“Бачила, як бійці обирали собі інвалідні візки. На це страшно було дивитися…”

“Пошта” познайомилася з українсько-ефіопською сім’єю Лемма-Темтіме. Вона 12 років жила в Африці, а тепер повернулася в Україну і волонтерить у Львові

Мелессе Лемма-Темтіме разом зі співкоординатором Центру допомоги сім’ям учасників АТО Іриною Роман. Чоловік приніс коровай на весілля демобілізованого бійця фото: Центр допомоги сім’ям учасників АТО (2)
Українсько-ефіопська сім’я Лемма-Темтіме три роки тому повернулася в Україну (до Львова) з Африки. На цьому наполіг 15-річний син Емануїл, мовляв, лише тут він почувається добре, тут його дім. Хлопець волонтерить у Центрі допомоги сім’ям учасників АТО, а згодом до доброчинства залучив і батьків. 

“Складаймо речі та їдьмо до Львова!”

Пані Зоряна розповіла “Пошті”, що в Африку з чоловіком поїхали, коли Емануїлові було майже два роки. Опісля до Львова приїздили лише раз, коли синові було п’ять. Саме тоді місто припало йому до душі. Жартує, що в тому, ймовірно, її провина, бо саме вона прищепила синові любов до Львова. Після повернення в Аддис-Абебу, столицю Ефіопії, Емануїл дуже сумував за Україною. Туга хлопця і змусила батьків повернутися до міста Лева. Глава сім’ї вирішив… узяти українське громадянство. Він запевняє, що Україна стала для нього другою батьківщиною. Сім’ю Лемма-Темтіме хвилюють події на сході, її члени переживають за бійців.
“В Ефіопії ми провели 12 років. Єдиний, хто ніяк не міг там прижитися, це Емануїл. Пригадую, коли ми тільки вирішили поїхати в Аддис-Абебу, синові був рік і вісім місяців. До Львова за цей час приїздили тільки один раз, коли в моєї мами була операція, прожили тут 10 місяців. Емануїлу минуло шість років, і наша сім’я знову повернулася в Ефіопію. Тоді син просив, молив, казав: “Складаймо речі і їдьмо назад! Я не можу і не хочу тут жити”. Львів, Львів і тільки Львів!.. Навіть не Київ. Чоловік часом мав лекції в Америці, тож у нас була змога жити у США. Але про це навіть мови не було”, – розповідає пані Зоряна. 
Емануїл каже, що Львів йому дуже подобається, що тут йому добре і затишно… Мама йому місто показала з кращого боку. “Я – корінна львів’янка. В Ефіопії багато говорила з сином українською, він був моїм єдиним співрозмовником. Уявіть собі: мільйонне місто Аддис-Абеба, а в мене там лише одна коліжанка Надя зі Стебника. Із нею ми бачилися, можливо, раз чи двічі в місяць, бо в неї робота, троє дітей. А мені навіть поговорити ні з ким своєю мовою! Я володію амхарською, але ж як нею дитину питатиму, що вона їсти буде: картоплю чи борщ?” – пояснює співрозмовниця. 
У Львові Емануїл навчається в українській школі. Батьки хвилювались, адже говорити українською хлопець умів, а писати – ні. 
“Звісно, ми дуже хвилювалися, як то буде. Говорити українською він уміє. Коли ще між Україною та Росією був мир, у Ефіопії віддали сина в культурний центр, де по суботах платно навчали російської мови. Зробили це, аби хоч букви слов’янські знав. Він розмовляє амхарською. Англійською ж у Ефіопії спілкуються в усіх закладах”, – каже мати Емануїла. 

Як ефіопи українського вчилися

Пані Зоряна розповідає, що у столиці Ефіопії багато українців. “Дуже багато є українських чоловіків, які собі в дружини брали ефіопок. Там жіночки дуже гарні – то не є чорна Африка. Інколи йду містом і не можу розрізнити, чи то біла жінка йде, чи ефіопка. У них пряме волосся, часом сині очі”, – каже пані Зоряна. 
Зі своїм чоловіком Мелессе співрозмовниця познайомилась у Львові – він навчався в Українській академії друкарства. Покохали одне одного, одружилися, а згодом народився Емануїл. Перед тим, як поїхати в Ефіопію, жінка у Львові працювала і пекарем, і санітаркою. В Африці пані Зоряна мала бізнес: пекла торти, короваї, робила закрутки. Із її слів, місцеві жителі не печуть таких смаколиків, як наші господині, а про закрутки й мови не було. 
“Огірки в Ефіопії – овочі сезонні, тому й узялася їх закручувати. Місцеві жителі їх не їдять, кажуть, що це сміття. Помідори тільки тушать, сирими не вживають. Спершу дуже дивувалися, що я роблю. Для ефіопок процес консервації дуже складний, вони не можуть зрозуміти, як це робити і навіщо. Мені навіть банки для закруток спочатку було важко знайти! Сусіди приносили вже використані з-під продуктів, які в супермаркетах купували”, – розповідає пані Зоряна. 
Торти львівської господині розходилися на ура. Особливо популярні вони були в лікарнях. А баночка маринованих огірків чи помідорів була справжнім делікатесом для ефіопів! Цінували закрутки найбільше українські лікарі, які працювали в Африці. 

Пані Зоряна із сином Емануїлом і першим короваєм, який жінка спекла для військових
фото: Центр допомоги сім’ям учасників АТО
Пані Зоряна до української кухні привчила пе­редусім свого чоловіка. “Дуже люблю український борщ, вареники та сало з часником”, – зазначає Мелессе.
Разом із нашими стравами полюбив він й Україну. “В Ефіопії Мелессе як патріот України разом зі ще одним патріотом – чоловіком-ефіопом Наді зі Стебника – вирішили зробити українську організацію. Вони зібрали всіх, хто вчився в нашій країні. Спершу було 20 осіб, а згодом назбирали аж 60. То вже старенькі люди, які після війни в Україні навчалися. До речі, вони відомі професори. Знаю, там дерматолог є – старенький, однак знаний лікар, який вчився у Львові. Він не раз моїй подрузі Наді говорив, що так хотів би прогулятися вулицею Пекарською, а його не пускають до Львова, не дають візи”, – додає співрозмовниця. 
Після того, як організація стала офіційною, Меле­ссе запросили в Україну в аспірантуру. Було вісім запрошень. “Ми обирали між Сімферополем і Львовом. Я спершу хотіла до моря. А потім подумала, що знову потрібно буде купувати все нове, тож вирішили їхати сюди, до мами повернутись. А потім таке сталося з Кримом… Мабуть, Господь нас зберіг”, – ділиться думками пані Зоряна. 

В Африці – бізнес, в Україні – волонтерство

Творець ідей у сім’ї Лемма-Темтіме – син Емануїл. Він захотів повернутися до Львова, а згодом до волонтерів привів і цілу сім’ю.
“Про волонтерський центр ми також довідалися від Емануїла. Він розташований біля школи, в якій навчається син. Емануїл разом із однокласниками інколи туди навідується. Бабусю нашу підключав, аби вона там ниточки в’язала на маскувальній сітці, але йому не вдалося її переконати, – каже мати хлопця. – Тоді він до мене звернувся: “Мамо, ходімо в центр! Можливо, ти б коровай спекла?” Я не знала, чи потрібні воякам ті короваї, але вирішила піти і подивитися, куди ж мого сина постійно тягне. Спершу мені Центр допомоги сім’ям учасників АТО був більше схожим на секонд-хенд: там речі лежать усюди. Думаю: можливо, воякам більше продукти якісь потрібні, макарони, консерви, ніж коровай. Але волонтери переконали: “Спечіть!”
Перший коровай у благочинців забрали бійці “Правого сектору”. “Його в нас просто видирали з рук! Другий ми віднесли на недільні збірки, які проводить ініціатива “Hand-made по-львівськи”, – розповіли “Пошті” волонтери. 
Третій коровай принесли на весілля майданівця, добровольця, демобілізованого військовослужбовця 24-ої залізної бригади Назарія. 
“У нашому домі була така традиція: з кожної зарплати ми віддавали гроші в церкву. Зараз вирішили тим коштом пекти короваї хлопцям. Можливо, то Божа воля. Знаєте, короваїв на АТО не пече ніхто. Нині життя таке, що кожну хвилинку думаєш, як ту копійку заробити, як прожити. Дивлюся телевізор, співчуваю. Коли ми прийшли в центр, молоді хлопці саме вибирали собі інвалідні візки. На це страшно було дивитися... Тож вирішили, що треба якось долучитися до волонтерської праці. Нам і їм приємно”, – додає пані Зоряна.

Світ не без добрих людей

В Ефіопії Мелессе обіймав високі посади, тож сім’я жила небідно. Коли вона приїхала до Львова, звернулась у виш, звідки чоловік отримав запрошення на аспірантуру, й отетеріла. “Приїжджаємо, а нам кажуть, що нічого про нас не знають. Ми були в шоці! Виявляється, чоловіка просто на вулицю викинули. Він без візи, тож його треба відправляти назад в Ефіопію. А це означає, що ми ніколи не побачимося, дорога далека, білети коштують тисячу доларів. Для нас це непосильно, – зі сльозами на очах пригадує пані Зоряна. – У наших міграційних службах пройшли всі кола пекла. За одну ніч я посивіла, бо нас так вимучили! Зараз усе нормально”.  А нещодавно жінка зовсім випадково зустріла працівника закладу, куди запрошували в аспірантуру чоловіка.
“Ми розговорилися, і я йому кажу: “От ви не взяли мого чоловіка до себе в аспірантуру. Чому так сталося?” Він здивувався спершу, а потім йому стало неприємно. На другий день приходить до мене і пропонує допомогу. Каже: “Нумо якийсь лист розуміння писати!” Тож у листопаді вже повинні дізнатися про результат наших спільних старань”, – каже жінка. 
Незважаючи на всі невдачі та непорозуміння, Мелессе дуже хоче, аби спів­праця між двома країнами процвітала, зокрема у сфері освіти і бізнесу. “Я люблю Україну, бо я тут вчився, жінка моя українка, син тут народився. Тут жити треба! Коли ми у 2012-ому приїхали до Львова, то не впізнали міста – краса, Європа!” – каже співрозмовник. “Ми були тут ще у 2005-ому. Приїхали з аеропорту, у місті все таке нещасне, поламане. А нині йдемо з Емануїлом середмістям, а тут стільки іноземних туристів, студентів!” – із захопленням ділиться пані Зоряна.
Повертатися в Африку сім’я і не думає. “Там ти або бідний, або багатий. Ми були в числі останніх: могли користуватися водою, газом, жити в гарному будинку. Тим часом бачила, коли люди миються в каналізаційних токах, де відходи, фекалії. Ми то бачили роками, шкодували тих людей. Говорити – одне, а бачити – інша справа. Ти не можеш допомогти мільйонам. Перед очима в мене дітки, у яких від голоду спухли животики. Люди води не мають! Відколи повернулися, то я трясуся за кожну краплину води. Щось у мені помінялося. Щаслива, що повернулася до Львова. Думаю, війна скоро закінчиться і все в нас буде добре”, – резюмує пані Зоряна.
28.12.2015 21:22
Василь Чигінь

Я радий, що прочитав про цю сімю таку детальну і повчальну інформацію! Дякую журналісту, Зоряні, Меллесе і синові - Ви всі достойні! Бажаю під Новий рік і напередодні Різдва Христового Вам всім здоровя, радості від життя, в тому числі - волонтерського, Божої опіки! Бажаю пану Меллесе поступити в аспірантуру! Він цього вартий! Я про таке взнав протягом кількох тижнів спільних експериментів із новою технікою. Дуже буду тішитися, коли Меллесе і далі продовжить з моєю групою спільні дослідження. Запрошую до співпраці і сина Емануїла! Все це - для нашої України, її кращої долі. Щиро Ваш, Василь Чигінь, доктор фізико-математичних наук, професор


Для того щоб залишити коментар необхідно
1.4151 / 4.29MB / SQL:{query_count}