“Живи вільно – помри гідно” – це не просто тату, це крик душі”

Ігор Бездух, львів’янин, десантник, учасник бойових дій, – про життя бійців після демобілізації, армію три роки тому і тепер, погляд на політику та не засвоєні українцями уроки

Поки одні вишукують варіанти відкупу від армії –  придумують собі болячки, відлежуються у лікарнях “на стаціонарі”, роками ніде не приписуються, втікають за кордон тощо – інші по два, а то й по три рази встигли побувати у гарячах точках, були поранені, одужали і знову рвуться на схід. І як багато серед чоловіків тих, що приходять у військкомати добровільно, місяцями оббивають пороги медкомісій, доводячи свою придатність до служби, бо не можуть тут, у тилу, спокійно ходити на роботу, наживати статки, поки там, на сході країни, ворог посягає на наші землі. 
 
 фото: Марічка Ільїна (2)
Гість “Пошти” – Ігор Бездух – львів’янин, учасник бойових дій, нагороджений орденом “За мужність”, десантник 80-oї десантно-штурмової бригади, заступник голови ГО “Союз ветеранів десанту”. Він ще з часів Майдану вперто рвався на фронт. Одразу після Революції Гідності, у березні 2014-го, нічого не сказавши рідним, хотів податись у добровольці, однак йому відмовили – “через поважний вік”. На той час чоловікові було сорок… Та вже влітку того ж року, якраз на свій день народження, отримав повістку. З цього часу почався новий етап у житті чоловіка – справжнього військового, патріота, мужнього і мудрого, щирого і завжди усміхненого – Ігоря Бездуха.

Про розвалену армію та толерантних мобілізованих

– Пане Ігорю, як прийшли до рішення податись у добровольці? Адже так багато чоловіків від мобілізації втікають. Ви ж натомість – просились на фронт…
– Коли почався Майдан, я не зміг від початку бути там через сімейні обставини.  Попав туди на завершення Революції – у 20 числах лютого. Все  вже йшло до завершення – до завершення того першого етапу, як вже тепер розуміємо. 
Дехто після Майдану одразу їхав у Крим, дехто ж у  Харків – бо  тоді у столиці звучали різні версії, звідки ворог наступає. Одразу скажу, що називатиму речі своїми іменами. Для мене є такі поняття – війна і ворог. Інакше це не трактую. 
З тими хлопцями, які були на Майдані, і які після Революції Гідності пішли у добровольці, служили у Нацгвардії, пізніше пересікався вже на Донбасі… Та це було пізніше.
8 березня 80-та окрема десантно-штурмова бригада вперше поїхала на виконання бойового завдання на схід. Тоді я пішов у військкомат, подав рапорт як доброволець. Вдома нікому нічого не казав.  Знайшли мою особову справу, переглянули і відмовили –  трохи за віком не підходжу. На той час мені було сорок. Військкомати не були готові до таких, як я. Там не мали уявлення, що робити із добровольцями. Все було на стадії розвалу. 
Війна змінює людину, загострюються ті риси чоловіка, які переважали до бойових дій
Та вже у липні цього ж року мені прийшла повістка. Вже після цього розказав близьким, що і раніше ходив проситись у добровольці, але не взяли. Ну в принципі я їх нічим не здивував, бо я завжди був таким і цього вартувало було б від мене чекати. Рідні моє рішення підтримали. Насамперед діти – в мене дорослі син і донька. До речі, мій син нещодавно підписав контракт із 80-ою бригадою. У цю суботу, 4 березня, їдемо до нього на присягу. 
– З чого розпочалась ваша перша хвиля мобілізації?
– Приїхали ми  з військкомату в Старичі на Яворівський полігон. Там ми проходили навчання впродовж місяця. Навіть ті, що були в армії, і вже все-таки дещо вміли, за цей час мали змогу або пригадати собі те, чого навчились ще у війську, або ж здобути нові знання. Місяця, як на мене, було цілком для цього достатньо. Єдина біда – не було спорядження для навчання. Його то з-за кордону привозили, то своїми коштами щось докуповували, нічого не кажучи рідним. 
– Яка була атмосфера під час навчань? Чи порозумілись між собою чоловіки?
– Всі, хто служив в армії, мають певне уявлення про це. Але на полігоні всі були дуже здивовані, бо хлопці  настільки добре один до одного ставились, звертались на ви, ніхто нікого не ображав, всі намагались один одному допомогти. Таке враження було, ніби ми знаходимось в інституті благородних дівиць, а не на полігоні (сміється, – ред. “Пошта”). 
Дуже гарне ставлення було до нас і в командирів. Вони не піддавались на відмовки мобілізованих, що “я служив – я знаю”, а все одно досить толерантно викладали нам те, що треба було.
– Мабуть, всі тоді мали одну мету – дати відсіч окупанту… Отже, після місяця навчань ви поїхали на фронт?
– Так, якраз у День незалежності вкотре присягнув на вірність українському народу. Тоді ми виїжджаємо в зону АТО – у сектор А, населений пункт Победа. Фактично нас готували більше для звільнення наших територій. Але ситуація тоді помінялась. Росія відкрито ввела свої війська. Були завдані удари по авіації. Як тільки приїхали, нас привітали “смерчами” із території Росії. 
Чесно кажучи, бардак тоді був ще той. Не було тоді порозуміння між добровольчими батальйонами і Збройними силами України. Здавали тоді один одного такими масштабами – повзводно, поротно.
Були ми і в населеному пункті Металіст, за кілька кілометрів від Луганська. Із Луганського аеропорту хлопці вже тоді вийшли. Одні виходили без наказу, інші, які могли втримати, теж  відступали. Попали ми туди із першим батальйоном “Айдар” – наголошую, першим, бо з тими хлопцями можна було піти в пекло і повернутись назад. Ми робили те, що могли зробити. Звичайно, війна не без втрат – у нас теж БТР не вийшов з бою. Дев’ятнадцять чоловік пропали безвісти.
Тоді я був поранений. У польових умовах нам робили операції. Окупантські війська вже гатили по Щастю, по лікарні, вони вже мстили,  як могли.  Була досить потужна засада, яка тягнулась на три кілометри. Скажу, що ми вже й надії не мали, що вирвемось звідти. Розстрілювали все і всіх. 
Із Старобільська нас вертушкою перевезли у Харків, у госпіталь. У вересні 2014-го там було дуже багато поранених. Частину осколків мені витягнули у польових умовах, частину якраз у Харкові – сам просився у лікаря, щоби мене прооперували. А частина ще досі в мені.

Про те, як через тих,  хто “відкошує” від армії, страждають бійці

– Які настрої побутували тоді у Харкові? Як вас прийняли у госпіталі?
– І хоч Харків – це не Західна Україна, яка традиційно всім асоціюється із патріотизмом, втім, у цей час там було так багато чуйних волонтерів, патріотів, які допомагали хлопцям всім, чим могли. Дехто ночував у госпіталі. Для багатьох бійців це було велике здивування. Інколи ми просили у них сигарету, то волонтери спочатку нас змушували з’їсти кілограм винограду, а тоді вже давали цигарку. Ходили біля нас, піклувались. Дуже їм велика подяка за це.
Пізніше з Харкова нас перевезли – ні, не до Львова, як ви вже встигли, мабуть, подумати. А до Мукачева. А знаєте чому? Бо львівські лікарні тоді були переповнені тими “гавриками”, які “косили” від армії і відлежувались у госпіталях, лікуючись від всіх можливих і неможливих хвороб.
Приїхав – не впізнав рідний Львів. Центр міста перетворили на суцільну цілодобову кнайпу
На Закарпатті до нас теж дуже добре ставились – знову ж таки було відчуття, ніби ми не у військовому госпіталі, а у якомусь сес­т­ринці. Підлікувавшись, ми з хлопцями хотіли знову їхати на схід, але тоді наш батальйон якраз повернувся на ротацію. Це був уже грудень 2014-го. А вже 8 січня, повечерявши вдома із рідними і трохи поколядувавши, ми знову поїхали на фронт. І вже 11 січня 2015-го заступили на бойове чергування на Луганську ТЕС. Особливо відчували на собі “перемир’я” – так гатили, що свистіло у вухах цілими ночами. Пробули там до осені – 1 вересня 2015-го мене демобілізували.

Про психологічну реабілітацію та допомогу армії в тилу

– Що відчували, коли їхали додому?
– Емоції переповнювали: вийшов із частини і  зрозумів, що чогось мені бракує, щось у мені обірвалось.
– Кажуть, що найважче після війни реабілітуватись морально і психологічно…
– Добре, що я послухав свого товариша і взяв із собою цілу сумку книжок. Книги відволікали. Та вій­на все одно впливає на вас, якщо ви там і встигли побачити всі її реалії. Бувало і в мене таке, що я не виходив із дому три тижні. Використовував лише три слова: “Так, ні, дякую”. Можливо, мій характер допоміг мені. Також дуже важливо спілкуватись – із побратимами, із сім’єю та друзями. Часто рідним не скажеш того, чим можеш поділитись із хлопцями, з якими воювали разом.
– У кому ви знаходили найбільшу підтримку?
– Однозначно у сім’ї. Бо завжди кажу: любов рятує світ – любов до коханої чи до дітей, до рідних чи друзів. До справжніх друзів. Бо до війни в мене їх було багато, але тепер розумію, що більшість – це просто знайомі.
Після війни мене просто розпирає від бажання робити добро – щодня і безкорисливо. Хочеться робити людям маленькі приємності, цінувати кожен прожитий  день.
– Пане Ігорю, ви ведете досить активну громадську діяльність – у тому числі організовуєте акції зі збору коштів для наших бійців.
– Я почав цим займатись якраз, коли демобілізувався вперше. Побувавши на вій­ні, не так просто повернутись у буденне життя, жити так, як ви жили до того. Потрібно було шукати собі заняття, дотичне до армії. Так  почав працювати із громадською ініціативою “Допомога армії”. Збирали гроші для учасників АТО,   проводили різноманітні ярмарки, щоби було чим допомогти армії. Так я відчував, що ще комусь потрібен і не мав часу замикатись у собі, думати про щось погане.
Після війни мене просто розпирає від бажання робити добро – щодня і безкорисливо
У січні  2016-го ми створили ГО “Союз ветеранів десанту”. Наше рішення було обдумане.
– Що спонукало створити таку громадську організацію? 
– Поштовхом стало те, що багато громадських організацій, які створені у Львові, очолювали (та й зараз очолюють) хто завгодно і які завгодно люди, але не учасники бойових дій. Я розумію, що вони громадські діячі, мають, можливо, досвід у цій справі, але все-таки вважаю, що таку організацію повинен очолювати боєць, який на власній шкірі відчув, що таке війна, був на сході, знає потреби і проблеми хлопців. До речі, громадською організацією керує водій машини. І нема нічого тут страшного. Ми всі одинакові між собою.
Відтак створили таку організацію, до якої мають дотичність лише бійці. Працюємо по такому принципу –  менше говоримо, але більше робимо. Цього року організували вертеп. Хлопці тепловізор попросили – недешевий. Потрібна була кругленька сума. От і вирішили колядувати. Бо просто збирати гроші вже марна справа. Люди виснажились фінансово, та й рівень життя падає…   Навіть ті, хто на початках активно допомагав армії, зараз вже банально не має з чого. Така громадська робота дуже затягує. Зараз навіть не можу знайти часу на операцію, бо багато справ.

Про незабуті дні на фронті та важливість армії 

– Пане Ігорю, ви нагороджені орденом “За мужність”, і ще бачу у вас медаль учасника АТО…
–  Орден “За мужність” ІІІ ступеня  – це для мене дуже цінна нагорода, яка мені нагадує про те 5 вересня 2014-го, про тих, хто того страшного дня вижив,  про тих хлопців, які пропали безвісти, загинули, і які, до речі, теж нагороджені цим орденом.
Для мене – це безцінна річ в пам’ять про те, що важко забути. Отримав цей орден вже у 2016-ому, до речі. Якось мені сказали, що такий же можна придбати біля пам’ятника Федорову у Львові за… 130 грн. Коли почув – ледь стримувався від люті. Хтось продав, бо бракувало грошей, але мені це ніколи не зрозуміти. Таким речам нема ціни!
Друга медаль – учасника АТО, яку я не дуже люблю, бо не люблю слово АТО. Учасник бойових дій, а не учасник АТО. Атовців є багато, але не всі учасники бойових дій.
– Бачу у вас тату на руці – “Живи вільно – помри гідно”. Набили його десь недавно?
– Так, після другої хвилі на сході з’явилось у мене таке бажання. “Живи вільно – помри гідно” – це не просто тату, це крик душі. Навіть один побратим спитав у мене дозволу, чи можна і йому таке ж саме зробити. Звісно, я дозволив. 
– Три роки вже триває війна в Україні. Ви пам’ятаєте, якою армія була на початку, і яка вона зараз. Щось змінилось?
– Можу впевнено сказати, що так. От вже минає місяць, як мій син підписав контракт. Зараз він проходить навчання, які тривають дуже потужно. Нема вже того рівняння плацу ногами. Звичайно, що кожен має вміти віддати честь і поводити себе відповідно. Але зараз більше практики, одразу полігон, одразу навчання. Зараз вже є якась напрацьована стратегія. Медична підготовка також є. Я її ще засвоїв, коли служив у радянській армії. І фактично вона мені не раз стала у пригоді в житті.
– До речі, про армію. Зараз багато хто впевнено каже, що армійські знання зовсім без потреби.  Все, мовляв, самому можна осилити. Що про це думаєте?
– Особисто мені армійські знання не раз згодились у житті. Армія тебе дисциплінує, мобілізує навіть.

фото: Волонтерська хвиля

Про військових і політику

– Ви повернулись нещодавно зі сходу. Як бійці оцінюють ситуацію у країні тепер?
– Багато різних думок звучать. Дехто вже так радикально мислить – каже, що зброю треба розвертати в інший бік. Але знову ж таки – це лише слова. Бо чи готовий ти взяти на себе відповідальність, чи чуєш за собою сили стати президентом, прем’єром?! Нема політичної сили і такого лідера, за якого вболівають вояки.  Це якщо загалом говорити.
– Як ви ставитесь до того, що військові ідуть у політику? Можливо, самі маєте політичні амбіції?
– Під час виборів-2015 багато учасників бойових дій  пішли в політику – у сільські, міські чи обласні ради. Не маю нічого проти того, але завжди кажу так: якщо витягуєш зброю, то будь готовий боротись до останнього, якщо ж йдеш у політику, то будь готовий працювати – багато працювати. А не так, що пройшов як депутат і поїхав у Польщу на заробітки – повірте, і такі випадки знаю.
Вважаю, що у політику мають йти хлопці, які є справжніми патріотами і, які готові щось робити, а не бити байдики після того, як люди в них повірили. Треба працювати до сьомого поту, щоб був результат. У нас і порядок в країні може навести простий дядько – головне господар-патріот.
– Пане Ігорю, скажіть, будь ласка,  які якості проявляються у чоловіків на сході? Що змінюється у чоловікові?
 – На війні хлопці починають вірити у Бога. Були хлопці, які зовсім не вірили у Бога, але, побачивши все пекло війни, починають вірити. Багато хто хоче одружитись, повернувшись додому: розуміючи всю цінність кожного прожитого дня,  хочуть мати нащадків. Багато так і кажуть: не боюсь загинути – боюсь, що мене не буде кому пам’ятати. Звичайно, загострюється сила духу, мужність. Хоча і страх проявляє – і цього почуття не треба соромитись. Є страх, який ти можеш перебороти, з якими можеш справитись, а є такий, що повністю з’їдає тебе, вибиваючи землю з-під ніг. У такі моменти рятує почуття гумору. Якби не воно, можна було б з’їхати з глузду. Інколи  до ночі анекдоти розказуємо, що й спати неможливо. Але, кажу, гумор виручає.
Чоловік захищає від ворога державу, яка в той час не може потурбуватись про його сім’ю?!
Війна змінює людину – що приховувати. Загострюються ті риси чоловіка, які переважали до бойових дій.
– Чи були моменти,  коли ви не могли справитись із власними емоціями, страх переповнював, можливо, хотілось все кинути і поїхати геть?
– Щоб поїхати додому – такого не було. Але були моменти, коли все гнітило. Особливо важко, коли ти на фронті захищаєш країну, але і у тилу нема порядку. Коли у 2015-ому “підскочив” долар, була ситуація, що дружина побратима не мала за що дитині підгузки купити. Ми тоді швидко мобілізувались і скинулись – хто скільки міг. Але сама ситуація не давала спокою. Як таке можливо: чоловік захищає від ворога державу, яка в той час не може потурбуватись про його сім’ю?!
–  А що найбільше піднімає бойовий дух наших захисників?
– Дитячі малюнки – то напевно всі підтвердять.  Кімнати наші всі були обвішані малюнками від дітей. Найбільше мені два запали в душу. Перший – мама у вишиванці на руках із сином і напис: “Не для війни мама сина ростила”. Другий надіслала із Канади наша діаспора – дитина подає руку солдату, і напис “Повертайся живим”.

Про два світи, в яких живуть українці

– У Львові понад п’ять тисяч демобілізованих. Як оцінюєте ставлення до ветеранів у нашому місті?
– Депутати ще спілкуються, цікавляться нашими проблемами бійців, а от міський голова дуже закритий, як на мене. Хоча після оцих зривів пленарних засідань я його в якійсь мірі і розумію. Адже такими методами, якими домагались правди “активісти” – компромісу не досягти. Є більш цивілізовані методи впливу.
Не треба шукати “тітушок” у Дніпрі та Харкові. Вони є у нас у Львові. Адже інакше цих молодиків, які зривають сесію міськради,  не назвати. Якось під час одного такого конфлікту мій побратим у формі  до одного  із такиx агресивно налаштованих молодиків, який, до речі, теж був у формі, каже: “О, здоров, братику”.  На що той відповів, що він його не знає. Юрко, мій побратим, відповідає: “Та ні, думаю, може, десь таки воювали разом”. Молодик каже: “А я не воював!”. Почувши це Юрко пояснив йому, куди йому податись, щоби повоювати і заслужено носити форму. І де його агресивні настрої більше знадобляться.
Не треба шукати “тітушок” у Дніпрі та Харкові – вони є у нас у Львові
Непорядок страшний – що сказати. Мене не було у Львові  півроку. Приїхав – не впізнав рідний Львів. Центр міста (живу на площі Ринок) перетворили на суцільну цілодобову кнайпу. По всьому Львову повиростали новобудови. Невже так рівень життя зріс? Переселенці найбільше скуповують. Знаю волонтерів, зокрема із громадської ініціативи “Допоможи фронту”, які ще досі орендують квартиру і обмежуються найнеобхіднішим у той час, які інші переселенці шикують. Наші ж хлопці мусять кидати все і їхати боронити їхні землі… Де справедливість?
– І справді, зараз не тільки Львів, а й Україна ділиться на два світи: одні воюють на сході, допомагають фронту, з останнього жертвують на потреби армії; інші ж у той час – живуть безтурботним життям, ходять на забави, не цікавляться новинами зі сходу, наживають статки.
– Воно і справді так є. Навіть військові комісари  зараз розводять руками, мовляв, кого ж мобілізувати?! Кажуть, що патріоти вже всі були –  по два, а то й по три рази. Алкоголіків уже  повизбирували. А ті, хто відкупились, вже теж не підуть. Ось так і живемо.
– А як щодо будинку для бійців Під Голоском – цього року люди таки отримають ключі?
– Мене  питання  цього будинку дуже болить. Бо наразі до нього не підведені елементарні комунікації – опалення нема, магістральну воду не підвели. Лише коробка. Дехто про інфраструктуру говорить – але куди там до неї, якщо вигод нема. От цікаво: а міський голова ключі вручатиме теж у ґумаках?
Нема політичної сили і такого лідера, за якого вболівають вояки
Та й загалом я не підтримую ідеї окремого будинку для учасників бойових дій та їх сімей. Це що гетто на 53 квартири та шість поверхів? Краще б розселили по різних будинках, щоби менше про спільні проблеми говорили.
Міська влада наобіцяла багато, але наразі результат не тішить. Для чого тоді було обіцяти? Якщо я солдат, і не виконав наказ, то мене карають. Якщо не справився із роботою, висловлюють догану. Якщо ж чиновник не дотримав слова, то його ще  й підвищують.
Деякі сім’ї загиблих хлопців уже отримали квартири у Львові, але за кошти Міноборони. Натомість міські обранці собі приписують це.
– А як щодо працевлаштування ветеранів війни?
– Складно, багато хто на біржі стоїть. Чимало сімей через фінансове питання розпалось. Зараз охоронну фірму з побратимами відриваємо. Хочемо хлопців об’єднати, зайняти їх справою, і започаткувати охоронну фірму в іншому – військовому – форматі, із дисципліною і порядком.
– Пане Ігорю, на вашу думку, щось змінилось у країні від часів Революції Гідності, за цих три роки війни на сході країни?
– Дуже мало. Бандити залишились при владі, корупція теж нікуди не ділась…
– Історія вочевидь повторюватиметься до тих пір, поки не засвоїмо урок.
– Так, бо зараз знову на ті ж граблі наступаємо. Болить лише, що занадто велику ціну наші хлопці заплатили за ці роки бойових дій на сході, щоби ми дальше повторювали помилки.
Розмовляла
Олена Петришин
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8264 / 4.58MB / SQL:{query_count}