Made in Lviv

Яким бізнесом займалися у місті Лева у давні часи, що виготовляли, куди експортували та якими були традиції та особливості ведення львівської господарки

фото: kvartal.lviv.ua
Виявляється, Львів мав гучну славу в Європі, і говорили про наше місто не лише завдяки відомим культурним чи політичним діячам, а й завдяки простим робітникам, ремісникам і підприємцям. Дехто з них домігся європейської слави та визнання. Нині ж бо імена цих династій пам’ятають хіба стіни давніх фабрик та цехів. 
Свій бізнес у Львові вели не лише українці, а й євреї, поляки, німці та вірмени. Свого часу у місті навіть банк відкрили спеціально для того, аби кредитувати підприємців. З-поміж пам’яток ранньої промисловості у Львові варто згадати першу галицьку парову пральню та першу львівську хімчистку. Знаходились вони наприкінці вулиці Святого Мартіна, нині вул. Жовківська і з’явились завдяки ініціативі власника готельної імперії “Брістоль” Зигмунта Ценгута.
Традиція львівського виробництва давня, цікава й колоритна, у місті карали за підробку воску смертю. А крах малих підприємств у місті здебільшого сприймали досить спокійно й не раз їх реанімували. 

Хоч дрібне, та в Європі знане 

У давнину львівське підприємництво славилося високою якістю товарів. Тож за кордоном крам з міста Лева мав неабиякий попит. У середньовіччі зі Львова експортували в Європу вирощену у власних ставках рибу – свіжу, солену, сушену. Тоді казали, що “львівських щупаків їдять і у Відні, хоч там протікає під сімома мостами багатий на рибу Дунай…”. 
“У середньовіччі львів’я­ни славились якісним експортом. Львівських щупаків у діжках клеймили, що означало знак якості. Також воску багато виготовляли. А вже потім, з часом, популярними стали львівська горілка, пиво та солодощі”, – розповів “Пошті” екскурсовод та краєзнавець Петро Радковець.  
У Львові був дуже сильний кравецький цех, шили добрі шапки. Непогано виготовляли збрую
До слова, львівська влада пильно контролювала якість воску і присвоїла йому торгівельну марку з гербом міста – левом. А за його фальшування  засуджували до смерті. Львівський віск знали в усій Європі, він доходив навіть до Англії та Іспанії.  
Зі слів Петра Радковця, у Львові довгий час були популярні дрібні підприємства. “Це давало виграш. Адже якщо з великим підприємством щось стається, то дуже багато робітників втрачають роботу. Що легше розвернути – один великий корабель чи кілька малих?  Цінилася у Львові робота і підприємств, що займалися деревообробкою – у місті були добрі майстри по меблях”, – додає співрозмовник. 
Як писала “Пошта”, у Львові були спеціальні цехи, які виробляли різну продукцію. В такому цеху могло бути п’ять-шість майстрів. “Місцеві ремісники мали свій стиль. Був дуже сильний кравецький цех, дуже добрі шапки шили. Непогано виготовляли збрую, цінились й вироби зі шкіри, – розповідає історик Ігор Лильо. 
За кордоном цінували хутра вовка, рисі, шкіри лосів і особливим попитом користувалися соболі. Львівський купець Ярош Ведельський лише за один 1588 рік вивіз на експорт 30 тисяч (!) львівських соболиних шкірок, а майстер Дмитро – три тисячі шапок власного виробництва, йдеться на сайті lviv.travel.  

фото: photo-lviv.in
“У Львові була ще одна спеціалізація – вірменські  ювеліри. Вони привозили так званий напівфабрикат зброї. Адже формально було заборонено перевозити зброю, тож вірмени привозили, умовно кажучи, сам клинок, а тут вже доробляли  руків’я, прикрашали дорогоцінним камінням й металами, то була ювелірна робота, зі Львова така зброя далеко розходилась”, – каже Ігор Лильо.
У середньовіччі у місті популярними  були мечники, їх роботу неабияк цінували – диплом львівського цеху мечників не треба було підтверджувати екзаменами, зазначає Петро Радковець. На початку XV ст. добру славу у місті мав цех пекарів, а з 1425 р. цехи різників та медоварів, пивоварів і солодовників. “Цехи пекарів та різників не встигали задовольняти потреби населення міста. Впродовж XV-XVI ст. кількість майстрів в обох цехах зберігалося в межах 20-ти осіб. Лише 1620 р. для різників та 1637 р. для пекарів кількість майстрів за дозволом міської влади збільшено до 40 осіб”, – пише історик Олег Дудяк в одній із своїх наукових робіт. 
У львівській харчовій промисловості вагоме місце посідала кондитерська галузь. Першим кондитером-підприємцем у Львові був швейцарець Домінік Андреолі, котрий 1803 р. відкрив першу львівську цукерню.

Горілчана, цукеркова та музична слава 

Промисловість у Львові ще була слабо розвинена порівняно з іншими провінціями Австро-Угорської імперії. Тому у місті і вирішили  провести захід, який став би корисним для розвитку господарки. 
“Говорячи про економіку Львова, зокрема про виробництво, то початок їх розвитку припадає на ХІХ – початок ХХ ст. Найкраще економічний  розвиток Львова показує 1894 рік, коли у місті відбувалася крайова виставка. Всі досягнення науки і техніки привезли до Львова. Показували феєричні досягнення – електрики, нафтопереробки, харчової промисловості. Львів ніколи не був великим індустріальним центром, що хотіли зробити у радянський час. Це купецьке місто, торгове”, – каже Петро Радковець.
А у часи польської влади у місті за кількістю підприємств і робітників лідирує  швейна і взуттєва промисловість, далі – будівельна, а потім харчова та металообробна. Згідно з даними польської офіційної статистики, у Львові в 1926 р. було 111 середніх і великих підприємств, на яких працювало 7006 робітників. На одне підприємство припадало в середньому 10,4 робітників. Серед найбільш значних львівських підприємств були машинобудівний завод спілки “Зеленєвський Фіцнер і Гапнер”, деревообробний завод, електростанція, кондитерська фабрика “Бранка”, фабрики “Контракт”, “Аїда”, газовий завод, металева фабрику “Арма”, взуттєва фабрика “Га фота”, залізничні майстерні, млини “Аксельбрада” і “Марія Гелена”, воєнні підприємства, інформує сайт city-adm.lviv.ua.
Що цікаво, бренд львівської горілки не зберігся. А тоді ж говорили: “Найкраще пиво чеське, а горілка львівська”
 Ще задовго до новітніх часів Львів отримав повноваження солодкої столиці нинішньої України. Найстарішою і найпотужнішою кондитерською фірмою у місті була створена у 1882 році парова фабрика цукрів та медівників “Бранка” – знаного у всій Європі кондитера Маурісія Брандштадтера. Саме він постачав свої вишукані солодощі до столиць Європи. “Справді знаковим є той факт, що успіх “Бранки” у галузі став однією з передумов того, що 1904 році у Львові було засноване Товариство цукерників для Галичини і Буковини, що до 1939 року визначало основні напрямки розвитку галузі у цілому краї”, – йдеться на сайті photo-lviv.in.ua.
У радянські часи успішна “Бранка” стає одним із перших підприємств, націоналізованих радянською владою. Вона стала фабрикою ім. Кірова, а 1962 р. на основі львівських кондитерських підприємств створили фірму “Світоч”.
Була у Львові й фабрика музичних інструментів – виготовляли там навіть органи. Петро Радковець розповідає, що про цю фабрику тепер мало хто згадує. Вона розташовувалась на вул. Коперника майже навпроти палацу Потоцьких.  
Була у Львові й популярна у всій Європі фабрика горілок і лікерів Бачевського, що зараз на вул. Б. Хмельницького.
“Власне  у кінці ХІХ початку ХХ ст. деякі марки горілок і лікерів отримували найвищі призи на міжнародних ярмарках. На Паризькій виставці лікер Бачевського визнали найкращим у світі. Вироби експортували в Америку, Канаду, Європу, навіть в Азію та Австралію. Що цікаво, бренд львівської горілки не зберігся. А тоді ж говорили: “Найкраще пиво чеське, а горілка львівська”. Львівське пиво набуло популярності у 60-70-ті роки. Тоді легендарними були і львівські цукерки. Коробка  асорті коштувала 5,5 рублів. Дістати було нереально. Їх возили як хабарі до начальників у Київ, Москву”, ділиться львовознавець Ілько Лемко. 

Індустріальні прагнення радянської доби 

На початку XX століття у Львові з’явилися два великих підприємства паперових виробів: фабрика цигаркових гільз та фабрика паперових виробів. Великим комбінатом із виробництва різних будівельних матеріалів була фірма І. Левинського, де працювало близько 800 робітників. Ці та інші великі фабрики і заводи були острівками серед сотень дрібних підприємств і кількох тисяч ремісничих майстерень. Наприкінці 30-х років ХХ ст. найбільшими підприємствами у Львові були скляні заводи “Львів” і “Леополіс”.
Зі слів Петра Радковця, індустріальним Львів хотіли зробити у радянський час. Після Другої світової стали до ладу заводи “Львівсільмаш”, телеграфної і телефонної апаратури, вимірювальних приладів, інструментальний і мотороремонтний заводи, а також трикотажна, скляно-дзеркальна, макаронна фабрики та інші підприємства. У 1947 р. дав першу продукцію механічний завод віконного скла, електроарматурний, завод газової апаратури, завод водомірів, парфумерної посуди. Наступного року розпочали виробництво завод автонавантажувачів, а також картонажна фабрика і жировий комбінат. 
“За різними даними, від 70 до 80%  робітників на цих заводах було сільське населення. Тому й жарт такий появився: “Дівчата, дівчата, ви львівські?”, запитували робітниць. А вони: “А що?”. Тоді питали їх: “А що робите на вихідних?”. У відповідь чули: “Їдемо додому”, – каже Петро Радковець. – Але це було вигідно – замінити сільське населення міським, яким легше маніпулювати. У Львові було багато інтелектуально ємких виробництв – у радянський час Львів небезпідставно вважався столицею радянської електроніки. Тут розроблялися схеми космічної навігації, наведення. Львів став центром інтелектуально-промислового підприємництва. До слова, тут винайшли перший відеомагнітофон”.

Під львівським знаком якості

Автори серії путівників “Львів po polsku” львовознавець, екскурсовод Іванна Гонак і кандидат філологічних наук, культуролог Ксенія Бородін, – про давні виробничі написи у місті
Нині дослідниці готують до друку третю книжку у серії “Львів po polsku”. У ній ітиметься про виробничі написи і про наше особливе місто, яке вдячно пам’ятає своїх будівничих, зберігаючи їхні підписи на одвірках брам, на кахляних килимах сходових кліток, у різнобарвних вітражах та металевих склепіннях. Усюди – від покривок каналізаційних люків до елітних мармурів, від решіток на підвальних вікнах до храмових скульптур і фресок – можна віднайти назви підприємств та прізвища митців як своєрідні знаки якості.
– Скажіть, будь ласка, як з’явилася ідея взятися за дослідження виробничих написів? Чи є подібні дослідження у європейських колег?
Ксенія Бородін: Збирати старі написи ми почали понад п’ять років тому.  Коли зібрали більше двох тисяч різних зразків та побачили інтерес до нашого дослідження, вирішили укласти їх у серію книжок. Сьогодні ми закінчуємо дизайнерську роботу над третім путівником у серії “Львів пpo polsku” під назвою “Знак якості”. Його присвячено різноманітним фірмовим підписам: клеймам, сигнатурам, шильдам (наклейка, віддрукована методом шовкотрафаретного друку, – “Пошта”), якими виробники минулих століть особисто гарантували довговічність своєї продукції.
– Який найдавніший напис вам вдалось віднайти? Де, про що свідчить, хто його залишив?
Іванна Гонак:  Найдавнішими польськомовними написами Львова, що повністю знаходяться у вільному доступі, ми вважаємо інскрипції на паркані церкви св. Лазаря, на вул. Коперника, 27. Вони виконані у манері, притаманній періоду ренесансу, хоч храмовий комплекс збудований у першій половині XVII ст. Ці відголоски часів Відродження є свідченням унікального перехідного моменту в культурі церковних написів, оскільки вони дублюються латиною та польською, хоч і не є повністю ідентичними. Їх поява свідчить про поступове витіснення латини з суспільного життя на користь польської. Таке рішення у цьому випадку було прийняте братством Вервиці, на чиї благодійні внески постав храм і шпиталь. Зрештою, благодійність заохочується і самими збереженими написами.

– Що нового ви довідались про місто, досліджуючи польські написи, зокрема виробничі? 
Ксенія Бородін:  Старі написи дають ключі не тільки до вивчення історії краю, але й культури, економіки, менеджменту, національного складу, мовної політики, освіти. Крім того, кожен напис приховує у собі не одну оповідку з життя кожного конкретного майстра. Це історії людей, що не були видатними політиками чи військовими, тож згадувати про них не звикли. Тим не менше, саме вони найбільше доклалися до того, щоб Львів був таким, яким ми його любимо. 
– Написи на яких саме виробах ви досліджували, що знаєте про їх авторів, виробників? Розкажіть, будь ласка, історії кількох виробів, чи все те з написами, що ви досліджували, виробляли у Львові? 
Ксенія Бородін: Знаки якості залишали на підлозі, стінах, дверях і вікнах, на водостоках і каналізаційних решітках, ліхтарях та умивальниках, ліфтах, ролокасетах, кахлях та черепиці. В антикварних крамничках можна знайти ще безліч підписаних предметів, від сейфів до ручок для зливу води. Згідно концепції наших книжок ми пишемо лише про ті об’єкти, що є у вільному безкоштовному огляді і знаходяться на своїх функціональних місцях.
Старі написи дають ключі не тільки до вивчення історії краю, але й культури, економіки, менеджменту, національного складу, мовної політики, освіти
У Львові збереглися вироби, привезені з різних куточків Європи: столичних міст (Відень) і найближчих містечок (Перемишль). Львівську продукцію також досі можна побачити за межами нашого міста, зокрема в Івано-Франківську, Тернополі, Дрогобичі, Кракові. З-поміж життєвих історій вражає, скажімо, історія Густава Паммера, каналізаційні люки та стовпчики фірми якого й донині на вулицях Львова. Це була надзвичайно активна і підприємлива людина. Статті про його діяльність друкували регулярно впродовж кількох десятків років у всіх газетах краю: він керував Ремісничою та Рукодільною палатами, входив до різних спілок, товариств, комісій, їздив на численні конференції та виставки, займався благочинністю і навіть був кандидатом на посла до сейму. Якою ж несподіванкою було дізнатися, що на схилі літ Паммера було засуджено, а його підприємство продано з аукціону. 
– Написи залишали у різних місцях (на одвірках брам, на кахляних килимах сходових кліток, у різнобарвних вітражах та металевих склепіннях), що саме писали? Це були лише ініціали виробників, чи послання майбутнім поколінням? 
Ксенія Бородін: Кожен виробник сам обирав, чи підписувати йому власний виріб і в який спосіб. Доволі часто у підпис виносили родинні зв’язки, що лягли в основу діяльності (наприклад, Брати Мунд, Шимона Малохлєба син тощо). Були такі, що біля прізвища вказували свій титул (князь Чарторийський, князь Любомирський) або спеціалізацію (інженер Словік або інженер Хилєвський). Іноді фірмі давали назву, скажімо, Ферум, Аякс, Фаброль. У міжвоєнний період частіше почали зазначати вид підприємства, як то акціонерне товариство чи спілка.
Знаки якості залишали на підлозі, стінах, дверях і вікнах, на водостоках і каналізаційних решітках, ліхтарях та умивальниках, ліфтах, ролокасетах, кахлях та черепиці
Були виробники, що завжди підписувалися однаково, проте більшість мала кілька варіантів фірмового знака, часами також логотип. 
У підписі також зазначали адресу виробництва чи приймальні, навіть номер телефону.
– Чи були якісь загальноприйняті написи, що засвідчували якість роботи, щось типу “прекрасна робота”? 
Ксенія Бородін: Досить часто скульптори перед своїм підписом писали латиною Fecit, що означає “зробив”. Для виробничих написів такого роду кліше не було.
– Чи можна було з напису визначити – підробна річ чи ні?
Іванна Гонак: У львівському виробничому сере­до­вищі до Другої світової війни кожен продуцент намагався зміцнити підписом авторитет власного імені. Тому про неякісні підробки не йшлося. Хоча були підприємства, що виробляли ідентичну з вигляду продукцію. Наприклад, Генрик Ебер, брати Каден та Ітамер Гірштріт пропонували кахлі з однаковим візерунком. Що ж до якості – про неї ми можемо судити аж зараз, коли кахлини одних виробників майже стерті, а інші виглядають як нові, хоча отримані навантаження були майже однаковими.
– Розкажіть про особливості польських написів у Львові, можливо, вони були римовані чи по-іншому особливі ніж у інших містах?
Ксенія Бородін: У Львові збереглася велика кількість найрізноманітніших довоєнних написів. Є такі, що їх писали видатні митці, зокрема художники об’єднання “Артес”, що розписували пасаж Андреолі. Є написи з помилками, наприклад, відлитими у металі. Є такі, що знаходяться під землею, а є – на дахах. Є також віршовані; є дубльовані трьома мовами (польською, німецькою та ідиш). Є будинки, в яких виробники-конкуренти залишали по кілька підписів, часами навіть у межах одного поверху.

фото: facebook.com/akhekyan
– Чи є у місті написи, які необхідно відновити? Як ставляться львів’яни загалом до давньої культури чи шанують такі знаки минулого?
Іванна Гонак: Кожен старий напис є унікальним артефактом, тому вони всі потребують якщо не відновлення, то хоча б збереження. А львів’яни не завжди цінують ті частинки старого світу, що дійшли до нас. Хоча мода на відновлення старих настінних інскрипцій – це позитивний момент, натомість приватне колекціонування металевих та кахляних пам’яток є фактично нищенням цілого прошарку довоєнної культури міста. Ми вважаємо, що така кількість інскрипцій різного характеру, яка збереглася у Львові до наших днів, заслуговує шанобливого ставлення. Кожен довоєнний напис становить унікальну цінність, і ми маємо постаратись, щоб зберегти їх для наших нащадків. Львів позиціонує себе як туристичний центр європейського масштабу, відповідно такі туристичні приваби і родзинки геть не будуть зайвими. Місто потребує окремо розробленої концепції зі збереження таких написів із відповідним супроводом у законодавчому полі.
Ксенія Бородін: Дуже шкода, що на “Копальні кави” польськомовний напис відреставрували, а україномовний, що є поруч, – ні.  
– Чи є запит на екскурсії місцями найцікавіших написів? У Європі популярне пізнання історії у живому просторі, а не у музейній застиглості, наскільки це актуально у Львові? 
Іванна Гонак: Написів у Львові збережено достатньо, щоб категоризувати їх для окремих маршрутів. Ми регулярно такі екскурсії проводимо. Серед них найпопулярнішою є “Імена львівських вілл”. Цей маршрут охоплює значну частину львівських колишніх приватних будинків, чиї назви-імена дійшли до нас. 
Ксенія Бородін: Надзвичайно захопливою є екскурсія “33 старі написи вулиці Коперника”, оскільки на достатньо короткому відрізку міського простору можна побачити чи навіть доторкнутися до інскрипцій різними мовами, зокрема польською, німецькою, латиною та українською, та побачити написи на найрізноманітніших об’єктах: від цитати з Біблії до централізованої вакуумної системи для прибирання. 
– Написи якою мовою у Львові домінують?
Ксенія Бородін: У довоєнному Львові найчастіше зустрічалася польська мова. Нею підписувалися й українець Іван Левинський, і чехи Ярослав Урбан, Антоній Гласер, Йозеф Свобода, і євреї Адольф Кампель, Саломон Утенберг, Генрик Браттель, й угорець Кароль Бальог, й італієць Джовані Цуліані…
Розмовляла
Вікторія Савіцька
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.4580 / 4.57MB / SQL:{query_count}