Ми маємо Героїв, їх гартувала війна

Хто вони – новітні лицарі України, які подвиги здійснили, чому так важливо мати приклади для наслідування? До Дня захисника України “Пошта” довідалася про роль військових у житті кожного

фото: ednist.info
Історія – річ непроста. Вона ламає, руйнує, будує і нагадує: війна мине, залишаться Герої. Про них варто знати, їх подвиги стануть орієнтирами нового суспільства, спраглого свободи, сильного духом і нездоланного. Ці орієнтири гартовані війною, вони реальні. Інколи ціна таких моральних звитяг надто висока. За час війни на сході Львівщина втратила понад 120 військових, тисячі поранені фізично, покаліченi психічно. Така ціна свободи.

Хтось залишив слід

Пам’ятати про наших воїнів важливо. Вони стають прикладами для наслідування, як добрі герої давніх казок. Часом їх подвиги перебільшені і від частого переповідання трохи змінені, але не у правді справа, вона ж бо у кожного своя… 
“Герої – це приклади тої поведінки, яка є соціально oдобрена, соціально підтримувана або необхідна. Зрештою, у всіх казках обов’язково є той, хто перемагає зло. На нього орієнтуються діти, на нього вони хочуть бути схожими. За тими зразками поведінки вони намагаються діяти, так будують свою систему цінностей. Ми маємо так званих ідолів, у позитивному розумінні цього слова. Так мусить бути, це як звичайний орієнтир, бо якщо жити без жодних зразків соціалізації, жодних зразків сфери цінностей, моралі ідейності то виростає людина не дуже сформована у цих сферах, – розповідає “Пошті” психотерапевт, доцент кафедри психології Львівського національного університету ім. І. Франка Лариса Дідковська. – Це було відтворювано з покоління в покоління. А зараз маємо період пошуку орієнтирів, які не такі однозначні. Ми взагалі не маємо вже таких соціальних лідерів, як за час тоталітаризму. Ми в демократичній державі”.
Наші Герої-орієнтири необхідні особливо у час війни, коли страшно, і коли кожен сподівається на богатиря, який поборе зло.  

фото: s.fraza.ua
“У ситуації тривоги нам завжди особливо потрібні такі опори, орієнтири, ці герої зменшують наш страх. Вони – обов’язкові атрибути формування національної ідентичності, суспільної свідомості. По цілому світу портрет Тараса Шевченка висить на стінах у сім’ях діаспори. Вони мислять: “Я частина цієї країни, я частина цього народу, я частина тої нації, до якої теж належить великий Шевченко”, – каже психолог.
Та не всі для наслідування обирають добрих Героїв, лицарів, принців, козаків і богатирів. Дехто наслідує їх противників, так простіше.   
“Здебільшого так роблять ті, кому притаманний так званий механізм аутсайдерства. Ми маємо два способи вийти за межі норми і стати відомими. Один спосіб конструктивний, тоді ми робимо щось дуже добре, соціально одобрюване: нам дають грамоту, фото вішають на дошці пошани. Але також є і другий спосіб – деструктивний. Тоді ми теж стаємо відомими, але не тому, що зробили щось краще за інших, а тому, що зробили щось гірше за інших. Якщо для першого способу прославитись треба багато зусиль, особистісної зрілості та старань. То другий спосіб, він легший. Є така приказка, що можна залишити слід в історії, а можна наслідити”, – каже Лариса Дідковська.  

Новітні Герої цієї війни

Важко було й уявити, що у ХХІ столітті матимемо Героїв, які зі зброєю в руках захищають Україну від загарбників. Це чоловіки і молоді хлопці, які тільки-тільки почали жити, це – чиїсь сини, брати, кохані, батьки. Це жінки і молоді дівчата. На жаль, багато з них там, на сході, загинули. Та вони залишаться назавжди нашими новітніми Героями. 
“Для мене Герой – це боєць, якому років 20-22, він служив у 25 парашутно-десантній бригаді. Про нього навіть відеоролик зняли. Там показано, як вояк потрапляє на схід, сидить в окопі, він на фоні підбитої бронетехніки, а далі … у харківському госпіталю лежить без свідомості у пов’язках під крапельницями. Згодом військовий потрапив у Львівський військово-медичний реабілітаційний центр, де відчув, як це – жити заново, але по-іншому, прикутим до інвалідного візка. Зараз він наполегливо працює над собою, займається паверліфтингом. Боєць хоче й далі жити, навіть після того, як пережив смерть своїх товаришів. Його лікар каже, що в нього морального духу в рази більше, ніж у фізично здорових людей. Ця історія спонукає багатьох по-іншому глянути на життя, треба радіти кожній миті. Це приклад незламного героїзму”, – розповідає “Пошті” керівник Західного регіонального медіа-центру Міноборони України Олександр Поронюк.  
Війна зламала не одне життя, забрала здоров’я у тисячі українських чоловіків. Чи не єдине, що їм дає сили жити й далі – підтримка рідних, вдячних людей, за чий мир і спокій вони боролися.  
“Нещодавно бачив, як на одному із українських телеканалів показували юнака років  25-27, він з Одеси. Каже: “Знаєте, я себе Героєм не відчуваю, бо не всі однозначно в мене на батьківщині сприймають те, що відбувається на сході, те, що для України ми робимо. Набагато легше тим, хто із Західної України, бо з АТО вони повертаються в те середовище, яке очікувало від них відповідних дій, героїзму”, – розповідає “Пошті” Олександр Поронюк. – Багато наших хлопців показали себе з неймовірно героїчного боку. Зокрема, у Луганському аеропорту, де наша 80-та аеромобільна бригада здійснила не менше подвигів ніж бійці у Донецькому аеропорту. Так, понад 80 військовослужбовців тої бригади нагороджені медалями та орденами. Наша 24 окрема механізована залізна бригада на сході України виконувала найважчі завдання. Наших солдатів, офіцерів на війні вважають найбільш досвідченими”.
Співрозмовник згадує героїзм наших вертолітників, особливо на перших порах бойових вильотів. “Не обійшлося й без втрат… Та хлопцям вдалося використати досвід, який вони отримали  в африканському небі під час миротворчих місій. Самбірські сапери ціною свого життя рятували не одного на фронті, займалися розмінуванням території, переправляли бойову техніку і особовий склад у тих місцях, де були водні перешкоди, бо мости підірвали бойовики”, – каже Олександр Поронюк.

Армія – це їх покликання

Є такі військові, чиї дії кардинально змінили хід війни на сході країни. 
“Герой України полковник Ігор Гордійчук, який свого часу служив в Академії сухопутних військ, проходив службу на Львівщині. Разом зі своїми підлеглими змінив хід історії під час бойових дій на Савур-Могилі”, – зазначає співрозмовник. Вже понад півроку він на лікуванні у Військово-медичному центрі Збройних Сил США у штаті Меріленд.
Полковник Збройних сил України, офіцер Головного командного центру Генерального штабу Герой України Ігор Гордійчук очолював загін спецназу під час виконання завдань у тилу противника. Упродовж 12 діб торік у серпні розвідники Гордійчука утримували контроль над Савур-Могилою, відбиваючи нічні штурми бойовиків. Пережив кілька контузій, але позицій не покинув. Ігор Гордійчук останнім пішов із висоти та рейдовими діями по тилах противника вивів особовий склад з-під вогню. У ході стримування атак терористів отримав тяжке поранення голови і 30 серпня у непритомному стані його доставили до лікарні Дніпропетровська. Переніс кілька операцій.
“Військові Стеців та Романовський дуже побиті війною, але продовжують  службу у ЗСУ. Зараз вони займаються вихованням молодого покоління, хоча самі ще зовсім юні. До слова, Ярослав Романовський з Одеси, але одружився із львів’янкою. Він служив у десантних військах, втратив ногу під час оборони аеропорту. Ці хлопці проявили себе мужньо, героїчно, гідно, воювали за інтереси Батьківщини, тож рішенням Міноборони їх залишили у ЗСУ”, – зазначає Олександр Поронюк.
Війна людей змінює не лише фізично, вони по-іншому сприймають життя, вміють добре розпізнавати брехню, прагнуть справедливості та не сприймають простої балаканини, фальшивих обіцянок.
“Нещодавно бачив фото молодого чоловіка – яким він був до війни, на війні і яким він став після неї. Перша світлина добродушного чолов’яги. Він на ній такий вгодований домашніми пиріжками. На фото, зробленому на фронті, він стомлений, зосереджений, в очах і острах, і боротьба. На третьому фото у нього такий погляд, мов рентгеном пронизує, його не обдуриш солодкими обіцянками, радісними перспективами. Він хоче конкретну відповідь, хоче гідно жити”, – каже Олександр Поронюк. 
З його слів, зараз появилося новітнє армійське фронтове братство. Йдеться про тих бійців, котрі в одному окопі пережили страшні бої, бачили, як гинуть їхні товариші, як зазнають поранень, самі перенесли страшні травми. “Коли хтось злегковажить тим фронтовим братством, може постраждати. І не варто іронізувати над військовими, мовляв, їх туди не посилали”, – додає Олександр Поронюк.   

Аеропорт “Луганськ”,  або ще одна трагедія України

Львівські волонтери Героями вважають всіх тих, хто боровся і бореться на сході. Зі слів співкоординатора ініціативи “Допоможи фронту” Сергія Глотова, для нього Героями залишаються ті десантники, які захищали аеропорт “Луганськ”. Нагадаємо, що навесні торік перший батальйон 80-ї бригади взяв під охорону міжнародний аеропорт “Луганськ”. Тоді ще не було війни, і всі думали, що обійдеться. Але ні… 
Через місяць на цій території починаються реальні бої із супротивником.  Командир бригади Андрій Ковальчук очолює операцію з деблокування угруповання в міжнародному аеропорту “Луганськ”. Під час рейду він отримує важке кульове поранення, але приймає рішення залишитися в аеропорту. Про це його попросили хлопці. Ситуація на той момент вже була гірше нікуди, такою ж жорсткою, як і в аеропорту Донецька через три місяці, йдеться на сайті vostok.dozor.com.ua.
Тоді загинули волонтери, які намагалися доставити бійцям допомогу. 
В аеропорту з кожним днем ставало все гірше. Хлопці билися як справжні десантники “не можеш йти – повзи, не можеш повзти – чіпляйся зубами”. Скільки хлопців загинуло, скількох поранили, полонили, скільки пропали безвісти. Львівщина може пишатися своїми синами: командиром бригади  Андрієм Ковальчуком, який з важким пораненням керував боями півтора місяці з місця, а не штабу; одним із кращих артилеристів цієї війни “Тайфуном”, якого вже бояться від Пскова до Дагестану (саме з цих місць були солдати супротивника); і багатьма солдатами, які проявили неймовірну честь і відвагу в найважчих зіткненнях цієї війни від Слов’янська до Луганська.

фото: Андрій Польовий  

Подвиги заради перемоги

Через війну на сході чимало українських сімей змушені були покинути Донбас і шукати притулку в інших регіонах України. Тисячі переселенців приїхали до Львова. Серед них і родина лікарів із Луганська. Допоки дружина і донечка Даринка намагаються облаштуватись у новому для них місті, батько Андрій на фронті. 
“За професією він лікар-травматолог, на війну поїхав добровольцем, там він перебуває уже понад півтора року. Провідати сім’ю пан Андрій приїхав через вісім місяців, увесь цей час чоловік надавав першу допомогу пораненим у польових умовах”, – розповіла “Пошті” співкоординатор Центру допомоги сім’ям учасників АТО Ірина Роман. 
Родина Стафіняків також із Луганщини. На сході воює два сини – старший Олексій – доброволець, від самого початку війни на фронті. Він вивозив на БТРі батьків та родину брата, рятуючи їх від терористів. Його батько у Станиці Луганській обробляв більше 40 гектарів землі, мав велику кількість агротехніки. Все довелось залишити на поталу ворогові. Зі слів Ірини Роман, ці люди – свідомі українці, до того ж, самі за етнічним походженням з лемків, тож  уже не перший раз переживають подібне переселення. 
Часто трапляється так, що за свій героїзм українські бійці не отримують належної подяки. Держава навіть не спроможна вчасно надати їм та їхнім сім’ям житло. Тож повернувшись із зони АТО, військовим доводиться ледь не “вибивати” у місцевої влади виконання її обов’язків перед захисниками. Ще важче сім’ям поранених та загиблих Героїв, адже після втрати годувальника за рідних заступитися нікому. 

“Я не знаю, за що моляться наші вороги”

Степан Сус, військовий капелан, настоятель Гарнізонного храму св. ап. Петра і Павла у Львові каже, що на війні чимало таких моментів, яких навіть не знаєш, як описати, такі вони інтимні, сакральні. Священик сам не раз був у зоні АТО, бачив війну, відчував її, каже, вона змушує усе переоцінити. 
“Один із наших військовослужбовців-десантників під час обстрілу, коли  ситуація була дуже непроста, пообіцяв Богу, якщо залишиться живим, повернеться додому, у храмі під час богослужіння простоїть всю службу навколішки. Цей хлопець вижив, а багато його друзів, побратимів загинули. Він повернувся додому, пішов до церкви і зробив те, що обіцяв. Для людей, для парафіян цього храму, це був дуже особливий момент. Дехто навіть поруч клякав, вони розуміли, що те його стояння на колінах – це неспроста, це така особлива пожертва і подяка. Є багато таких моментів, що навіть не знаєш, як їх правильно описати…”, – каже священик. 
Війна у багатьох щось забрала: у когось домівку, в когось рідних чи сенс життя, а у когось вона забрала дитинство. Та наші військові часом намагаються повернути те забране, повернути те, що можливо.
“Нещодавно був у Луганській області, в селі за 20 кілометрів від Луганська. Наші військові побудували там каплицю, а поблизу і дитячий майданчик. Селяни були вражені, що для них побудували храм, бо ніколи церкви у тому селі не було. А для дітей яка потіха була! Я спілкувався з двома хлопцями Артемом і Денисом, вони тішились з того, що для них українські військові залишили дитмайданчик, вони були дуже вдячні, що про них подбали. 
Діти знають і мені казали, що їх родичі служать в ополченні. Та образ українських військових позитивний, він руйнує стереотипи. Тепер у селі є храм і дитячий майданчик, – розповідає Степан Сус. – Є багато таких цікавих прикладів, коли військові, перебуваючи на сході, почали змінювати стереотипи, уявлення про захисників. Наші солдати не пішли туди нищити, вони пішли нести українське – нашу церкву, нашу віру, обряди. І кожен із підрозділів щось позитивне залишає на тому місці, де дислокувався. Згодом місцеве населення починає справді відчувати, що вони повинні бути українцями, патріотами, дбати про своє і не допускати більше такого конфлікту”. 

фото: bloomberg.com
А конфлікт не лише реальний, а й духовний, внутрішні збурення й конфронтації не раз переживали й самі капелани, які повсюди слідують за військовими. Вони не мають права до рук брати зброю, а війна не запитує, часу на вибір не дає… 
“Військовому капелану заборонено до рук брати зброю, це передбачено різними конвенціями, зокрема Женевською, це прописано міжнародним гуманітарним правом. Капелана може охороняти військовослужбовець. Капелан не мав би інтегруватися у питання, які відносяться до сфери політики, але він має дбати про духовний, моральний стан учасників цього конфлікту. Маємо ситуацію, коли з обох сторін воюють люди віруючі, які намагаються зрозуміти, що цей конфлікт є трагедією людського життя, що це не природно – вбивати іншу людину. Капелан допомагає знайти правильну відповідь на запитання тоді, коли запитань є багато, а відповідей дуже мало. Війна інколи не дає вибору, треба приймати рішення відразу. Не приймеш рішення, прийме хтось інший. Можеш загинути ти і ті, хто біля тебе. Наші солдати моляться за мир і спокій, вони хочуть щоб та війна припинилась. Я не знаю, за що моляться наші вороги”, – каже Степан Сус. 

Коли є криза миру, тоді починається війна 

І він отримав свій досвід на війні, він чув і залп, і автоматну чергу, каже, що то так само, як на полігоні на навчаннях. Бо насправді важко усвідомити, що це справжня війна, з постійними обстрілами і вбивством, настільки це неприродньо. 
“Працюю з військовослужбовцями чотирнадцятий рік, чув, як стріляють різні види техніки, був на полігоні. Спочатку здавалось, що просто якісь військові навчання відбуваються, так це ілюструвалось у моїй ментальності. Та все ж  розумієш, що є небезпека, що є якийсь кордон, межа, блокпости. Бачиш розтрощені будинки, понищену військовою технікою дорогу, наляканих людей, вони рахують кожен день, коли їх не обстрілюють. Війна залишає неймовірно глибокі сліди у душах людей. Війна це неприродно, це неправильно. Це спонукає працювати, щоби такого більше не було, шукати порозуміння, йти на діалог. Для військовослужбовців це час переосмислення життєвих цінностей. Вони розуміють, що життя це є справді великий дар, але його можна дуже легко втратити”, – каже отець.
А ще… на кожній війні є останній постріл і останній день. Ми повинні далі жити. “АТО закінчиться, як ми далі житимемо, як будуватимемо мости, поруйновані війною, мости порозуміння, співжиття, сприйняття. Чи ми зможемо знову організовувати Різдво разом, казати Схід і Захід разом, чи ми зможемо у своїй домівці сісти за один стіл із тими, хто вчора був нашим ворогом. Це ті питання, на які ми вже зараз повинні шукати відповіді, щоб не запізнитись і не жаліли, що країна після війни залишилась поділеною. Життя є великим божим даром і дане раз,  ми повинні його гідно прожити і прожити в мирі, коли є криза миру, тоді починається війна”, – додав о. Степан Сус.

День захисника України: як свято відзначатиме Львівщина 
У рамках відзначення Дня захисника України відбудуться як загальнодержавні заходи, так і традиційні, які проводять на Львівщині з нагоди річниці створення УПА.У рамках відзначення Дня захисника України можна буде переглянути документальний фільм “Рейд”, який розповідає про звитягу українських десантників, що воювали в тилу ворога під час наступу російської регулярної армії в Донбасі, інформує прес-служба ЛОДА. Також триває Всеукраїнська акція “Браслет нескорених”: в усіх школах діти плетуть патріотичні браслети.
У середу, 14 жовтня, на Львівщині заходи до Дня захисника України та 73-ої річниці створення УПА розпочнуться з проведення молебнів за Україну в усіх храмах області. О 8.30 у Гарнізонному храмі святих Верховних апостолів Петра і Павла відправлять молебень до Богородиці за Україну та її захисників. Опісля відбудеться покладання квітів до меморіалу невідомому вояку УПА на Личаківському цвинтарі, де зачитають присягу вояка УПА.
О 9.45 розпочнеться екуменічна посвята надгробків Героям Небесної сотні на полі почесних поховань Личаківського кладовища, покладання квітів і запалення лампадок на могилах Героїв Небесної сотні й борців за волю України на полі почесних поховань №67. А о 10.10 отці відслужать панахиду за загиблими в АТО на полі почесних поховань №76.
Об 11.00 навпроти будівлі Львівської ОДА заходи продовжаться ритуалом складання урочистої клятви першокурсників Львівського державного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою ім. Героїв Крут та урочистим проходження ліцеїстів  до Гарнізонного храму святих Верховних апостолів Петра і Павла.
Окрім того, заплановане відвідування військовослужбовців, що перебувають на лікуванні у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону, та відкриття мобільної бібліотеки для військовослужбовців.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7734 / 4.56MB / SQL:{query_count}