Оговтатись від війни, не втративши себе

Повертаючись із фронту, бійці переживають посттравматичний синдром. Соромлячись та побоюючись осуду побратимів, вони не поспішають до психолога і залишаються сам-на-сам із проблемами

Навряд чи ці чоловіки коли-небудь думали, що прийде час, час війни, і їм доведеться боронити наші кордони. Вони, довго не роздумуючи, змінюють робочий кабінет на холодні окопи, а щоденні турботи – на єдине завдання: захистити країну від ворога. Війна, про яку дехто чув лише від батьків та дідів, стане їх жорсткою реальністю, та чи буде в них інший вихід, крім того, як стати пліч-о-пліч із ворогом та йти до кінця?! За час перебування у гарячих точках вони побачать смерть – не лише противників, а й тих, з ким ще вранці здоровкались. Із часом кров стане звичною, зброя просто зброєю, вороги – мішенню, як би це цинічно не звучало…
Звичайно, чи не всім чоловікам буде важко: дехто ховатиме заплакані очі від побратимів, ігноруватиме власну стривоженість, виганятиме із голови погані думки, не дозволяючи собі відчувати страх, не признаватиметься рідним, що вже давно не спить ночами та з кожним днем стає все більш агресивним, боячись бути осудженим. Та це війна, а війна, як гласить українське прислів’я, людей їсть, кров’ю запиває – вибиваючи у молодих хлопців, зрілих чоловіків та навіть досвідчених військових землю з-під ніг.
 Повертаючись із фронту, за бійцями ходить війна: їм важко адаптуватись до мирного життя, буває, що вони не справляються із власними емоціями та потребують допомоги психологів. Однак, далеко не всі військові готові звернутись до фахівців із проблемами, привезеними з війни – бо соромляться та бояться. Та й що не кажіть, а у нас нема культури звертатись при потребі до психолога, як це є за кордоном, тому і бійці туди не спішать, залишаючись сам-на-сам із власними проблемами, часто замикаються в собі, шукають розради у чарці, наркотиках, а в найгірших випадках – навіть покінчують життя самогубством… На жаль!  Повернутись з війни живим, але тут, у тилу, не знайти підтримки і піти з життя – страшні реалії, що не додають честі нашій державі, адже у цивілізованих країнах навіть після демобілізації, вояка під постійним наглядом спеціальних служб, які допомагають чоловікам не впасти духом та адаптуватись. У нас же, зі слів бійців, психологи допомагають здебільшого тим, хто самостійно звертається до них, усвідомлюючи всю небезпеку ситуації. 

92% бійців потребують допомоги психологів

Міжнародна організація НАТО надає потужну підтримку українським військовослужбовцям. Зокрема, велику увагу приділяють психологічній реабілітації демобілізованих учасників АТО. 
“У 2014 році почали працювати у волонтерському режимі із українськими військовими. Коли ми стикнулись із проблемою збільшення демобілізованих, долучили наших психологів, які починали свою роботу з населенням під час подій на Майдані. Згодом створили програму “Шлях з бою додому”, спрямовану на відновлення фізичного/психічного стану та адаптацію військовослужбовців”, – розповіла начальник служби психологічної реабілітації громадської організації “Ліга офіцерів” Вікторія Арнаутова.
За кошти НАТО для військовослужбовців проводять триденні семінари з психологічної реабілітації та подолання посттравматичного стресового розладу. Зокрема, з листопада 2014 до грудня 2016-го проведено 118 семінарів, що охопили 4700 учасників у 75 населених пунктах України.
Запорукою успішної реабілітації вояки є підтримка рідних, побратимів і загалом суспільства
 “Сьогодні близько  60% демобілізованих потребують медичної реабілітації, близько 30% – фізичної і понад 92% – психологічної. Ті військовослужбовці, які були в зоні АТО під час I-IV хвиль мобілізації і були звільнені з лав Збройних Сил України, пройшли тренінги і зараз повертаються до служби вже за контрактом”, – запевнив начальник відділу психологічного супроводу Головного управління психологічного забезпечення, підполковник Юрій Cпицький.
Експерти наголосили, що в Україні не дуже розвинена культура і практика звернень до психологів.
“Спочатку ми зустрілись із проблемою неприйняття військовослужбовцями потреби в наданні їм психологічної допомоги. Але перебування у зоні АТО накладало відбиток на військових, на членів їх сім’ї, і ми можемо їм допомогти. Психологічна служба Національної Гвардії на даний час проходить процес реорганізації – повністю змінена структура, штаб психологів”, – сказав начальник служби психологічного забезпечення Західного територіального управління (Національна гвардія України), підполковник Микола Дем’яник.

Прийняти допомогу фахівців

“Після звільнення приїжджаєш додому і думаєш, що все добре. Але ти не такий, як був до цього – треба це визнати. Тому я вважаю, що дуже потрібно працювати з психологами. Та, на жаль, часто інші можуть подумати, що ти хворий на голову, якщо звертаєшся до психолога. Тому психологам треба самим ходити до бійців і намагатись допомогти. Нам треба переламати цю систему, щоб військові розуміли, що допомога психолога потрібна їм, а не психологу щось від нього потрібно”, – зазначив доброволець батальйону “Донбас”, колишній військовослужбовець Національної Гвардії України, учасник семінару, спрямованого на психологічну реабілітацію, Руслан Кідалов. 
Зізнається, що і сам звертався до психолога, коли повернувся із зони бойових дій. 
“Кілька місяців зі мною все було нормально, а потім мене… “накрило”. І я консультувався десь чотири-п’ять місяців у фахівця – цього не соромлюсь. Краще відвідати спеціаліста, ніж зробити щось погане”, – наголошує Руслан Кідалов. 
“У грудні минулого року, за кілька місяців до звільнення в запас, “Ліга Офіцерів” проводила психологічний тренінг у нас в частині. Скажу правду: достукатись до нас важко. Багато хто не вірить психологам і вважає, що він здоровий і в нього все в порядку. Тому фахівцям довелось поборотись з нами, з нашими стереотипами, перш ніж ми почали з ними працювати. Звичайно, я з тренінгу не все запам’ятав, але багато чого залишилось у голові, і я  це досі використовую. Стараюсь щось порадити товаришам, які не працювали з психологами”, – каже вояка.  
“Наважитися звернутися до психолога для мене не було великою проблемою. В якийсь момент я просто відчув певне моральне виснаження, що маю внутрішні проблеми, з якими впоратися самому буде важко, а оточуючим – тим більше. Тому вирішив: потрібна допомога фахівця. Мої сеанси  у психолога відбуваються у режимі бесіди, інколи ми робимо певні психологічні вправи – нічого надзвичайного”, – розповів “Пошті” боєць 93-ої бригади Дмитро. – “За майже два роки я зустрічав військового психолога лише один раз, на полігоні у пункті постійної дислокації частини. Насправді в Україні військовий психолог – це явище унікальне. У більшості країн військові після умовно півроку бойових дій повертаються додому, на відпочинок і мають обов’язкову бесіду з психологом. Обов’язком фахівця є визначити, чи є у того чи іншого військового посттравматичний синдром, і якщо є, то надати кваліфіковану допомогу. У нас же все не так”. 
Більшість психологів, з якими зустрічався Дмитро, зараз працюють із бійцями, роблять це спільно із громадськими організаціями, центрами допомоги учасникам бойових дій. 
“Окрім цього, у військових госпіталях є штатні психологи, але я побачив із власного досвіду, що, як правило, вони не завжди є достатньо компетентними, проте не буду таким голосним – може, мені не ті люди траплялись. Люба Возняк, волонтер, скерувала мене в організацію “Простір надії”. Вони працюють спільно з Інститутом психології УКУ, отримують допомогу з боку ЄС”, – веде далі боєць. – Проблема у тому, що цей процес звернення до психолога – добровільний, це процес самоусвідомлення. Якщо ти знаєш, що це тобі потрібно, ти цього хочеш – тобі допоможуть. В іншому ж випадку – ти залишаєшся зі своїми проблемами сам-на-сам”. 

фото: kuryer-if.info

“Бойовий товариш завжди підтримає…”

Вояка 72-ої окремої механізованої бригади Олександр із позивним “ВДВ” за час своєї служби у зоні АТО побачив усі реалії боїв у Дяковому, Зеленопіллі, Ізвариному, Краснодоні, Волновасі, певний час перебував у госпіталі. Вже рік як він одружився і переїхав із Білої Церкви до міста Лева. Військовий розповів, що невід’ємною частиною його реабілітації після побаченого стала підтримка близьких: друзів, батьків і коханої людини.
“Після переїзду до Львова мені пощастило познайомитися з учасниками ГО “Союз ветеранів десанту”. Зараз спільно з ними допомагаю хлопцям на фронті, також займаємося реабілітацією демобілізованих. Найбільше уваги приділяємо спортивним заняттям, намагаємося підтримати бійців, аби вони не опускали руки, не починали вживати алкоголь. Також стараємося знайти хлопцям хорошу роботу за їх фахом, аби вони швидше повернулися до мирного життя”, – зазначив Олександр.
Боєць розповів, що навіть зустріч і щира розмова зі своїми побратимами, які також бачили війну, неабияк допомагає не опускати руки.
“Кожному із нас є що розповісти, чим поділитися… Є ситуації, коли не кожен цивільний зможе зрозуміти, про що саме говориш, чому це так важливо.  А людина, яка пережила те саме, що й ти, швидше знайде слова підтримки. Бойовий товариш завжди допоможе бойовому товаришу”, – наголосив він.
Військовий зазначив, що найефективнішою буде лише комплексна допомога при адаптації демобілізованих. 
“Якщо вояка не хоче їх слухати чи вважає, що його не розуміють, занадто жаліють тощо, то просто необхідно, аби військові товариші знайшли йому слова підтримки”, – додав боєць.
Зі слів Олександра, допомога психолога має бути невід’ємним атрибутом реабілітації кожного демобілізованого. Чоловік зізнається, що декілька разів сам звертався до лікаря.
“Такі люди (психологи, – “Пошта”) вміють знайти підхід до кожної людини окремо. Психологічно ламаються всі – про це потрібно не соромитися говорити! Чимало військових бояться визнати навіть перед самими собою, що їм важко адаптуватися після АТО, що вони потребують підтримки. А сім’ї бійця? Вони ж також чимало пережили, поки чекали звісток з фронту, тож це може даватися взнаки”, – наголосив він.
Андрій, боєць 80-ої окремої десантно-штурмової  бригади, родом із Яворівського району Львівщини, розповів “Пошті”, що після повернення із зони проведення військових дій демобілізовані дуже часто розчаровуються у побаченому, адже воювали вони не за те, щоб у країні нічого не змінилося.
“Один із моїх товаришів після повернення додому не міг ніяк прийти до себе, вважаючи, що його військова служба на сході України була марною. Воювали за одне, а на ділі бачимо зовсім інше. Якось доводилося спілкуватися з людьми, які втікали свого часу від повісток, а тепер пишаються цим, насміхаються, питають “За що ви всі воювали?”, – розповів Андрій. 
На думку бійця, суспільство не готове морально підтримати вояків. Тож найбільшою допомогою є зустрічі із побратимами.
“Стараємося зустрічатись якнайчастіше, адже ніхто тебе не зрозуміє так, як той, хто пережив те саме”, – наголосив він. 
З його слів, також психологи можуть знайти слова підтримки для кожного. 
“У інших країнах є навіть сімейні психологи, які працюють з усіма членами сім’ї. Але для хорошого самопочуття потрібно дбати і про психічне здоров’я”  – наголосив Андрій.

фото: obzor24.in.ua

Життя на війні ділиться на “до” і “після”

Про проблеми, з якими звертаються демобілізовані до психологів, “Пошта” спитала у психолога, волонтера Асоціації фахівців з подолання психотравмуючих подій Ольги Конюх. У складі груп екстреної психологічної допомоги, як волонтер кризової служби Ольга Конюх у липні-серпні 2014-го побувала у гарячих точках на сході. Тож про психологічні проблеми вояків знає не з чуток… 
“Є така особливість, що військовослужбовці швидше і легше адаптуються до військового життя, ніж пізніше заново звикають до мирного. Це викликано особливістю психіки, адже механізм виживання є надзвичайно важливим в екстремальних умовах і оскільки вироблений тисячоліттями, то спрацьовує досить швидко. Зворотній процес відбувається значно повільніше і емоційно важче. Бійці, які добре себе почували у зоні бойових дій, коли повертаються часто скаржаться на важкі сни, постійну тривожність, підвищену агресивність, надмірну чутливість до голосних звуків. І у перші кілька місяців, після повернення такі переживання є нормою! Психіка потребує реадаптації, адже і агресія, і чутливість до небезпеки – все це є запорукою виживання у складних умовах”, – зазначає Ольга Конюх.
Вона наголошує, що говорити про психологічні проблеми можна лише, якщо схожі симптоми зберігаються і через півроку після повернення із зони бойових дій. 
“Тоді це може бути ознакою посттравматичного стресового розладу – це стан, коли людина не здатна справитись і змиритись з тим травматичним досвідом. Тоді вояка потребує допомоги спеціаліста”, – каже психолог. 
Вояки часто кажуть “Людину із війни можна забрати, але війну із людини вже ні”. Хтось переконаний, що чоловіки стають агресивнішими, а деякі ж сміливішими, мужнішими, ніж були до фронту…
“Я повністю погоджуюсь із тим, що після війни людина повертається іншою. Це надзвичайно інтенсивний і складний досвід, він не може минути безслідно. Але це зовсім не означає, що наслідки цього досвіду обов’язково будуть негативними. Іноді ті ж самі зміни стаються з людиною і без бойового досвіду, але вони проходитимуть плавно і не травматично. Війна – це ніби злам: життя ділиться на “до” і “після”. Вояка виконує надзвичайно важливу місію, від якої залежить не лише доля військовослужбовця, але і цілої країни. Це спонукає жити більш усвідомлено, відповідально, – пояснює Ольга Конюх. – Агресивність є лише одним із аспектів і зазвичай підвищується у більшості бійців на початку, а за кілька місяців повертається до рівня, який був до війни. На мою думку, позитивні зміни відбуваються з більшою кількістю бійців частіше, ніж негативні, однак це залежить від того, як сам військовослужбовець сприймає свою службу, чи пішов він добровільно на війну, чи бачить у цьому сенс, чи підтримували його рідні і чи прийняло оточення ті зміни, які з ним відбулись”.
“Насправді з фронту агресивними повертаються далеко не всі”, – запевняє боєць 93-ої бригади Дмитро. 
“По-перше, коли людина перебуває у відчаї, сильно розчарована у чомусь, то такі почуття переростають або у повну байдужість, так звану апатію, або ж у агресію. Також інколи може прокидатися своєрідний “синдром загостреної справедливості”, тому що дуже багато бійців, зокрема добровольців, бачили ще за Майдану в цій війні шанс щось змінити, вони вважали це своїм обов’язком. А насправді все не так: окрім факту, що нічого змінити не вдалося, значна кількість цивільних згадують про війну на сході України лише з новин: скільки померлих, поранених тощо”, – наголосив вояка. 

(Не)Картати себе за вбивство

Колись розмовляла з вояком, який зізнався, що як тільки приїхав на Донбас, ніяк не міг змиритись з думкою, що йому рано чи пізно доведеться вбити людину – навіть, якщо це буде ворог. Коли таки стріляв у бойовиків – ночами не спав. І це незважаючи на те, що він один з найбільших патріотів, яких я знаю. Він дуже болісно переживав втрату побратимів, казав, що в нього були думки: ще трохи і зійду з глузду.  Що робити у таких випадках чоловікам, аби психологічно не зламатись – “Пошті” про це розповідає психолог. 
“Вбивство, незалежно від контексту, це найбільше табу у більшості культур, це найважчий гріх у нашій релігії, то ж для військовослужбовця надзвичайно важко переступити цю грань, адже людське життя є недоторканим. Однак на війні, саме здатність знищити ворога є запорукою не лише успішності бойових дій, але і умовою виживання, тому часто цього неможливо уникнути, не наразивши на небезпеку себе і побратимів. У такій ситуації важливо пам’ятати, що усе що з бійцем відбувається – це нормальна реакція на ненормальні обставини. Важливо дозволити собі горювати, не соромитись власних емоцій та не боятись просити про підтримку інших. Присутність побратимів, відчуття спільності, дружнього плеча – це те, що найбільше рятує на війні”, – запевняє Ольга Конюх. 
“Щодо реабілітації бійців, то я би воліла вживати слово – реадаптація, адже те що відбувається з людиною після війни – це, знову ж таки, абсолютно нормально, просто досвід війни – є для нас ненормальним і тому важким для сприйняття та інтеграції у життєвий досвід. Одним з найважливіших аспектів швидкого та успішного повернення до мирного життя є підтримка: підтримка рідних, підтримка побратимів і загалом суспільства. Важливо, щоб оточуючі розуміли що відбувається з людиною і приймали її емоції такими, якими вони є, навіть, якщо це лякає”, – пояснює “Пошті” психолог. 
З її слів, у більшості бійців (70-80 %) з часом усі емоції повертаються до норми. 
“Важливо, щоб військовослужбовець мав куди повернутись, щоб сім’я його прийняла, він зміг взяти на себе обов’язки та піклуватись про рідних, як робив це до війни, продовжив професійну діяльність чи мав можливість вчитись чомусь новому. Надзвичайно важливим аспектом є і суспільна думка – адже наші військові захищають власну землю від ворога, по суті ведуть священну війну і це їхня місія, кожен робить свій вклад, який не слід недооцінювати”, – акцентує Ольга Конюх.

Віталій Свінціцький, учасник бойових дій, депутат Львівської міськради, керівник міжфракційної групи з питань учасників АТО:
– Пам’ятаю, як повернувся додому із зони АТО, то на державному рівні якраз була прийнята програма реабілітації, за допомогою якої з бійцями працювали психологи та інші лікарі. Оплачувала це держава. Участь у цій програмі не є обов’язковою: демобілізовані можуть звернутися за власним бажанням, якщо відчувають потребу. Порадившись із побратимами, ми дійшли до висновку, що участь бійців у таких програмах реабілітації мала би бути обов’язковою і довготривалою, щоб не обмежувалася кількома візитами. Допомоги потребує ледь не кожен, хто бачив війну. Один із моїх побратимів після повернення додому впродовж довгого часу не міг заснути, зовсім не спав ночами. Психолог поставив йому діагноз “поствоєнний синдром”, він пройшов тримісячний курс терапії і тепер спить спокійно. Нашим бійцям потрібна підтримка – дуже часто люди можуть опускати руки, занепадати духом, чимало демобілізованих внаслідок стресу можуть і до чарки прикладатись. Всі свої спогади, стреси вони намагаються заблокувати, “заглушити” у своїй голові, коли насправді цим потрібно ділитися, говорити про пережите. Наша держава повинна дбати про психологічний стан своїх громадян. Україні варто взяти приклад із таких країн як Великобританія, США, що гарантують допомогу психолога усім тим, що повернулися свого часу з Іраку чи Афганістану. Також ми могли б і залучати іноземних спеціалістів із цих країн, які вже мали досвід роботи з демобілізованими. Хлопці після повернення повинні інколи заново будувати своє життя, насамперед це стосується пошуку роботи. Країна і місцеві органи влади мають допомагати їм у цьому, адже коли людина має якесь заняття, стабільну, хорошу, високооплачувану роботу, то її реабілітація проходитиме швидше і легше. Окрім цього, одним із основних джерел підтримки для демобілізованих є сім’я і друзі, адже з ними вояка проводить найбільше часу і вони, відповідно, мають величезний вплив на бійця. Рідні мають мотивувати військового, аби той міг знайти собі таку роботу, заняття чи навіть хобі, які б допомагали йому забути побачене. На жаль, зараз учасники бойових дій здаються всього лиш ще одною непотрібною турботою для держави, адже влада не робить достатньо для допомоги тим людям, які свого часу ризикували життям заради них. Держава повинна сама ініціювати підтримку бійцям, тоді органи місцевої влади матимуть більше повноважень для підтримки демобілізованих. І не треба підходити до цієї роботи сухо, несумлінно! До кожного бійця потрібен індивідуальний підхід, адже всі вони переживають це по-своєму. Чесно кажучи, після повернення зі сходу, мені довелося поховати вже чотирьох своїх побратимів, які не впоралися з цим навантаженням і покінчили життя самогубством. Ще одного товариша довелося примусово відвозити у психіатричну лікарню, оскільки повернувшись додому він не зміг самостійно реабілітуватися – війна так і залишилася у його свідомості. Якщо людина занепадає духом, опускає руки, через це прикладається до алкоголю, легких наркотиків тощо, то критикувати її за такі дії не варто. Людям, що бачили війну на власні очі, потрібна насамперед підтримка. Психолог – це дуже важливо, але без моральної допомоги рідних проблему реабілітації вирішити все одно важко! Інколи спеціаліст повинен попрацювати і з близькими, ці люди також чимало пережили. Ще один важливий нюанс – у допомозі психолога немає нічого поганого, цього не треба соромитися.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7918 / 4.59MB / SQL:{query_count}