Життя триває: “Ми не самотні, а самостійні”

Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій організував для вдів бійців відпочинок-терапію. “Пошта” довідалася, як дружини Героїв справляються зі своїм горем та агресією і що допомагає повернутися їм до реальності

фото: Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій (5)
Війна забрала у них чоловіків. Проте не зламала. Дружини загиблих Героїв кажуть, що смерть чоловіків зробила їх не самотніми, а самостійними. Втім, аби стати такими та повернутися до повноцінного життя, жінки немало настраждалися. Чи не єдиним стимулом піднятися і пережити страшне горе для них стали діти. Звісно ж, лікарем був та є тчас.
Аби дружини загиблих воїнів відволіклися і забули про свої проблеми та горе (перед­усім вони привабливі, чарівні, сильні, сповнені енергії та наснаги до життя), працівники Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій організували для них маленьке жіноче свято – відпочинок-терапію. 
Так, парк-готель “Древній Град” надав приміщення для того, аби організувати для дружин Героїв  зустріч. “В нашій країні напевно немає людини, яка б не відчувала болю від тої війни. Коли дивлюся на цих жінок і уявляю, що вони пережили, то стає так боляче, що хочеться допомогти хоч чимось. Як тільки почули, що працівники Центру шукають місце для проведення зустрічей, одразу зголосилися”, – зазначила “Пошті” керівник закладу Світлана Жихар.

Працівники Центру знайшли добродійників, які також долучилися до організації події, зокрема дівчата з навчального центру “Гармонія” зробили дружинам загиблих бійців красиві зачіски та макіяж, а фотографи Юлія та Юрій на волонтерських засадах провели для кожної фотосесію на пам’ять. 
“Для вдів тема жіноцтва чомусь заборонена. Більшість думає, що жінки, які втратили чоловіків, повинні лише горювати. Ми називаємо цей захід “Життя триває”. Те, що відбулося в їхній сім’ях, назавжди залишиться у їхній пам’яті, там вічно житимуть кохані чоловіки, – зазначають організатори заходу. – Чомусь є така соціальна стигма – якщо ти вдова, то маєш сидіти вдома, оплакувати трагедію, ледь не вмирати від горя і на цьому твій шлях має бути завершений. Але жінка повинна розвиватися, передусім, в пам’ять про свого чоловіка, жити далі, виховувати дітей. Ми хочемо показати вдовам учасників АТО, якщо вони будуть дбати про себе, зможуть знайти й ресурси для того, аби  подбати про інших”.

Хочу повернутися до реальності

“Тату, я більше не буду плакати… Достатньо. І ти, мамо, більше не плач”, –сказав мені син, коли ми прийшли до могили чоловіка. Він мене так здивував… Бачу, що смерть чоловіка його дуже змінила”, – розповідає дружина загиблого бійця. 
“А мені важко було знайти спільну мову з дитиною. Син спершу звинувачував мене в смерті чоловіка”, – ділиться спогадами ще одна вдова. 
“Колись я була відкрита, а після трагедії стала замкнута, агресивна, недобра. Проте так хочу знову стати такою, як була раніше. А це так важко”, – говорить дружина загиблого учасника АТО. 
Зі слів психолога Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій Юлії Кунти, якщо говорити про стадії переживання у тих, хто втратив близьку людину, то вони можуть стрибати від протесту до депресії, агресії й аж потім прийняття. І ці фази можуть по-різному проявлятися в кожного, хто пережив смерть чоловіка, до прикладу, в залежності від типу нервової системи людини та досвіду стикання з травмами.
Якщо говорити про стадії переживання у тих, хто втратив близьку людину, то вони можуть стрибати від протесту до депресії, агресії й аж потім прийняття
Ті, хто зненацька втратив близьку людину, дуже вразливі. Вони потребують підтримки, проте знайти спільну мову з ними важко. До слова, у Львові є близько півсотні сімей, які втратили на фронті годувальника. 
“Спершу треба зробити так, аби людина відчувала себе в безпеці, що на неї не чинять тиску. В будь-якому випадку, не потрібно давати порад, що їй робити. В такий момент потрібна людина, яка завжди поруч, щоб вдова про неї знала. Люди в такому стані не одразу йдуть на контакт. Звісно, ви можете звернутися до них, щоб показати що ви є. Перший раз вас відштовхнути можуть, як і другий, третій, а на четвертий – вони вже зрозуміють, що є хтось поруч, є вихід і хтось допоможе їм повернутися в цей світ, бути нормальними і повноцінно жити. Потрібен час”, – зазначає “Пошті” психолог.
І наголошує, не варто говорити людям, що ви їх розумієте. “Треба показати, що ви така людина, що завжди поруч. Коли травма “свіжа”, треба розповісти людині, що відбулося і що відбувається зараз – привести її в реальність. Буває, що в такому стані навіть родичів можуть не впізнати”, – зазначає Юлія Кунта.

З її слів, Центр ставить акцент на фокус групи вдів, дружин учасників АТО, дітей бійців і самих воїнів. “Ми цікавимося в них, що їм цікаво, що б вони хотіли. Аби потім могли їх скерувати в тому руслі, яке допоможе їм вивільнити напругу і розвиватися, що також дуже важливо. Далі ми будемо з вдовами працювати над організацією себе – тайм-менеджментом. Вчитимемо як знайти ресурс, щоб щось робити, планувати, розвиватися”, – додає психолог та організатор заходу для дружин загиблих учасників АТО. 
Зі слів Юлії Кунти, важливо не зібрати жінок і сказати: “Нумо будемо проводити групову терапію”. Вони підуть усі. Важливо, щоб вони знали, що є місце, куди вони можуть приходити, звертатись за допомогою. В нас є фахівці, які допоможуть знайти вихід із будь-якої ситуації. Наприклад, ми завжди телефонуємо людині, запрошуємо на різні заходи. Вона може погодитись, або ж ні, проте ми все рівно продовжуємо телефонувати. Людина може прийти аж на після десятого дзвінка. І це її право. Ні натиск, ані примус в таких ситуаціях не потрібен. Бо не матимуть до нас довіри. Відчуття, що вас розуміють і дають час подумати, все зважити дуже важливе”, – каже психолог. 

Мамо, а де наш тато?

Смерть батька важко переживають, звісно, і діти. Втрата дорогої людини породжує в них, здебільшого, агресію. Вони стають замкнуті в собі, не хочуть спілкуватися з матір’ю, злість руйнує їх зсередини.  
“Маю двох діток. Найбільші проблеми зі старшим сином. Він у мене замкнутий. З дочкою легше, це напевно через те, що на той час, коли з чоловік поїхав воювати,  вона ще нічого не розуміла, їй буде всього дев’ять місяців.  Чоловіка не стало через півроку. П’ять днів не дожив до відпустки. Дочці зараз вже три роки, з нею легше, бо вона може запитати, говорить, що її хвилює, болить, а син все здебільшого в собі тримає. Він боїться виговоритися. Певний час у нас навіть жив психолог”, – розповідає “Пошті” вдова Катя.  
Її чоловік був військовим, підполковником, замкомандира 24 бригади. “Їхній батальйон складався з офіцерів. Вони були тими першими, тому серед його колег також багато людей загинуло. Останній раз бачила чоловіка 4 березня 2014-го”, – додає співрозмовниця.
Тату, я більше не буду плакати… Достатньо. І ти, мамо, більше не плач”
Зі слів психолога, в таких випадках матері треба багато говорити з дитиною, відповідати на всі запитання сина чи дочки, і говорити правду. 
“Коли трапляється якась така трагедія, то мами, оберігаючи дітей, не дають їм повної інформації, уникаючи самого факту, що відбулося і як це вплине на сім’ю. Саме це і породжує здебільшого проблеми. Матері діють інстинктивно, як підказує їм серце. Вони відчувають, що в цей момент втрати чоловіка сім’я в небезпеці знаходиться, думають, що треба оберегти дітей, передусім не даючи їм жодної інформації, – каже Юлія Кунта. – А у дітей, як і в дорослих – те, чого ми не знаємо, є для нас ще страшніше. Діти собі дофантазовують багато чого, а ми ж бо можемо їм просто розповісти, як це дійсно відбувається, щоб не спровокувати загострення травми”. 
Зі слів експерта, в сім’ї важливі здорове спілкування і можливість вивільняти  агресію. “Важливо говорити своїм дітям, що я теж відчуваю агресію, злюсь на когось. Також можна застосовувати арт-терапію, заняття спортом допомагають – дихання, біг. Йдеться про фізичну дію, коли ми її проявляємо, то легше стає.
Проблема в тому, що ми не об’єктивні в цій агресії, ми її переживаємо всередині в себе, прокручуємо це, накручуємо себе, боїмося показувати. Важливо також батькам не уникати тої теми смерті батька, а говорити про неї. Це буде терапія і для мами. Загалом те, що відбувається з дитиною  – це те, що відбувається в сім’ї. Якщо говорити про сім’ї, де є вдови – це відображення внутрішнього стану матері. Якщо мама  каже дитині: “Я теж таке переживаю, теж так мучусь, але ми разом справимося”, дитина розуміє що вона може, має право на переживання таких емоцій, але в неї є людина, яка допоможе з цим – це її мама”, – зазначає психолог. 

Як вдови справляються з горем

Жінки загиблих учасників АТО кажуть, що ніхто краще їх не зрозуміє, не підтримає, як ті, хто також пережив втрату чоловіка. З ними вони відчувають себе комфортно, вільно, можуть заплакати, коли заманеться, і ніхто тому не буде дивуватися, не звертатиме уваги. Лише в середовищі “собі подібних” їм легше пережити горе. 
“Нас, удів, які втратили чоловіків на війні, окрім тих людей, у кого є таке ж горе, більше ніхто не розуміє. В тому колі жінок мені легко, спокійно, вони мені як рідні, як сім’я, як одне ціле”, – каже Катя.
І додає, що їй стає набагато легше, коли може виговоритися.

“Для мене таке вдовине збіговисько уперше. Зазвичай збираюся із своїми знайомими. Незвично долати проблему вкупі. Як мої колеги жартують, я, як той Мюнхаузен, себе сама з болота витягую. Мій чоловік під Дебальцевим зник безвісти. Рік ми зверталися до різних інстанцій, шукали його. Рік не знала, що собі сказати, а коли діти питають… Постійно тримали мене в тонусі спершу пошуки, тепер діти, робота”, – розповідає “Пошті” дружина загиблого Героя Олена.  
Каже, що чоловіка шукала довго, врешті волонтери з організації “Чорний тюльпан” допомогли. “Знайшли його не під Дебальцевим, а трохи далі. За допомогою аналізу ДНК встановили його особистість. Він зник безвісти  17 лютого 2015-го, то лише 26 березня 2016-го привезли тіло у Львів”, – пригадує ті сумні полії пані Олена.  
“Працюю асистентом на кафедрі математичного функціонального аналізу в університеті Франка. Власне колеги по роботі заставили вернутися до життя, заставляли працювати. Мовляв, маєш 32 справи – роби… Звісно, в якийсь момент ти не справляєшся, доводиться відкладати на потім, кажеш собі: я подумаю про то завтра. Мови немає. Але якщо є робота, бо ти хочеш, є робота, бо ти мусиш, є робота, бо колеги заставляють, тоді легше”, – додає співрозмовниця.  
“Та передусім, якби не мої діти і не робота, мене би зараз не було. Зрештою, як і всіх дівчат. У моїх синів основне хобі – розважати мене. Спершу ми всі були такі не дуже в стані до життя і творчості. Але ж йдемо якось поміж люди, треба виглядати, колись і сукню треба одягнути, не лише кросівки, джинси, футболка.  І в якийсь момент я побачила, що мій старший син (йому13 років), коли побачив мене у платті сказав: “О, нарешті нормально виглядаєш”, то для мене так приємно було. Такий чоловічий погляд, – розповідає пані Олена. – Побачила, що мої хлопці дуже від мене залежать. Коли я кажу: “Не рухайте мене”, то і вони  робляться, мов їжаки. От роблю собі макіяж, а сини так дивляться із-за кутка і коментують: “Ну вже краще, нормально”. Я себе завжди підбадьорюю, що мені буде 40, і біля мене буде двоє мужчин – 20 і 16 років”, – каже пані Олена.

У Центрі працюють за принципом “рівний-рівному”

Зі слів одного з організаторів заходу та інспектора Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій Анни Кратко, це лише перший такий захід для дружин загиблих бійців. У планах проведення тренінгів з тайм-менеджменту.
“Працюємо не лише із вдовами. Наш Центр свого роду перший в Україні, який бере на себе всю паперову тяганину, бюрократію, з якою стикаються учасники АТО та члени їхніх сімей. Взяли також під свою опіку афганців та упівців. Люди приходять до нас, приносять документи – ми одразу намагаємося їм допомогти. Що цікаво, працюємо по принципу “рівний рівному”. Всі наші працівники – це демобілізовані першої і другої хвиль, дружини бійців, волонтери. Наші психологи працювали у соццентрах із людьми із посттравматичним синдромом. До прикладу, я уже два роки вдова, мені довелось довго шукати тіло свого чоловіка”, – розповідає “Пошті” Анна Кратко.
Співрозмовниця зазначила, нещодавно у Центрі організовували захід “Робота бійцю”, де запрошували роботодавців, ті розповідали, які в них є вакансії. Відтак учасники АТО мали можливість не просто влаштуватися на роботу, а й знайти такого роботодавця, з яким би зійшлися характерами.
“Офіційне відкриття Центру буде в кінці червня. Наразі знаходимося в приміщенні Личаківської адміністрації м. Львова. Також ми боремося з порушенням прав бійців. Плануємо організовувати сімейні пікніки для родин вояків, риболовлі. Попри те, займаємося виплатами на оздоровлення дітей учасників АТО. У 2014-му виплати на оздоровлення і пільгові поїздки в табір можна було отримати тільки дітям від чотирьох років, зараз від нуля років. Аби отримати пільгу на дитину, боєць повинен пробути у зоні бойових дій не менше 90 днів. Та часто трапляється, що чоловік був там лише 89. Намагаємось якось бійцям допомогти”, – резюмує Анна Кратко.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8713 / 4.5MB / SQL:{query_count}