“Не можна опускати руки, треба стиснути зуби і йти вперед”

Ярослав Стеців, учасник АТО, старший лейтенант 80-ої окремої аеромобільної бригади, що втратив ногу на війні – про те, наскільки важливо не дозволити собі опустити руки

фото: Радіо Свобода, Галина Терещук
За час війни на Донбасі у зоні АТО побували десятки тисяч українських бійців. На жаль, живими повернулися не всі, а дехто у бою отримав важкі поранення, втратив кінцівки. У багатьох зараз проблеми зі здоров’ям, тому дуже цінним є досвід тих солдатів, які змогли після бойових дій знайти своє місце в житті.
Військові продовжують дивувати власною силою волі та можливостями. Спортивні змагання відбуваються в справді інтенсивному ритмі, а самі вояки прагнуть, щоб ця традиція перейшла у міжнародний формат, бо хочуть позмагатися і з іноземними бійцями, яким також довелося заново вчитися жити та опановувати протези.
Сьогодні “Пошті” вдалося поспілкуватися з чоловіком, якого не зламала війна - 25-річним бійцем АТО Ярославом Стецівом. Боєць зазнав поранення 25 серпня поблизу Хрящуватого на Луганщині, хлопцеві відірвало ногу. Та згодом старшому лейтенанту Ярославу Стеціву зробили протез у Лондоні, він навчився повноцінно жити і радіти кожному новому дню.
– Ярославе, розкажіть трохи про себе – звідки ви родом, яка освіта, зрештою, чим займалися до війни на сході?
– Народився я 1991 року на Львівщині у селі Дроговиж. У 2008 році вступив у Національну академію сухопутних військ, закінчив її у 2013-ому, після чого потрапив для проходження подальшої служби у 80-ту бригаду. У березні 2014-го, коли розпочалася окупація Криму, а згодом – і антитерористична операція, наш батальйон отримав завдання висунутися ближче до сходу України. Спочатку ми дислокувалися у Чернігівській області для проведення бойових злагоджень, тренувань батальйонів, потім перемістилися на Харківщину, а згодом і на Полтавщину, звідки вже відправилися в Луганський аеропорт.
Впродовж шести місяців наш батальйон брав участь в утриманні Луганського аеропорту, після чого наступним нашим завданням була “зачистка” населених пунктів поблизу (Круглик, Червона Поляна, Христофорівка, Лутугіно, Оріховка, Хрящувате).
– Як ваші рідні сприйняли звістку про те, що ваш батальйон переміщають спочатку на Чернігівщину, а згодом – і на схід?
– Чесно кажучи, спочатку вони нічого про це не знали. На той час я ще не був одружений, тому з рідних у мене були брат і мама, яких я дуже не хотів лякати. Приблизно до кінця травня я їм говорив, що знаходжуся на полігоні – щоб не переживали передчасно. Потім, звісно, таки розказав їм правду.
Зрозуміло, що мої рідні, почувши цю новину, дуже емоційно відреагували. Під час телефонної розмови я всяко заспокоював їх, переконував, що тут усе більш-менш спокійно. Пам’ятаю, як телефонувала матір після повідомлень, що аеропорт обстріляли. Тоді довго довелося пояснювати, що у Луганську є два аеродроми, і що нашій безпеці тоді нічого не загрожувало.
Чесно кажучи, як мої близькі переживали за мене тоді, так і я дуже хвилювався за їхнє здоров’я. Як виявилося недарма: моя матір не спала ночами, вмикала телевізор через страху почути якісь погані новини. Та й переживали так за мене не тільки мої рідні: батьки дуже хвилюються за своїх синів чи доньок (а мені приємно зазначити, що такі приклади у нас є), які знаходяться у зоні АТО.
– Відмотаймо час назад: ви прибули в Луганський аеропорт. Що відбувалось дальше? Як тривало  його утримання?
– Коли ми прийшли туди на початку квітня, аеропорт працював у штатному режимі – жодних надзвичайних ситуацій, ми познайомилися з його працівниками, взяли об’єкт під свою охорону, укріплювали позиції. Спочатку, як відомо, АТО тривала загалом лише на території Донецької області. А згодом і нам потрібно було тримати оборону: почалися обстріли з мінометів, з автоматичних гранатометів, а за ними пішли і “Гради”… Нашим обов’язком було утримати цей об’єкт, скільки ми зможемо. Коли вже й було нічого утримувати, нам віддали команду на відхід - новий рубіж оборони.
– Розкажіть більш детально, будь ласка, про розпорядок дня, коли ви були на сході, про атмосферу всередині батальйонів?
– Розпорядок дня: пригадую, на Великдень, коли якраз мені випало чергування на даху головного терміналу аеропорту, із сусідніх сіл лунали дзвони, люди святили паску – ми ж у той час все одно повинні були нести службу. У зоні АТО не існує таких понять як “свято” або “вихідний”. Ми лишень могли ділити дні на спокійні і такі, коли тривали обстріли. От і все.
А от щодо атмосфери всередині батальйонів, то, чесно кажучи, у мене була посада командира батальйону, тому доводилося все-таки робити певний поділ на моїх підлеглих і на моїх командирів. Однак поза службою ми можемо мати близькі дружні стосунки з товаришами по роті, навіть дружимо сім’ями. Я намагаюся дружити з тими, хто тоді був пліч-о-пліч зі мною. Це люди, які точно завжди зможуть допомогти у житті – так само, як і я їм. Вони – це друзі, які перевірені війною.
– Ярославе, а як під час вашої служби вам допомагали волонтери?Якою була підтримка від держави?
– Наш батальйон вирушив у зону АТО в тому, що ми змогли отримати на полігоні: бронежилети, каски, зброя. Звісно, тоді ніхто не міг спочатку до кінця передбачити, наскільки масштабними і тривалими будуть ці бойові дії, тому й підготувати все необхідне для кожного бійця було важко.
Мені приємно згадувати роботe волонтерів: вони допомагали нам, ставлячи інколи під загрозу навіть власне життя. Величезну роль відіграли місцеві волонтери – люди з Луганська і його передмістя, які не боялися показати те, на чиїй вони стороні. На жаль, декотрі з них потім загинули через те, що допомагали нам… Коли ми відійшли, а на цю територію прийшли батальйони незаконних озброєних формувань, їм здали тих, хто допомагав нам – і місцевих волонтерів розстріляли.
Навіть, коли ми були в повному оточенні, волонтери (серед яких були і наші рідні) на спеціальних парашутних системах (ПС) десантували нам вантажі з їжею, водою та всім необхідним. Всю допомогу, що ми отримували, ділили на рівні частини. Не було такого “на вантажі моє прізвище – отже, це все моє”, ми розділяли все справедливо і рівноцінно.
– Дуже важливо, що ви згадали про місцеве населення, яке підтримувало вас. Адже зараз чомусь вважають, ніби люди, що залишилися на сході України, підтримують так звані “ДНР-ЛНР”…
– Насправді місцеві волонтери на свій страх і ризик забирали наші посилки, і власним транспортом нам їх привозили. Якщо їх зупиняли на сепаратистських блокпостах, вони брехали, що возять їжу виключно для власних потреб.
Значна частина тих, хто нам допомагав, були з села Переможного, а от  родом вони із Лемківщини - їхніх батьків і рідних примусово переселили на Донбас для заповнення індустріального краю робочою силою. Всі вони розмовляли українською мовою, а також вболівали за те, щоб Україна залишалася цілісною державою.
Але, звісно, серед місцевого населення були різні люди. Багато хто підтримує Україну, але переживає за своє життя, боїться говорити про це вголос. Разом із ними живуть і люди, які підтримують Росію. Вони не вважають себе частиною України, так як все життя їздять до Росії на заробітки, возять звідти товар. Так люди дозволяли собі говорити прямо “Что нам Украина дала? Она нам ничего не дала, и мы не хотим быть ее частью. Мы хотим в Россию”.
– Ярославе, а коли ви повернулися на Львівщину?
– У зоні проведення АТО я пробув майже півроку, до 26 серпня, коли отримав поранення у селі Хрещувате. Після цього мене евакуювали в Харків – там провели операцію. Вже у Львові я проходив реабілітацію, протезування, також відновлювався по службі. Так виходило, що згідно із законом, я не міг служити у ЗСУ, але для мене це було дуже значною втратою.
Із проханням повернути мене у штаб я звертався до Міністерства оборони України, спілкувався з одним із заступників міністра. Я хотів далі служити українському народові, бути потрібним для України. І мене почули. Зараз я викладаю в Академії сухопутних військ.
– Ярославе, якби ви не мали ніякого відношення до Збройних Сил, чи все одно зголосилися б воювати у зоні АТО?
– Важко відповісти однозначно, але, мабуть, так - поїхав би. Насправді важко уявити себе без цього. Я  кадровий військовий, і, як і всі інші військові,  роками готувався до того, щоб захищати свою країну. На підсвідомому рівні кожен із нас розумів, що рано чи пізно можливо доведеться вступити в бойові дії, тому спочатку всі ми були в піднесеному настрої, говорили: “Дайте нам будь-яке завдання, ми його виконаємо!” Потім, звісно, опустилися на землю, зрозуміли, що ще є чому вчитися. Чесно кажучи, лише в зоні АТО ми насправді зрозуміли значення слова “досвід”.
Думаю, той, хто дійсно захоче боротися за країну, знайде можливість, щоб не залишатися осторонь війни, а той, хто насправді готовий лише до гучних розмов, так само знайде чимало причин залишитися у тилу.
– У своєму батальйоні ви займали керівну посаду – командир взводу. Як ви підтримували своїх підопічних, що говорили бійцям?
– Мені пощастило, тому що я мав справу з контрактниками, а не з мобілізованими. Перших зазвичай не потрібно додатково мотивувати, адже вони самі зголосилися боротися за країну і є, по правді, більш дисципліновані. Чесно кажучи, проводити якісь настановчі бесіди потреби не було – я міг конкретизувати завдання або ж, коли хлопці втомлювалися, нагадувати, заради чого ми стоїмо, несемо службу.
Навіть коли один із підрозділів нашого батальйону виконував завдання у Слов’янську, мої солдати задавали питання: “Товаришу командир, а коли ми поїдемо на якесь завдання воювати? Бо ми ж лише сидимо в аеропорту, коли інші ведуть активні бойові дії”. Доводилось їм пояснювати, що ми охороняємо й утримуємо стратегічно важливий об’єкт і це теж дуже відповідальне завдання. Та мене дуже тішили їхні питання – як командир я захоплювався духом своїх підопічних.
– 19 листопада відбудуться військові змагання “Ігри героїв”. Що ви можете про них розповісти?
– Ці змагання мають на меті популяризувати заняття спортом серед людей з обмеженими можливостями, не лише серед тих, хто постраждав у зоні АТО. Однак є чимало хлопців, які сильно постраждали чи втратили кінцівки на війні, після цього дещо втратили віру в себе, повернулися додому (інколи це села, що дуже віддалені від обласних центрів, великих міст), почали опускати руки, вживати спиртні напої, не бачачи жодних перспектив перед собою. Ми також хочемо привернути їхню увагу і показати, що життя продовжується, що б не сталося.
Також такі люди можуть переставати вірити в себе, коли помічають, що справи, які їм до цього вдавалися добре, зараз стають проблемами. Їм дуже важливо показати, що навіть з інвалідністю можна бути щасливою повноцінною людиною: займатися спортом, підкорювати нові вершини. Не можна опускати руки, жаліти себе, треба стиснути зуби і йти вперед.
Із власного досвіду, коли я вперше брав участь у таких змаганнях, побачив хлопця без ніг, який веслує на спеціальному тренажері. Мене це дуже надихнуло, захопило, я подумав: “Йому ж удвічі важче, ніж мені, і він не дозволяє собі опустити руки, то хіба я маю на це право?” Я не з тих, що падають духом, але в моменти, коли щось мені не виходить, завжди згадую цього юнака і продовжую старатися далі, з новими силами.
Змагання “Ігри героїв” проводитимуться сьогодні, 19 листопада, о 14:00 у приміщенні СКА на вулиці Грекова, 1. Вхід вільний для усіх бажаючих. 
Розмовляла 
Марія Горбань
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7241 / 4.19MB / SQL:{query_count}