“Жінки на війні дають чоловікам насамперед надію”

Людмила Кравець (позивний “Солдат Джейн”), інструктор з тактичної медицини, учасниця бойових дій, – про те, чому жінка йде в армію, її роль на війні, нестачу медикаментів на передовій та будні жінки-ветерана

фото: Олег Огородник
Тема “жінка на війні” доволі дискусійна. Досі побутують стереотипи про те, що жінкам не місце на війні; що захищати країну та охороняти слабших – це завдання чоловіків. Однак, є жінки, які впевнені: їм є що дати армії, і які твердо переконані – у війни жіноче обличчя. Одна з таких – Людмила Кравець, інструктор з тактичної медицини, учасниця бойових дій, за якою закріпили символічний позивний – “Солдат Джейн”. До війни Людмила займалась викладацькою діяльністю, працювала у лікарні. За освітою – біолог спеціаліст.
У віці 34 років вона, недовго думаючи, подалась на схід рятувати життя наших бійців. Та й не тільки життя, адже жінка на війні мусить взяти на себе ще й місію бути другом, мамою, психологом – отже, рятувати душі. Вдома ж її чекав неповнолітній син, і, власне, вберегти його небо – і стало причиною поїздки на Донбас.
Бажання продовжувати службу в АТО просто вбивають – бюрократією, невідповідальністю, лицемірством
Війна, її жорстокі будні, справжнє пекло зробили цю жінку ще сильнішою та витривалішою. Втім, вона зізнається, що у певні моменти дозволяла собі плакати – через розпач, безнадію, злість. Вона сильна та хоробра, принципова й прямолінійна, водночас любляча мати та дружина.

Про сміливих медиків та  перші дні на сході

– Пані Людмило, розкажіть, як почалась ваша історія на сході?
– Мене призвали до армії як медика у лютому 2015-го з Бердичівського району, Житомирської області.  Півроку служила у Житомирі на полігоні – викладала тактичну медицину. Звідти мене відправили на курси парамедиків в Естонію. Там пройшла десятиденні медичні курси. У вересні 2015 року я поїхала у зону бойових дій на схід як інструктор з тактичної медицини.
– Як ви та ваші рідні сприйняли вашу мобілізацію?
– Давно хотіла поїхати в АТО, бо не могла сидіти, склавши руки, коли в країні війна. Я була одна жінка зі свого району, яка їхала на схід. У військкоматі мене питали, чому їду. На що відповіла: їду на війну, тому що більшість чоловіків у нашій країні не мають фізичних і моральних якостей чоловіка, а країну ж комусь треба захищати. До речі, коли приїхала на Донбас, то кардинально змінила думку про чоловіків. Тепер можу впевнено сказати: серед військових є багато достойних мужчин, які справді готові віддати своє життя за майбутнє дітей і країни.
Рідні ж моє рішення не надто схвалювали, бо підростав син, якому на той час було 12 років. Його запрошував до себе воєнком, запитував, чи відпускає маму. Син навіть писав заяву, що не заперечує, щоби я їхала в АТО. Аналогічний дозвіл давала також моя матір: що вона відпускає мене і погоджується доглядати за внуком під час мого перебування у зоні бойових дій.
Якось нам із чоловіком у громадському транспорті заявили: “А ви що для України в АТО їхали?
– Серед ваших колег, можливо навіть друзів, були такі медики, які намагались всіма можливими та неможливими способами “відкосити” від мобілізації?
– На щастя, ні. Доля мене зводила з дуже достойними людьми. Були серед них і молоді дівчата, і старші жінки – але ніхто навіть на полігоні не хотів відсиджуватись, всі рвались на схід, бо розуміли – там ми потрібніші.
– Пам’ятаєте свій перший день на фронті?
– Пригадую, ми приїхали у Дружківку, що на Донеччині. Наші тоді стояли у дитячому таборі. Там дуже гарна територія, щоправда, сепаратисти все вщент порозбивали. Медрота була в колишньому дитячому садочку, куди вже в подальшому привозили хлопців для надання першої догоспітальної допомоги.

Про застарілі медикаменти, раритетні швидкі та лицемірство командирів

– Пані Людмило, розкажіть про вашу навчальну поїздку в Естонію. Чи вдалось вам пізніше застосувати всі здобуті знання на практиці, коли ви потрапили на схід?
– Ще під час викладання на Житомирському полігоні, у складі двадцяти людей, серед яких і військові, і військові медики, і волонтери, ми поїхали в естонське місто Тарту. Там проходили навчання, після яких стали сертифікованими інструкторами з тактичної медицини й маємо право викладати у країнах НАТО, в тому числі і в Україні. Нас багато чого навчили. В Естонії рівень викладання та відношення до самого процесу навчання кардинально відрізняються від того, як є у нас.
Ще досі у нашого військового керівництва нема того твердого переконання, що навчальні заняття перед поїздкою на передову – це надзвичайно важливий і невід’ємний процес. У нас військових до мобілізації готують абияк. Приміром, за весь період моєї служби у мене на заняттях було близько 5 тис. осіб. Це мобілізовані зі всіх бригад ВДВ: із 25-ї, 95-ї, 79-ї, 80-ї і 81-ї. Коли  на заняття просила для хлопців кілька сотень патронів, хоча би холостих, щоб створити максимально наближені умови до бойових, то мені не видавали. А як приїхали на полігон ще в Житомирі вище керівництво, то їм на день по 4000 патронів видавали і вони все вистрілювали. До речі, приїхали вони як пани – форма і спорядження одного вартувала зарплати всієї бригади. Наші хлопці й близько цього не мали.
В Естонії ж інструктори мають все необхідне, щоби донести інформацію до військовослужбовців. Там у будь-якій ситуації вчать діяти і діють за стандартами, а в нас – як-будь. Якби не волонтери, то не знаю, що було б. Аптечки є лише на папері.
– Невже військове керівництво не хвилювала нестача медикаментів першої необхідності?
– Запитую, коли в нас буде склад аптечки хоча би наближений до потрібного, зокрема, коли будуть оклюзійні наліпки, якими заклеюють рани.  То один мені відповів: “Тоді, коли на складі закінчаться індивідуальні перев’язувальні пакети радянського зразка”. А вони лежать там роками. Найстаріший такий бачила ще з 1956-го року – в мене батько з цього ж року. Уявіть собі! Я тоді не витримала, просто розплакалась. Кажу їм, щоб сказали це молодим хлопцям, яким по вісімнадцять, дев’ятнадцять років і які тільки-що приїхали на схід, і ще аж ніяк не хочуть помирати через аптечки, яким понад півстоліття, або через їх відсутність. Думаю, нехай скажуть цим дітям: “Їдьте, хлопці, на завдання без аптечок, з одним джгутом!” Отаке в нас матеріальне забезпечення…
Везеш людину й одною ногою прикриваєш діру в підлозі салону, бо все болото разом із кров’ю – тобі в лице
Також у нас “шкутильгає” евакуація.  Доводиться везти поранених на розвалених машинах. Отак везеш людину й одною ногою прикриваєш діру в підлозі салону, бо все болото разом із кров’ю – тобі в лице. Отоді хочеться вийти та почати ридати. Думаєш, скільки це ще може тривати?! Дайте нормальну машину врешті-решт! Бо тій машині ще більше років ніж мені.
– Чи реально змінити цю радянську систему, відпускати бійців на передову максимально підготовленими?
– Побороти цю систему майже нереально. Хлопці приїжджають туди із бойовим духом, думають: все, йдемо воювати, захищати країну. А їх місяцями нікуди не відпускають, а використовують як робочу силу. То й не дивно, чому вони починають зловживати алкоголем та сходити з розуму. Бо їх там як рабів ганяють. Коли одна з бригад зайняла певну територію, і там треба було вести будівництво, то командири виганяли хлопців на ці роботи під час занять.  Воякам за два дні на виїзд, а вони у час занять рубають кущі, бо так їм приказали. Як так!
З моїм характером мені було важко на це так просто дивитись, багато говорила у вічі й мені було байдуже, хто переді мною стоїть. Звісно, мала через це чимало проблем. Наполягала на тому, що треба заняття проводити, бо за один раз, в неділю, впродовж 20 хв. багато не навчишся. Та й то, в неділю хлопців забирали розкидати щебінь чи місити глину…  А вже скоро вони їдуть на лінію фронту і навіть не знають, як автомат тримати.
Головне – навчити людей надавати першу допомогу самому собі, ні на кого не надіятись. Якщо ж солдат чекатиме на допомогу від побратимів, то може стати й “двохсотим”. Бо в інших бійців є завдання. Працює такий принцип: перше – виконання бойового завдання, друге – збереження власного життя,  третє – допомога пораненому товаришу.
– Така недбалість під час навчань спричиняє жертви…
– І немаленькі, скажу вам відверто. Насправді все залежить від командира. Риба гниє з голови.  Якщо командир випускає хлопців непідготовленими, то що можна говорити?! Перші жертви  були через те, що не вміли, не знали як надавати собі першу допомогу. Зараз хлопців є кому навчати, але цим і далі нехтують. І дарма! Треба навчити бійця, як правильно рухатись при пораненні, як і де знайти укриття, як надати собі першу допомогу, як і чим зупиняти кровотечу.
Якщо командир буде переживати тільки за себе, думати про те, як буде краще йому, то решті доведеться виживати. Адже йому буде байдуже втомились ви чи ні, є у вас вода, чи нема, встигли ви собі щось випрати чи ні, ситі ви чи голодні. Бува, хлопці приїжджають після бойових завдань опівночі, а о 06.00 ранку їх вже як рабів на роботи женуть, або в наряд ставлять. То хіба в людей не буде “їхати дах”?! Звичайно, буде. Можуть навіть гранати піти в хід, щоб привернути увагу до проблеми. І таке бачила.
Знаєте, в мене було таке прагнення – служити далі, підписувати контракт. Втім, бажання продовжувати службу в АТО просто вбивають – бюрократією, невідповідальністю, лицемірством. Командири на камеру журналістам розказують, як їхній взвод гарно навчання проходить, а пізніше забирають хлопців із уроків на будівельні роботи.

Про жінку-солдатку та її роль на передовій

–  Як вважаєте, жінка може бути хорошою солдаткою?
– Звичайно, що може. За умови, якщо вона вольова, принципова та не вимагає до себе особливого ставлення тільки тому, що вона жінка. Бо ж на війні всі рівні. Часто бувало, що мені казали:
“О, та ти ж жінка! Що ти там можеш навчити!” Дехто так і казав мені: “Ти жінка, то йди і міняй прокладки”. Та й не тільки жінок ображають, а й деяких чоловіків. Тому жінка-солдат, в першу чергу, повинна вміти у будь-який момент стати на свій захист – як морально так і фізично. І треба змусити інших себе поважати, але за рахунок роботи, а не просто ходити та розказувати, мовляв, я жінка, то любіть мене й оберігайте. Повагу треба заслужити!
– Як думаєте, яка роль жінки у зоні бойових дій як власне жінки, а не як вояка?
– Жінки на сході дають чоловікам насамперед надію. Нагадують їм, що є заради кого воювати, що ще не все втрачено. Боєць бачить, що пішла жінка, згадує свою дружину, матір, доньку, встає і йде захищати наше небо. Жінка дає можливість чоловікам відчувати себе чоловіками. Бувало, що разом обідали, жартували, сміялись. Ставало легше…  А бувало й таке, що від безсилля у всіх істерика починалась.
– А що вас рятувало у моменти безсилля?
– Те, що вдома дитина. Часто плакала, але знову вставала та йшла вчити хлопців. Звісно, бачила і смерть, були і сльози – часто це не були сльози жалості, а сльози розпачу та образи, бо молоді хлопці помирали через чиюсь дурість. Та не було часу довго на цьому зациклюватись – треба було йти рятувати життя інших.
– Чи важко вам було викладати чоловікам? Як давали собі раду, адже, підоз­рюю, далеко не всі хотіли ходити на заняття і слухати жінку?
– Коли бійці на заняттях мене доводили, то я їм так і казала: “Хлопці, я тут викладаюсь на всі сто, бо хочу бути впевненою: війна не прийде до мого додому й мої рідні та близькі будуть захищені. І ви їм у цьому допоможете”. Це, звісно, їх стимулювало…
Перші жертви на сході були через те, що бійці не вміли, не знали як надавати собі першу допомогу
Я бачила четверту, п’яту та шосту хвилі мобілізації. Чимало було колишніх ув’язнених, алкоголіків, наркоманів, епілептиків, з гепатитами тощо. Поняття не маю, як ті люди проходили у військкоматах комісію. Вочевидь, просто виконували плани.
– Жінка на сході – це, напевно, і мама, і сестра, і донька, і кохана?
– Так. Всі, хто потребував моєї допомоги, всім допомагала. Та я й по житті більше спілкуюсь із чоловіками, а тому і на сході вони мене поважали.  Довіряли мені. Інколи приходили до мене з проханням, щоб пішла поговорити із воякою, який дебоширить. Доводилось бути і психологом. Хлопці втрачали кінцівки, прокидались на другий день і рвали на собі волосся, замикались у собі, не могли й не хотіли із цим миритись. За кордоном із такими солдатами одразу інтенсивно починають працювати військові психологи. А в нас це все лягає на плечі жінок-медиків.
Хоча, як би це не звучало жорстоко, але далеко не всі жінки їдуть на фронт із добрих намірів. Були ситуації, що волонтери щось передали нам, а вона тишком пакує це все у свій рюкзак, і потім передає в тил. Чесно, я би таких розстрілювала. Люди зі шкіри вилазять, щоби на схід посилку передати, а вона це від хлопців забирає?!

Про кохання під обстрілами та подарунки долі

– Розкажіть, як ви познайомились із вашим вже теперішнім чоловіком?
– По правді кажучи, ніколи не думала, що коли-небудь вдруге вийду заміж, а тим паче на війні. Та, як то кажуть, ніколи не знаєш, що тобі приготувала доля завтра. З Андрієм ми познайомились на заняттях. Він як старшина привів свою роту на навчання. І він дуже часто втікав із моїх занять, йшов кудись щось виконувати. Та згодом почав приходити, намагався залицятись. Тоді я побачила у ньому того справжнього чоловіка, бійця, який готовий до кінця захищати країну. Він вселив у мене надію, що я можу почувати себе жінкою, бути слабшою.
– Чи  можна сказати, що стосунки на фронті певною мірою простіші, бо ви в кризових умовах говорите те, що думаєте, не намагаєтесь нічого приховати?
– Так. Більшість людей на фронті оголюють душу. Там видно людину. Там нема думок, що вдягнути, що взути, який макіяж зробити. Там всі однакові. Там нема часу та змісту хитрити, бо одразу видно, хто чим дихає. Можливо, це і стало запорукою наших почуттів.
Більшість людей на фронті оголюють душу. Там видно людину
– Як сприймали ваші стосунки з чоловіком оточуючі?
– Багато хто не вірив, що “Солдат Джейн” вміє любити. Щиро дивувались, коли там же вийшла заміж. Ми зустрілись із чоловіком біля РАЦСу в Дружківці, пішли розписались. Нам дали десятиденну відпустку, зняли квартиру. Впродовж цих днів навіть нікуди не виходили. Там кожен день може бути останнім. До речі, тоді я вже знала, що чекаю на донечку Злату, яку тепер символічно називаємо Атошечка.
– На скільки була важливою підтримка один одного на сході?
– Надзвичайно важлива. Ми один одного витягували за вуха. Бо під кінець вже у всіх здавали нерви: довго чекали демобілізації. Вже навіть стали розглядали такий варіант: залишитись на контракт як сім’я. Та все-таки у квітні 2016-го приїхали до Львова – у місто мого чоловіка. Насамперед через дітей. Ми з чоловіком постійно двоє. Навіть народжували двоє – Андрій був поруч.

Про життя після війни, бюрократію та бажання втекти

– Найважче реабілітуватись після війни, мабуть, психологічно?
– Скажу, що ми приїхали сюди більше року тому, але до сих пір ще не оговтались від АТО. Та й загалом, думаю, чи взагалі реально відійти від того, що пережили та побачили. Інколи бувають такі моменти, що хочеться поїхати назад. Просто оточуючі доводять. Якось нам із чоловіком у громадському транспорті заявили: “А ви що для України в АТО їхали?”. Я бачу, що в чоловіка очі кров’ю наливаються. І ми просто вийшли з трамвая. Через таке відношення нічого не хочеться. Деколи в мене є бажання втекти від всього цього, переїхати жити кудись у гори, влаштуватись вчителькою у сільську школу і жити собі мирно зі своєю сім’єю, щоб ніхто мене не займав.
– Важливо, напевно, чимось себе зайняти?
– Ми ввійшли з чоловіком в ГО “Союз ветеранів десанту”. Також зараз я працюю інструктором з тактичної медицини у муніципальній варті. Це, до речі, перша офіційна посада інструктора з тактичної медицини. Вийшла на роботу й мені стало легше, бо роблю щось наближене до того, що я робила на сході. Це справа всього мого життя.
– Як оцінюєте ставлення до ветеранів у нашому місті?
– Бюрократія вбиває. Поки довідку з лікарні візьмеш – години пройдуть. Такий самий безлад у Центрах надання адмінпослуг – задаю питання, а вона кличе ще одну, а потім ще одну. Я вже не раз казала до їх працівниць: “Дівчата, нема на вас автомата!”
Аналогічно пішли на квартирну чергу з чоловіком вставати. Ми окремі особи – два учасника бойових дій. А на квартирну чергу поставили тільки мене, аргументуючи це тим, що ми сім’я. Але ж їхали на схід ми порізно. Та кого це хвилює?! Але я цим особливо не переймаюсь, бо не за цим їхала. Мене навіть обурює, коли учасники бойових дій страйкують, щось там доводячи. Пізніше люди думають, що то всі такі, що всі їхали в АТО з власної вигоди. Повторюсь: можу жити і в глибокому селі, головне, щоб рідні та близькі були живі та здорові.
Розмовляла
Олена Петришин

Фото: Олег Огородник, Галина Терещук,
особистий архів Людмили Кравець

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7295 / 4.55MB / SQL:{query_count}