ті інтереси, які декларували. Я мав інтерес, аби мотивувати бійців, які повертаються з війни. Непросто їм допомагати… Не треба бійцям допомагати, треба дати те, що їм належиться, коли вони повертаються з війни. Згідно із законом, рішеннями міськради. Аби бійці не були жебраками! Основна ідея Центру надання послуг учасникам бойових дій – боєць не повинен ходити і просити! Боєць не має іти з простягнутою рукою – служби мають працювати. Належно працювати.
– А вам по-людськи не було боляче, що так все сталося?
– Так, було. І психологічно важко було… Тепер маю нову цікаву ідею і сподіваюся, що нам усе вдасться!
Людина, яка не пішла на передову, але не втекла від війни, а волонтерить, гідна поваги
– А чи не говорили ви згодом із міським головою Андрієм Садовим про те, чому так сталося?
– Багато разів записувався до нього на прийом, але так і не мав зустрічі з ним… Тепер матиму свою справу, на своїй території, де в мене ніхто нічого не відбере. Хоча це менший масштаб від того, що планувалося. Але тепер мені ніхто не вказуватиме, що і як робити, ніхто не виїжджатиме на чужому горбі в рай, ніхто не зможе цього забрати.
– Для того, щоб до Центру фізичного і психічного відновлення учасників війни прийшли перші відвідувачі, доведеться неабияк попрацювати. Це нелегка, але така приємна праця на результат!
– Саме так (Сміється). Це буде нове, це буде новий підхід. Це село Репехів Жидачівського району, де жили мої бабця і дідусь по маминій лінії. Вони цю хату будували. Бабця померла кілька місяців тому, і обійстя почало приходити в запустіння…
– Тому ви вирішили, що треба дати йому нове життя, рух?
– Спочатку мене почало туди тягнути, а потім виникла ідея зі створенням Центру.
– Мама підтримала вас?
– Так. Вона за фахом медик. Дасть Бог – буде Центр і вона буде в ньому лікарем… Спершу мама посміхалася, тепер підтримує і вірить, що нам усе вдасться. Робимо все своїми силами, своїм коштом, поступово.
– Що плануєте зробити на тому обійсті?
– Там є хата, літня кухня, стайня, стодола, город, сад і пасіка. Зараз закінчуємо ремонт у літній кухні, де плануємо виготовляти сир та сиров’ялену ковбасу. Молоко плануємо купувати у фермера, м’ясо також. Щодо сирів, то це будуть тверді сири. Ще поїдемо вчитися, не будемо брати рецепти з інтернету (Сміється). Можливо, хтось згодиться приїхати до нас, щоби навчити. Ще потрібно придбати обладнання для сироваріння, а це дорого.

фото: архів Юрія Досяка
– Чому сироварня?
– Бракує хорошого сиру за доступною ціною. Бракує хорошої ковбаси за доступною ціною. 10 відсотків з продажу піде на військо або реабілітацію бійців. Де реалізовуватимемо продукцію? Думаємо над цим, радимося. Та спершу треба почати…
– Знаю, що у Львові бійці відкрили піцерію. Можливо, саме туди можна буде збувати вашу продукцію? Ось вам і підтримка побратимів.
– Так, цілком логічно. Концепт такий: четверо-п’ятеро людей, які будуть у Репехові постійно. Це люди, близькі по духу, однодумці. Я, побратим Артем, ще один боєць. Сім-вісім осіб зможуть відновлюватися. Можна буде приїхати з родиною, але є одна умова: вісім годин працюєш, вісім – спиш, вісім – відпочиваєш.
– Що означає працювати?
– Скажімо, на городі.
– Справді, земля, город, свіже повітря – хороший релакс, відпочинок від міської суєти.
– Саме так.
– А що будете вирощувати в теплиці?
– Оскільки ще плануємо робити соуси, то знадобиться кіндза, базилік, інші трави. Дуже люблю соуси!
– Яка поміч вам потрібна? З ким не будете співпрацювати? Напевно з політичними партіями. 
– Найперша потреба – це будівельні матеріали. Тож якщо хто має таку можливість зробити внесок у добру справу задля бійців – щиро дякуємо! Кажу про пересічних громадян, про людей бізнесу. З політичними партіями співпрацювати категорично не будемо. А щодо планів, то до 25 травня треба посіяти гречку для бджіл. Гречку маємо, але її не вистачить. А далі – далі ще багато роботи!
Розмовляла Ірина Цицак

Артем Князьков, львів’янин, боєць батальйону «Донбас»:
– Ми познайомилися з Юрком Досяком тут, у Львові, і потоваришували. Певен, що випадкових зустрічей не буває. Нас поєднав батальйон «Донбас»… Нам легко, бо ми близькі по духу, хоча й маємо різні характери. Тепер ось із побратимом розпочинаємо працю над створенням Центру фізичного і психічного відновлення учасників війни. Роботи багато, та нам цікаво. На природі добре працюється! Мені дуже подобається ідея щодо виробництва сиру. Переконаний, що нам усе вдасться, бо інакше бути не може!
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8201 / 4.59MB / SQL:{query_count}