З історії шпиталів Львова: від притулків до лікарень

“Пошта” довідалась, де у давнину в нашому місті лікували хворих, хто і як опікувався недужими та немічними та як медики боролися з пошестями

Відомий вислів “недостатньо бути лікарем, треба ще вміти допомогти”. І справді, професія лікаря дуже відповідальна, потребує вміння швидко приймати правильні рішення задля здоров’я і життя пацієнта. Хороший лікар повинен мати талант від Бога, чуйне серце і, звісно, любити свою професію! 
До Дня медичного працівника – 19 червня – “Пошта” підготувала матеріал про те, хто і як лікував містян у давнину, для кого відкривали перші шпиталі та яку медичну допомогу можна було отримати у Львові в середньовічні часи. 
Милосердя віддавна було притаманне львів’янам. Про це свідчать чимало історичних фактів. Зокрема, як вони дбали про старих та немічних, безпритульних та хворих. Не забували в стародавньому Львові й про сиріт та вдів: створювали для них так звані шпиталі, притулки для вбогих та неповносправних, що згодом стали прототипами сучасних лікарень. І хоча фахову медичну допомогу в цих закладах не завжди можна було отримати, про немічних, що не кажіть, там дбали!

Мури і територія монастиря cвятого Лазаря (фото 1925 р.)
фото: photo-lviv.in.ua
Про перші шпиталі та загалом історію медичного забезпечення Львова існують історичні згадки, датовані XIII століттям. Історики кажуть, що в світі перші шпиталі виникли у Візантії (Кесарія в Малій Азії) у 369 році. Закладали їх при монастирях. Поступово ця традиція поширилась у Західній Європі. У VII – VIII століттях шпиталі з’явилися в Англії та Франції. Найвідомішою лікарнею у цьому регіоні став Hotel Dieu в Парижі. На теренах Київської Русі перший притулок для лікування хворих та перебування неповносправних збудував у 1070 році Феодосій Печерський. До слова, в Москві подібний заклад був відкритий лише у 1654-ому.
Гроші львівські шпиталі отримували переважно від міщан як пожертви. Інколи багачі ставали навіть фундаторами притулків. Приміром, після смерті свого багатого чоловіка, купця (а за деякими даними – лихваря) Софія Гонель (Ганель) весь свій спадок витратила на доброчинність. У 1595 році на власній землі заклала костелик святої Софії, заснувавши при ньому притулок для вбогих. У цьому притулку й померла, залишивши після себе лише дещо з кухонного начиння. Костьол святої Софії, щоправда, вже у баракових “шатах”, бачимо й тепер – у верхній частині вулиці Франка. Відтоді й сама дільниця (до XV століття – Свинория) почала називатися Софіївкою.

Як у лікарняній палаті ворогів лікували

Львовознавці розповіли “Пошті” і про шпиталь, що діяв при монастирі святої Терези (на теперішній вулиці С. Бандери). 
“Цікаво, що в часи Першої світової війни при цьому монастирі лікували обидві воюючі сторони. Якраз тоді тривали російсько-австрійські бої. Шпиталь був облаштований Червоним Хрестом. Самі недужі між собою, до речі не воювали. Тоді були інші поняття про офіцерську честь”, – розповідає історик і краєзнавець Петро Радковець. 
З його слів, загалом медицина давнього Львова була іншою, аніж зараз. Як таких лікарень не було. Лікарі, повитухи і цирульники приходили до хворого додому. Вдома відбувалися й хірургічні втручання. Принагідно зазначимо, що тодішні лікарі, як стан високошановний, не робили операцій чи кровопускань. Ці низькі, за тодішніми правилами, обов’язки покладалися на хірургів і цирульників – представників одного з найбільш упосліджених цехів. Принаймні у Львові члени цього цеху не допускалися до виборних міських посад, але й до нього не так просто було потрапити. “Нецеховим” хірургам у 1612-ому загрожував штраф 200 дукатів. Українці (русини) не могли бути ні аптекарями, ні хірургами. І лише в 1713-ому здобули це право після більш ніж столітньої судової тяганини.
Без фахової психологічної та психіатричної допомоги ми не можемо гарантувати повернення наших пацієнтів до лав війська або до мирного життя
“В місті діяли анатомічні театри, в яких демонстрували цікаві людські аномалії, до речі, показували переважно мертвих. За такі видовища місцева знать платила чимало грошей. А от найпопулярнішими в галузі медицини були цирульники, які не тільки фризури робили, а ще й кров пускали, боролись із паразитами”, – веде далі львовознавець.  
Як зазначено в книзі “Марево давнього Львова” Любові та Ігоря Качорів, з давніх часів не припиняли своєї роботи бабці-повитухи, костоправи, знахарі, травники, які застосовували стародавні знання про лікувальні властивості трав, природних продуктів (мед, віск, молоко, жири). Методику лікування цими засобами споконвіку передавали з покоління в покоління. Деякі цілителі ризикували життям , адже в ті часи їх могли звинуватити у зв’язку з нечистою силою. Лікували переважно в приміських поселеннях, хоча бабці-повитухи знаходили застосування своїх знань серед усіх верств середньовічного суспільства. Знання про трави використовували не тільки знахарі. В середньовічному місті були поширені  рукописні травники – “Лічебники”, в яких ішлося про методи лікування народними засобами.  

Костел святого Мартина, де в давнину був шпиталь для військових
фото: Олег Огородник
До слова, першим відомим медиком, який проживав у Львові, був Бенедикт (1404 рік). У наступні роки  при магістраті існувала посада міського медика, яку посідали вихідці з різних міст королівства, Європи. Їм за відсутності власного житла надавали покої в ратуші над міською вагою (1550 рік). Під час епідемії чуми (1467 рік) на цю посаду на рік магістрат запросив  з Кракова лікаря Зиґмунда за плату в 10 кіп грошів. Тоді неподалік Львова, в Дрогобичі, народився Юрій Котермак (Дрогобич), який став першим вихідцем з України, що здобув ступінь доктора  медицини, був ректором Болонського університету, професором університетів Кракова, Братислави. У 1529 році перший дипломований лікар Станіслав Мозанч став міським райцем, а за століття серед 12 райців п’ятеро були докторами медицини. У XVII столітті в місті проживало 15 лікарів та постійно перебувало 8-10 хірургів. Лікарі й аптекарі в цей час належали до найзаможніших громадян Львова.  

Львівські міські шпиталі

“Якщо спочатку шпиталями називали притулки для вбогих та неповносправних, то з часом ця назва закріпилася за військовими лікувальними установами. Натомість медичні заклади винятково мілітарного характеру в пізньому Середньовіччі йменувалися лазаретами, хоча первісне значення цього слова було зовсім іншим: лазарети слугували притулками для хворих на проказу”, – розповідає “Пошті” кандидат історичних наук, громадський діяч, керівник Ресурсного центру освітніх інноваційних технологій для осіб з особливими потребами НУ “Львівська Політехніка” Оксана Потимко.
У давнину, впродовж XIV – XVIII століть, шпиталі не відповідали стандартам і нормам сучасних лікарень, медичну допомогу там подавали мінімальну. Всі львівські шпиталі того періоду можна поділити за характером опіки – міські, публічні та парафіяльні, або шпиталі національних громад та видом діяльності – загальні й спеціалізовані. Зі слів дослідниці, у давнину в нашому місті діяли три міські шпиталі – Святого Духа, святого Станіслава і святого Лазаря. Перший із них був у середмісті (теперішня площа І. Підкови, 33), два інші – відповідно на Краківському (вулиці І. Тиктора – С. Наливайка – Фурманська) і Галицькому (вулиця Коперника, 27) передмістях.
“Найдавнішим у середньовічному Львові вважається шпиталь Святого Духа, який отримував прибутки від доброчинних внесків міщан та від нерухомості. Як правило, фундовані кошти вкладали у нерухомість, а на утримання бідняків використовували певний відсоток. Вдячні мешканці шпиталю повинні були згадувати своїх меценатів у щоденних молитвах. Жертвуючи певну суму на користь притулку, благодійник обов’язково окреслював умови її використання: на дрова для вбогих, на різдвяну трапезу тощо, – пояснює Оксана Потимко. – У 1642-ому цирульник Станіслав Каштеллі записав на шпиталь понад 500 злотих, чинш з яких повинен був витрачатися на хірургічне лікування хворих. Це єдиний натяк на реальну медичну допомогу. Однак залишається нез’ясованим, чи цирульник перебував при шпиталі постійно, а чи його запрошували за окрему платню”.
Як каже співрозмовниця “Пошти”, завдяки щедрим дарункам львівських міщан прибутки притулку постійно зростали, що згодом стало яблуком розбрату між магістратом і священиками Святодухівського костелу та спричинило три­валу суперечку щодо права патронату над шпиталем. Згодом конфлікт таки залагодили, внаслідок чого “настоятель душами, а радні тілами вбогих надалі опікувалися”. 
У давнину лікарі, як стан високошановний, не робили операцій чи кровопускань. Ці “низькі обов’язки” покладалися на хірургів та цирульників
Що цікаво, під час різноманітних урочистостей львівські міщанки і дружини райців власноруч готували страви для вбогих у шпиталі, а також всебічно обдаровували їх. “Можна лише здогадуватись, що слугувало причиною таких кроків – моральні принципи чи звичайний прагматизм. Адже, як пише Ф. Яворський, “ніхто не міг бути певним, що останні роки свого життя не доведеться провести у цій публічній інституції”, – веде далі Оксана Потимко. І додає, що спочатку цей заклад під первісною присвятою святій Єлизаветі призначався для “чужих бездомних прибульців”, а після побудови костелу Святого Духа перебрав відповідну назву і відтак слугував притулком для “покинутих міщанських вдів та самотніх старих панянок”. 
Як відомо із документів, утриманки шпиталю щорічно обирали з-поміж себе двох наставниць. Їх обов’язком було пильнувати, “щоб бабки поводилися пристойно, скромно, покірно. Якщо б якась сварилася, напивалася, лаялася недобрими словами, проклинала, по господах волочилась, інших підбурювала – то така має бути вигнаною зі шпиталю”, читаємо на сайті photo-lviv.in.ua.

Будівлі притулку для вбогих святого Лазаря з нинішньої вулиці Колесси. Рисунок Францішека Ковалишина (початок XX ст.)
Наступним у Львові заснували шпиталь святого Станіслава. “Це єдиний у місті лепрозорій, в якому знаходили пристанище прокажені. До речі, шпиталь був дерев’яний, а його фінансування – мізерним на відміну двох інших міських шпиталів, – каже Оксана Потимко. – Річ у тім, що, жертвуючи на той чи той шпиталь, львів’яни керувалися не лише турботою про ближніх. Пожертви мали цілком прагматичний характер і збільшувались у роки пошестей чи природних катаклізмів. До того ж у ставленні до прокажених, особливо в Західній Європі, чітко проступали дві крайнощі: від фанатичного захоплення до спалення на вогнищі. Суспільство зрікалося таких недужих, позбавляло їх права мешкати у місті, успадковувати майно, навіть у середовищі Церкви їх умовно вважали мертвими ще за життя”.
Імовірно, засновниками та першими пацієнтами львівського лепрозорію були етнічні німці, оскільки, як стверджував один із дослідників, на терени Центрально-Східної Європи лепра потрапила разом із німецькими осадниками. “Перші лепрозорії в Польщі з’явилися на західних її кордонах, звідки поступово мігрували в східному напрямку. Темпи зростання їх чисельності вказували на пік захворюваності в XV столітті. За підрахунками сучасного польського історика Станіслава Літака, кількість лепрозоріїв у XIII – XV століттях у Польщі сягнула 80 тисяч 463. Для порівняння: у Франції – близько 2 тисяч з-поміж 19 тисяч діючих у Європі загалом”, – зазначає співрозмовниця “Пошти”.
Третій міський притулок – шпиталь святого Лазаря є пам’яткою епохи Ренесансу, спорудженою в першій чверті XVII століття (1621 рік), яка  збереглася донині. Шпиталь побудували, “аби вбогі, хворі та виснажені люди, в гноях по вулицях лежачи, не поневірялись, ані, кров’ю Христа окуплені, не по-християнському вмирали”. 
“Притулок мав шклівський філіал, в якому як ефективний терапевтичний засіб застосовували кількагодинні сірководневі ванни. Щороку такий курс терапії тривалістю чотири тижні проводили 20 пацієнтам зі шпиталю святого Лазаря. Цей факт вигідно вирізняв лічницю з-поміж інших у Львові. А впродовж XIX століття шпиталь святого Лазаря функціонував винятково як притулок для неповносправних”, – розповідає Оксана Потимко. 
Історія зберегла ще одні цікаві свідчення. “Відомо, що в 1621 році шпиталь і монастир святого Лазаря заопікувався солдатами королевича Володислава після його невдалого походу на Москву. За тогочасними даними, у його стінах померло близько 2 тисяч осіб. Не виключено, що ця цифра перебільшена, проте на його подвір’ї й донині неможливо викопати яму, не натрапивши на людські кістки”, йдеться на сайті photo-lviv.in.ua.

Лазарети “за національністю”

Менш відомими були шпиталі національних громад. Проте їх у Львові було чимало. “Поява такої групи шпиталів – католицьких, братських (українських православних), вірменських, єврейських припала на XV століття, а їх найбільший розквіт – на XVII. Ймовірно, коріння медично-харитативної опіки у Львові сягали княжої доби, хоча невиразні спроби дослідити це питання поки що не дали результату, – пояснює Оксана Потимко. – Тож можна припустити, що кількість шпиталів мала б відповідати кількості сакральних споруд на теренах міста. Левова частка притулків національних громад припадала на шпиталі латинського обряду, які створювали при костелах і монастирях”.
Зі слів співрозмовниці, до кінця XVIII століття у Львові діяли шпиталь Івана Хрестителя, шпиталь святого Лаврентія, шпиталь боніфратрів, шпиталь святих Петра і Павла, шпиталь святого Мартина, шпиталь бернардинців, шпиталь для духівництва, шпиталь сестер милосердя і шпиталь канонічок. 
Шпиталь Івана Хрестителя. Цей найдавніший у місті шпиталь був заснований дружиною князя Лева Констанцією при домініканському костелі Івана Хрестителя в 1270 році та проіснував до 1480-го (його дерев’яна будівля згоріла під час пожежі). Пізніше на цьому місці звели величний домініканський собор і монастир”, – пише дослідниця у своїй книзі “Розвиток медицини у Львові у ХIV – XVIII ст.”. –  Шпиталь святого Лаврентія. Лічниця, розташована на колишньому Глинянському передмісті (тепер вулиця Личаківська, 26). Шпиталь боніфратрів. Монастир і шпиталь братів милосердя був призначений для утримання восьми хворих. Від 1695-го боніфратри користувалися послугами Людвіка-Валер’яна Алембека – особистого лікаря короля. Король “доручив боніфратрам опікуватися військовими”, і вони, виконуючи місію свого ордену, обслуговували не лише християн, але й мусульман. Називали цей шпиталь “притулком для людей, котрих спіткала якась пригода в подорожі”. Серед величезної маси галіційських шпиталів реальною опікою хворими займалися лише боніфратри, отримуючи на виконання своєї місії цільово скеровані владою кошти. Шпиталь святого Мартина. Був призначений для військових та інвалідів воєн. Згодом територія, що належала костелу і шпиталю, почала називатися Зборівщиною. Шпиталь для духівництва. У 1659 році Ян Тарновський видав розпорядження якомога швидше звести шпиталь для хворих ксьондзів, призначивши на цю справу понад 10 тисяч злотих. До заснування притулку пристарілі та немічні священики тимчасово перебували при костелі Марії Сніжної. Очевидно, це первісне пристановище на Краківському передмісті існувало вже у 1647 pоці. Шпиталь сестер милосердя. Будинок сестер милосердя призначався для 36 сиріт і 70 хворих, тоді як реальна їх кількість сягала відповідно 60 і 200 осіб. Цікаво, що в лічниці сестер милосердя не могли перебувати особи з ментальними вадами, а також невиліковно хворі арештанти – згідно з наказом Йосипа II (1786 pік), для таких пацієнтів створювали спеціальні урядові лазарети. Шпиталь канонічок. Знаходився цей заклад відразу ж за Єзуїтською хвірткою на колишній вулиці Сикстуській (сучасна Дорошенка) і призначався для 10 хворих”. 

Площа І. Підкови (колишня Святого Духа)
А що стосується православних шпиталів, то на відміну від католицьких функціональний спектр братських шпиталів (за винятком Успенського) значною мірою обмежувався роллю притулку. Як свідчать актові документи, провізорами українських шпиталів були православні міщани, а від 1753-го – “мужі-латиноуніяти”, стверджує авторка книжки. 
Чисельність цих закладів достеменно не відома. У літературі описані лише п’ять лічниць при православних церквах Львова. Однак випадкові історіографічні дані підтвердили присутність принаймні ще двох шпиталів.
“Успенський (Онуфріївський) шпиталь. Найдавнішу писемну згадку про нього маємо з 1522 року. Припускають, що його прототип виник одночасно із заснуванням Львова. Адже фундатором монастиря святого Онуфрія , а відтак і можливого шпиталю був король Лев (хресне ім’я Лева Даниловича – Онуфрій). Проіснував шпиталь 243 роки. На відміну від міського шпиталю руський утримував як жінок, так і чоловіків. Щоби потрапити до нього, потрібно було зробити бодай якийсь внесок (вступне), – читаємо далі в книжці дослідниці. – Богоявленський шпиталь. Розташовувався цей заклад на Галицькому передмісті на перетині сучасних вулиць Фредра та князя Романа (поблизу поліклініки №4). Благовіщенський шпиталь. Розташований на Краківському передмісті в районі теперішньої вулиці Городоцької, 33. Миколаївський шпиталь. Релігійно-благодійний осередок, локалізований на Краківському передмісті при церкві святого Миколая. П’ятницький шпиталь. Знаходився на Краківському передмісті при церкві святої Параскеви П’я­тниці. Будівлі лічниць були дерев’яними, тому від них не залишилось жодних слідів. У єврейському кварталі голова громади Мордехай Ісакович в спеціально купленому і перебудованому будинку, що на вулиці Федорова, 29,  відкрив перший шпиталь – гекдейш, перша згадка про який датована 1628 роком. Надалі єврейський шпиталь безперервно існував у кварталі завдяки наявності дипломованих лікарів. Були свої шпиталі та притулки й у вірмен. Біля монастиря Святого Хреста (Сурб Хач) існував притулок для старців, “коштовний шпиталь, який повністю вигорів під час пожежі передмістя 1623-го”. До слова, у вірменській громаді існував звичай складання заповіту, за який відписували кошти на утримання лікарні, школи, відразу після коштів на церкви, монастирі. Родичів згадували в останню чергу”.

Пошесті, що бродили Львовом

Потерпав Львів і від епідемій. Бувало таке, що страшні інфекційні хвороби косили ціле місто. Кожен боровся із пошестями як міг… Вірили, що неприємний запах нібито мав очищати повітря в місті. Хтось копав біля будинку яму і вбивав у неї осиковий кілок, інші вставляли у двері стовбець з грабового дерева. Якийсь час думали, що хвороби передаються від собак та котів, тому з поширенням епідемій цих тварин інколи умертвляли, йдеться на photo-lviv.in.ua.
“Жебраки, до прикладу, заривались по горло в гній, вилежували так цілими годинами, сподіваючись на зцілення. Багатші люди наповнювали ящик цілющими відварами і лягали туди. Ось так і лікувалися... Найстрашнішою хворобою, що бродила містом, була пошесть далекого 1829-го. Зберігся до наших днів опис такого собі Антося, який вивозив незаражених людей за межі міста. Закінчилось усе тим, що бідолаха сам захворів і помер”, – розповідає  львовознавець Петро Радковець.
Серія епідемій мала місце у Львові в: 1480-ому, 1484-ому, 1547-ому, 1572 – 73-ому, 1588-ому і в 1594 році. У 1547-ому через мор призупинили навчання у школах. Це було розпорядження міської влади. А через епідемію 1587 – 1589 років у Львові навіть ввели посаду “морового бургомістра”, який отримував надзвичайні повноваження на час загрози мору чи якихось інших пошестей. У 1594 році, аби знайти рішення, як подолати небезпеку, що загрожує всьому місту, до пізньої ночі в лавничій залі ратуші сиділи бургомістр Станіслав Ґонсьорек, війт Якуб Вйотецький і міський лікар Павло Кампіан. Вони гортали давні хроніки, вивчаючи попередні випадки поширення пошестей, і намагалися розібратися з причинами та симптомами подібних епідемій. Про пошесть 1599 – 1600 років говорили, що вона була такою потужною і загрозливою, що “коли птах пролітав над містом, то падав і здихав”, читаємо на сайті photo-lviv.in.ua. 
Нещадні недуги забирали життя, руйнували щастя, нахабно вривалися в життя закоханих. Як розповідається в книзі “Марево давнього Львова”, з костелом святого Станіслава і близькою церквою Благовіщення пов’язана історія кохання італійця Мікеліні та Пелагії, доньки львівського міщанина. Прибувши в 1594-ому до Львова з партією критського вина, молодий італієць зупинився в домі свого торгового партнера, де й зустрівся з дочкою міщанина та закохався в неї. Після довгих роздумів батьки дали згоду на одруження, проте щастя закоханих тривало недовго. Пелагія стала однією з перших жертв пошесті, що швидко поширювалась містом. У ті часи ліків проти інфекційних недуг не знали – найефективнішим способом  уберегтися від зараження була втеча. І хоча надії на одужання не було, Мікеліні випросив у батьків дозволу особисто доглядати кохану, але не зміг врятувати ні її, ні себе, переживши Пелагею на 10 днів і заповівши поховати себе на цвинтарі костелу святого Станіслава, найближчому до кладовища церкви Благовіщення, де поховали Пелагію, і встановити на обох могилах надгробки з вирізьбленими серцями, увінчаними лавром та словами “Смерть не розлучить тих, кого з’єднало кохання”. До слова, церковний цвинтар зруйнували в 1784-ому, на 10 років раніше, ніж кладовище костелу.  
Костел місіонаріїв святого Войцеха (Адальберта), єпископа та мученика (вулиця Довбуша, 24) також пам’ятає страшні епідемії у Львові. Первісний дерев’яний костелик збудували на цьому місці в 1607-ому коштом міщанина Петра Москалика та завдяки внесками інших заможних львівських міщан. У 1599 році внаслідок епідемії у Львові померло близько 2 тисяч жителів. Петро Москалик втратив тоді двох дітей. І оскільки на будь-якому костельному цвинтарі не можна було ховати померлих через інфекційні хвороби, він поховав дітей у полі, поставивши кам’яний хрест. Таку ж трагедію пережили тоді й інші львівські родини, тому охоче долучилися до спорудження костелу, який було присвячено патрону Польщі святому Войцеху. Під час Першої світової війни для потреб армії реквізували дзвони, а наступного року Товариство охорони дитини облаштувало там сиротинець. Тепер на цьому місті стоїть храм святого Йосафата.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7269 / 4.61MB / SQL:{query_count}