Глава УГКЦ освятить унікальну церкву

Іван Бережницький, американський архітектор українського походження, – про новий храм Софії – Премудрості Божої, про Львів та збереження історичного середовища та урбаністику

фото: Олександр Ласкін (4)
Цієї неділі, 11 вересня, у Львові освятять новий храм – церкву Софії – Премудрості Божої, який є логічним продовженням розбудови Українського католицького університету. Святий Папа Іван Павло ІІ у 2001 році, перебуваючи в Україні, благословив і освятив місце для університетського містечка на вулиці Стрийській. П’ять років тому тут відкрили і освятили перший з черги корпус, а три роки тому Блаженніший Святослав, глава УГКЦ,  разом із єпископами освятив наріжний камінь нового храму. 
“Пошта” мала нагоду поспілкуватися з архітектором цього проекту Іваном Бережницьким про наше місто і його цінність, про новий храм, про архітектуру і життєвий простір.
Владику Бориса я зустрів, коли він ще був студентом Гарварду, і час до часу ми тримали зв’язок. А коли університет, діставши цю ділянку, почав думати про кампус, ми почали обговорювати можливі варіанти, і то тривало кілька років. Пізніше владика Борис, на той час отець Борис, і Джеффрі Вілс зв’язалися зі мною. Вони вже на той час разом із професором Джеральдом Ґестом із університету Орегону виробили концепцію цілого містечка і вибрали американську фірму Kallmann McKinnell and Wood, яка проектувала перші два будинки, а мене попросили допомогти контактувати з тою фірмою і згодом запросили долучитися як члена Ради проекту, щоби я був одним із групи, яка керувала цим процесом. В той час треба було нав’язувати багато контактів між українськими архітекторами і бостонською фірмою, яка то проектувала. Я маю своє архітектурне бюро через ріку від Бостона, і то був зручний спосіб підтримувати контакт. А вже коли дійшло до побудови  церкви, мене в певний момент запросили зайнятися її проектуванням.

Храм

Цей храм цікавий передусім тим, що його ідеологом є владика Борис Гудзяк. Він історик. Його дуже цікавить втілення історії в будівлю. Отже, там, у тому храмі, є три рівні. Головний рівень – церква Софії – Премудрості Божої, нижче – церква святого Климента Папи Римського, ще нижче – крипта єрусалимської церкви Гробу Господнього. Є люди, які думають і говорять статично, а є люди, які говорять і думають найкраще, коли вони в русі. Про це багато пишуть психологи. У владики ж Бориса є таке поняття, як моління в русі. 
Головною ідеєю цього храму було запрошення заглибитись в історію самої Церкви. Щоби процесією можна було зійти з головної церкви в нижчу, потім у крипту, а потім пандусами знову піднятися до головного храму. Коли ми починали проектування цього храму, то мали тижневий тур старими церквами Риму і Равенни – храмами раннього християнства. І великою мірою форма цієї церкви була базована на тих наших дослідженнях.
Храм є не наслідуванням традиції, а передусім її продовженням. Народ, який мав перервану історію не тільки в богослужінні, але й у зведенні храмів, шукає бази, з якої почати. І ця церква постала як результат зусиль владики Бориса, його професійних зацікавлень як історика, а також моїх професійних зацікавлень у історичній архітектурі. Ми знайшли вихідну точку і шукали, як її виразити в сучасний спосіб. Дехто вважає, що це репродукція історичного стилю. Однак це вираз певних історичних елементів у формі ХХІ століття, так само як бароко було виразом класичних грецьких і римських форм, але у баченні іншого тисячоліття.
Церква спроектована з огляду на сучасні конструкції й технології. Вони дають більшу свободу. Очевидно, неефективно повертатися до колишніх технологій, які базувалися, наприклад, на тому, що цегла є матеріалом, яким можна виконати обмежений отвір у формі арки. Бетон і сталь дають певні переваги і більше простору для творчості. Цей храм збудований з думкою не про амбітне використання технологій, а про економію коштів і раціональність конструкції. Це зреалізоване поєднанням бетонних конструкцій і цегляних мурів, а бані базовані на сталевій технології, завдяки якій їх можна зібрати на землі, а потім підняти нагору.
Розпис посилюватиме архітектуру храму. За результатами конкурсу з-поміж 16 проектів ми обрали проект авторського колективу, головним художником якого є Любa Яцків. Вона має прекрасне розуміння кольору, ритму і композиції.
Мені дуже приємно працювати в місті, яке мої батьки залишили, коли їм було по двадцять з лишком років і до якого вони ніколи не змогли повернутися. Але мене кличе й атмосфера університету. У нього є важлива місія, що спонукує людину до творчості.

Іван Бережницький – американський архітектор українського походження, батьки якого емігрували зі Львова під час Другої світової війни. Живе і працює в Бостоні. Нащадок знаних українських родів Бережницьких, Тершаковців, Вахнянинів. З 2008 року часто буває у Львові, співпрацює з УКУ в розбудові нового студентського містечка, архітектор церкви Софії – Премудрості Божої.

Архітектура

Мене з молодих літ цікавило мистецтво. Мій батько дуже багато часу присвячував мені та сестрі, особливо в додаткових навчаннях удома. Ми багато читали про різні мистецькі течії і між тим про архітектуру. То були часи Ле Корбюзьє, який багато писав про те, як архітектура може створити інакший світ. Він розробив ідею “сонячного міста”. Його ідея таких великих будов у парку виявилася цілком непрактичною, але сама його віра, що архітектура може дійсно вплинути на якість життя, було тим, що промовило до мене.
Спочатку ми будуємо наші будинки, а опісля вони “будують” нас. Дуже влучно сказав Вінстон Черчілль. Бо ми до якоїсь міри є продуктом нашого оточення, і якщо це оточення нас підносить, то очевидно воно так буде впливати. Відповідно, якщо наше оточення буде нас принижувати, то дуже тяжко з цим боротися.
Пропорції в архітектурі вважаю надзвичайно важливими. Пропорції не тільки частин будинків, але й пропорції у відношенні до людини. Бо все ж будинок – це щось, у чому ми живемо, який ми сприймаємо. І якщо будинок не є пропорційним до нас, до того, як ми себе сприймаємо, якщо зовнішні простори не є пропорційні до нас, якщо оздоблення тих просторів не є пропорційним до людини, якщо вони є, скажімо, занадто монументальні, занадто складні, тоді ми не чуємося добре. Вигляд очевидно дуже важливий (під виглядом я розумію деталі оздоблення і таке інше). Однак можна наліпити всяких деталей, але якщо нема пропорцій, будівля не матиме основи. 

Львів

Львів – це унікальне місто. Одне з небагатьох європейських міст, які не були знищені в останньому столітті. Воно має ту перевагу, чи радше ласку Божу, яка його зберегла майже цілісно. Парадоксально, але Львів скористав із радянського нехтування – дуже мало новобудов постали в центрі міста за радянської влади (кілька сталінок, як називають їх у народі). Натомість у Києві Хрещатик збудували у зовсім сталінському стилі. Тому важливо зберегти Львів таким, яким він є. Деякі архітектори-урбаністи вважають, що кожне покоління мусить залишити якийсь свій “штамп” у місті. До певної міри це так, але думаю, що цей “штамп” треба залишати у спосіб, який з дуже великою повагою ставиться до того, що вже є, щоб бути добрим сусідом. Але чомусь є модним для деяких архітекторів казати: “Ми мусимо зробити щось радикальне в тому, що є історичним середовищем”.
Я бачу дуже позитивні зміни. Коли уперше приїхав до Львова в 1990 році, було дуже мало життя в центрі міста. Тепер багато що відновлене. Вважаю, що деякі спроби новобудов чи ремонтів у середмісті дійсно не співпадають з баченням історичного центру. Деякі з них попросту конт­рольовані жадібністю, жагою вибити максимальний прибуток з певної території, а не стосуються того, як зберегти окремі будинки, цілі території  історичної дільниці.
Мені дуже комфортно в центрі Львова. Мені подобається масштаб старого Львова, площі Ринок. Зокрема мені дуже подобається урбаністичний простір між латинською катедрою і тим блоком, що починається від “Світу кави” і закінчується каплицею Боїмів. Це один з недооцінених просторів Львова. 
Львів  – дуже складне місто. Воно має великі нашарування історії. І це є головною його візиткою. Не йдеться про якесь одне місце чи об’єкт, а про ті пласти, які тут знаходимо, починаючи з того невидимого пласту готики, який бачимо, заходячи десь у підвали в старому місті. Тоді маємо ренесанс, який переходить у австрійське бароко, що потім перетворюється на сецесією, а далі модерн, якого також маємо дуже добрі зразки. Тут є часовий і просторовий розвиток. Дуже цікаво, як розвивалися різні частини міста і тяглість цивілізації та поколінь, які тут жили і живуть.

Історичне середовище

Важливо, щоби громада знайшла цінність того, що той чи той будинок має бути збережений. Найперше постає питання: що сприяє руйнуванню будинків – час чи гроші? Очевидно час, але й фінанси також. Якщо місто багате, нерухомість вартісна, є можливість виділити фонди, то більшість будинків вдається зберегти. Прикладом може бути Бостон. Інша річ міста, які зменшуються, як Детройт, де можна знайти великі будинки, зведені за останні сто років, які стоять пусткою. Натомість Львів, де вартість нерухомості висока, має іншу проблему – завжди є спокуса розвалити такий будинок на тій підставі, що він уже старий, а на тому місці збудувати багатоповерхівку. 
Старовинний будинок існує і дихає в інший спосіб, аніж новий. Тому для його збереження і реконструкції краще вжити старі технології та по-мудрому використати нові. Наприклад, цегла і розчин: теперішня цегла твердіша і міцніша, аніж давня, і розчини, які до неї допасовують, також міцніші й твердіші. Якщо ви візьмете такий розчин для реконструкції старого будинку, то він нищитиме цеглу. Тому важливо, щоб реконструкцію здійснювали добрі фахівці. 
На жаль, є багато прикрих випадків. Був я в одній дерев’яній церкві за Львовом, яка зовні вибита бляхою, а всередині покрита пластиковою вагонкою. І то зробили люди свідомо, своїм коштом через заохочення свого душпастиря. Багато священиків хочуть зробити щось добре для своєї парафії і виходять з того. Церква може відігравати тут дуже велику роль, по-перше, в піднесенні свідомості своїх священиків, по-друге, в піднесенні свідомості своїх парафіян. Люди, які жили в ситуації, де сімдесят років усе розвалювалося, правдоподібно хочуть чогось нового. Але треба допомогти їм зрозуміти, що не все нове – краще. Хочете збудувати новий парафіяльний дім, де молодь могла б збиратись на каву і прийти розважитись? Будуйте нове, будуйте сучасне, де буде багато вікон і світла. Але в той самий час розумійте, що те, що ви маєте, є великою цінністю, неповторною цінністю, і замість того, щоб руйнувати її чи “оновити”,  думайте, як її відновити у спосіб, що відповідає типу будівлі. 
Мусить бути громадська воля зберегти історичне середовище. В Бостоні є певні дільниці під історичною охороною. Це будинки кінця ХІХ – початку ХХ століття, тобто будинки значно новіші, аніж ті, про які ми говоримо. І там діють такі строгі правила, що ви не тільки мусите замінити дерев’яне вікно дерев’яним, але й встановити той самий профіль, який був там раніше. А про те, щоб засклити балкон, узагалі не йдеться. Ви не смієте, скажімо, зробити собі на даху якусь будку. Але як то постало в Бостоні: мешканці тої дільниці створили громадську організацію, щоб висловити свою позицію – ми живемо в чомусь, що має унікальну історичну вартість, свою цілість, і ми не хочемо, щоб люди приходили сюди і його псували. Ця організація вплинула на місто, яке у співпраці з нею уклало норми, що можна робити, а що не можна, створила комісію, яка пильно перевіряє найменшу зміну екстер’єру будинку. Думаю, що у Львові теж таке може бути, але потребує багато заохоти. Бо завжди є аргументи, що нам треба більше місця для розвитку готелів чи чогось іншого. Люди повинні сказати: “Ми маємо тут щось дійсно вартісне, дійсно унікальне, чого не можна повторити”. Ви можете посунутися на кілька кілометрів. Там ви збудуєте нове місто, але не збудуєте старого Львова. Ви ніколи не зможете відновити втрачене!

Урбаністика. Простір міста

Важливішим за довговічність і витривалість будинку є те, в який спосіб він сприяє радості, почуттю задоволення, усвідомленню себе. Важливо не те, яким є будинок: цегляний, кам’яний чи дерев’яний, а те, чи виконує він дуже важливу функцію. Навіть якщо він стоятиме триста років, а бракуватиме цього, то триста років він гнітитиме своїх мешканців. 
Гадаю, майбутнє за багатоповерхівками, а радше за поєднанням багатоповерхівок і нижчих будинків. Майбутнє за більш стислою урбаністикою. Львів є тим ефективний, що якщо ви у центрі і вам треба з кимось побачитись, то ви ту людину правдоподібно десь зустрінете. Випадково. Якщо ж ви живете у типовому передмісті в Америці, а тепер вже й в Україні, то сідаєте у своє авто, використовуєте багато пального, але з ніким не бачитесь, не спілкуєтеся. Колись то була американська мрія – кожен має свою хату, авто, клаптик землі, город, часом басейн і так далі. А тепер люди кажуть: “Стривайте, ми втратили зв’язок між собою!”. А той зв’язок для людей є ключовим. Тепер у Америці, де колись люди втікали з міст на периферію, спостерігається зворотна тенденція – люди повертаються до міст і готові прийняти те, що тут у них значно менша квартира, але вони можуть пішки або громадським транспортом добратись до місця праці. Вони вже не мусять постійно користуватися автівкою. Зараз у Америці є дуже багато молодих людей, які закінчують університети і не купують автівки, а ще десять років тому таке було неможливе, нечуване. Міське життя значно багатше, воно дає більше можливостей для спілкування, аніж життя, де кожен має свій особняк і живе на віддалі. Ми правдоподібно не мали б сьогоднішньої розмови, якби жили на периферіях.
Зелень – необхідна складова міського простору. Назагал сучасна ландшафтна архітектура в Україні щойно відроджується. Є фахівці, але вони навчені за монументальними традиціями радянського періоду. Подивімося на більшість тих ландшафтів, які є тут довкола. Ось тут нам потрібна екзотична туя, а ось тут – екзотична смерічка. Але немає бачення ландшафту, і воно виглядає так, ніби хтось повибирав із шухлядки цукерки. А подивіться на Стрийський парк – він і досі не втратив свого чару, його не змогли знищити ні роки, ні недбальство.
Так звані спальні райони треба рятувати, бо це колосальна інвестиція, це капітал, який не можна покинути. Можна зосередитись на кольорі, на оздобленні будинків навіть вирішуючи технічні питання, як-от утеплення. Можна багато докластися, аби такий мікрорайон став привітнішим. Але найперше треба розробити урбаністику, яка сприяє життю. Воно до певної міри там є: дитячі майданчики, крамнички. Але це все можна покращити, зробити ефективнішим. Це, звичайно, не буде ідеал, але життєвий простір стане значно кращим і сприятиме кращому самопочуттю.
Дуже важливо плекати родинні традиції. Те, що мої батьки, вся генерація моїх дідусів і бабусь були активними в громадському житті, і мене спонукує щось віддати громаді. Тому дуже важливо плекати в дітей усвідомлення, що ми живемо не лише для себе, а й для того, щоб збагатити своє оточення, своє суспільство.


Новозбудована церква унікальна не тільки для Львова, а й для всієї України. Адже в одній будівлі на різних ярусах функціонуватимуть три храми: наземний рівень – церква Софії – Премудрості Божої, на нижньому – ще два: храм святого Климентія Папи Римського і церква Гробу Господнього. Церква Гробу Господнього – це відображення І століття, місце для радше приватної молитви. Храм Климентія Папи Римського відображатиме ІІІ –  IV століття – часи, коли християнство ще не було розділене. Це відкриває великі екуменічні можливості. Храм Климентія Папи Римського повинен стати місцем формації, дискусій, зустрічей та спілкування. 
При церкві діятиме духовно-пасторальний центр. Тут передбачені місця для сповіді, розмови, зустрічей. Він розпочне роботу після освячення храму.
Храм буде відкритий для спільноти Львова, а не лише для середовища УКУ. В будівлі є ліфт та облаштовані пандуси, тому люди із особливими потребами та особи, яким важко підніматися сходами, зможуть безперешкодно потрапити на будь-який рівень храму.
В храмі уже освятили дзвони, які назвали на честь святого Папи Івана Павла II, Патріарха Йосифа Сліпого, Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського – постатей, без яких неможливо уявити історію Українського католицького університету, повідомляє прес-служба УКУ.

Програма посвячення новозбудованого університетського храму Софії – Премудрості Божої

 
 фото: Валентинра Євтушок
10 вересня, субота
16.00 – Молебень до Божого милосердя у Святоюрському соборі.
16.30 – Молитовна хода зі Святоюрського собору до храму Софії  – Премудрості Божої з перенесенням Ярославської чудотворної ікони “Милосердя двері”.
18.00 – Вечірня з литією.
19.30 – Молитовні чування.

11 вересня, неділя
8.00 – Утреня.
10.00 – Архиєрейська літургія з чином посвячення храму Софії – Премудрості Божої, яку очолить Блаженніший Святослав у співслужінні з єпископами Синоду УГКЦ.
19.30 – Духовний концерт.
Чин освячення нового престолу здійснить глава УГКЦ Блаженніший Святослав.
Владика Борис Ґудзяк, президент Українського католицького університету:
– Годі згадати, коли востаннє на українській землі освячували університетську церкву. То ми були без університетів, то від нас відбирали Церкву. Заборони і переслідування культури та релігії, обопільний страх, штучна і згубна ворожнеча між розумом та вірою робили неможливим таке свято, що відбудеться 11 вересня у Львові. Нова церква УКУ має бути усміхненою. Нове містечко Українського католицького університету, в центрі якого постав новий храм Святої Софії – Премудрості Божої, будується саме на тому місці, де комуністична партія планувала звести свій потужний адміністративний і культурний центр. Цей факт свідчить про Божественний гумор. Господь дає нам радість історичного парадоксу, а ми будуємо дім Його слави і мудрості. Під покровом Оранти, в оточенні небесних сил, у супроводі всіх святих, зокрема новомучеників, ми віддаватимемо славу Богові, який огортає нас своєю безмежною любов’ю. Храм, який спонукає до паломництва, скеровує нас не лише до заглиблення в себе, до пізнавання дії Святого Духа в наших душах, але й закликає до місії назовні. Архітектура і дух церкви допомагатимуть нам пізнавати наше духовне коріння і провадитимуть нас на вихід, на післанництво, на свідчення посередині міста. Ця церква покликана промовляти до сучасної людини.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9251 / 4.57MB / SQL:{query_count}