Як кохалися чорноброві за гривні, злоті та доляри

“Пошта” відхиляє завісу розпусного Львова, розповідаючи, коли, де і за скільки в різні епохи можна було купити любов привабливої панни

Так уже повелося, що про проституцію, борделі та дівчат легкої поведінки говорити негоже. Християнське суспільство віддавна й донині душить цю тему мораллю, та все ж це древнє явище не викоренити. Його варто взяти під контроль, наскільки це можливо, звісно. Саме так зробили у багатьох країнах Європи. 
Нині тему проституції розвивають у контексті легалізації: у Верховній Раді зареєстрували законопроект під №3139 про регулювання проституції та діяльності секс-закладів. 
Як уже писала “Пошта”, документ цей передбачає декриміналізацію та легалізацію діяльності секс-закладів, регулярність медоглядів працівників секс-сфери, встановлення правил розміщення і функціонування борделів.
У пояснювальній записці до законопроекту сказано: “у більшості розвинених країн Європейського Союзу проституція легалізована, зокрема: 4 листопада 1998 Кабінет Міністрів Латвійської Республіки прийняв “Правила щодо обмеження проституції”, фактично визнавши проституцію легальною професією. Так, у знаменитому на весь світ “Кварталі червоних ліхтарів” у Амстердамі ви можете спокійно вибрати будь-яку вподобану дівчину і усамітнитися з нею; комфортні умови для секс-туристів створено і в Греції. У цій країні будинки розпусти працюють абсолютно легально”.
Юрій Винничук, львівський письменник, який наприкінці 1970-их років вивчав життя “львівського дна”, каже, що користь від легалізації проституції є і що в цьому Львів мав можливість пересвідчитися ще за часів “бабці” Австрії. 
“У Львові за Австрії та за Польщі кожна повія мала при собі книжечку, в яку вписувала візити до лікаря. І якщо такого запису не мала, то її штрафували, переслідували. Це ж добре, адже вони не поширювали різних хвороб! Це було легально – треба було зареєструватися і працювати. Запис у трудовій книжці був не “повія”, звичайно. Як точно писали, не пригадую”, – розповідає письменник.
“Пошта” дослідила, як із давніх-давен у Львові ставилися до цієї професії. Виявляється, проституція в давньому місті Лева була: то легальна, то напівлегальна, то незаконна. Явище це намагалися контролювати, а в скрутні часи навіть підтримувати секс-працівниць – як не грошима, то бодай харчами. 

З історії львівських борделів

У багатьох європейських містах середньовіччя створення будинків розпусти та легалізацію проституції виправдовували висловом відомого філософа-теолога Томи Аквінського, який казав, що в кожному палаці потрібен туалет: тоді неприємний запах буде тільки там, у протилежному випадку смердітиме в усьому палаці, бо ж люди мусять десь справляти свої фізіологічні потреби. За цим принципом намагався жити й давній, авантюрний та романтичний Львів. 
Про історію львівських будинків розпусти розповів “Пошті” львовознавець та екскурсовод Іван Радковець. 
“У ХV столітті вперше згадують такий заклад, як лупанарій. Назва його походить із латини, бо “лупус” – це вовчиця. Згодом це слово почали вживати в значенні “доступна всім”. Жрицям кохання до ХІХ століття забороняли закликати, заманювати клієнтів словами – дозволялося тільки, стояти на розі будинку і вити, як вовчиця, підвивати, скажімо так”, – веде далі львовознавець, запевняючи, що збереглися навіть писемні згадки, датовані ХV століттям, про двох жінок, які приїхали до Львова на “заробітки”. 
“Зазначається прибуття до міста двох жінок, повій, із дітьми – одна мала сина, друга доньку. В той час магістрат чітко визначав термін перебування у місті жінок, які займалися цим ремеслом. Отже, із семи днів тижня чотири вони працювали, віддаючи заробіток до міської каси, два дні мали працювати і залишати гроші собі, один день відпочивали і один день обов’язково обстежувались у міського лікаря. За цим влада пильнувала дуже суворо. Про місце розташування лупанарію є неточні дані, що він був неподалік теперішнього домініканського собору. Зберігся документ – скарга монахів-домініканців на непристойних сусідів. Вони просили міську владу закрити цей будинок розпусти”, – розповідає Іван Радковець. 
У Львові за Австрії та за Польщі кожна повія мала при собі книжечку, в яку вписувала візити до лікаря. І якщо такого запису не мала, то її штрафували, переслідували
А ось історик Ілько Лемко запевняє, що існує ще одна згадка про львівський бордель, кажучи, що було це в далекому 1450 році. Маємо її завдяки “турботі міста про справи комунальні”. “Архівний документ засвідчує ремонт водогону в одному з таких пікантних закладів, на що були витрачені дванадцять грошів”, – каже історик. 
У своїй статті “Найдревніша професія” Ілько Лемко розповідає і про бордель на місці сучасних руїн синагоги. “Львівська традиція приписувала відкриття першого будинку розпусти якомусь італійцеві. 1473 року він відкрив цей заклад на тому місці, де зараз руїни синагоги “Золота Роза” неподалік міського арсеналу. Єзуїти, які на початку ХVІІ століття хотіли збудувати тут свій храм, у документі на ім'я короля згадували, що на цьому місці є “дім Нахмановича, кінський млин і будинок публічного зіпсуття”. Перший згадуваний у Львові будинок розпусти згорів під час пожежі 1571 року, але завдяки записам свідків у судовій справі зберігся його досить детальний опис. 
У середньовіччі Львів був і транзитним пунктом для перевезення секс-рабинь зі Сходу до Європи (теж до болю нагадує сучасність). У 1472 та 1474 роках бергамський купець Русетто провозив через Львів рабинь. Першого разу це були три православні жінки – дві з Абхазії (Агнета і Люція) і одна з Мегрелії (Марія), а також дві католички – Марта і Марія, імовірно, з Балкан”, – пише історик.  Але згодом, з його слів, коли Львів увійшов до складу Австро-Угорської імперії, становище львівських повій змінилося. 
“В усі часи проституція вважалася аморальною і незаконною, але за часів Австро-Угощини особливо. Імператриця Марія-Терезія не те що негативно ставилася до проституції, а й заборонила тримати прислугу. Вона видала указ, аби навіть у шинках не тримали жіночої прислуги. Це був уже кінець ХVІІІ – початок ХІХ століття”, – каже Ілько Лемко. 
У 1885 році в Австро-Угорщині ухвалили закон, яким черговий раз заборонили проституцію. “Однак у законі була шпаринка. Один із параграфів робив виняток для жінок, які не мали інших можливостей (крім занять проституцією) утримувати себе і дітей. Однак закон чітко реґламентував їхню діяльність. Клієнтів не можна було приймати в тому ж помешканні, де жили діти проститутки або будь-який інший чоловік. Застереження щодо чоловіка робилося для того, щоб уникнути сутенерства. Жінка мала винаймати окреме помешкання щонайменше за двісті метрів від школи, військової частини чи державної установи. Вона мусила періодично навідуватися до лікаря. У разі порушення вимог проститутку карали забороною на професію терміном від шести тижнів до шести місяців. Покарання накладали за зараження венеричною хворобою, обслуговування неповнолітніх клієнтів або (дуже цікаве формулювання), якщо її професійну діяльність супроводжували скандали. Могли проститутку позбавити “права на професію” й за недотримання гігієнічних норм, якщо сама жриця кохання була неохайною або її помешкання (особливо постіль) брудним”, – пише у статті “Панянка у Червоному” львівський історик Андрій Козицький.

Дослідник запевняє, що в Берліні ще у 1871 році з’явилася перша вулиця утіх. Інше німецьке місто, Бремен, пішло ще далі: вулицю, де жили проститутки, звільнили від усіх інших мешканців. “У Львові бременську систему намагалися запровадити вже у ХХ столітті, між двома війнами. Для занять розпустою визначили вулицю Шпитальну. Але рішення не реалізували до кінця, бо тамтешні мешканці (здебільшого євреї) категорично відмовилися переселятися. Однак жінки продовжували ходити Шпитальною й іншими довколишніми вуличками, адже їм заборонили пропонувати себе в середмісті та поблизу фешенебельних готелів”, – пише історик. 
Андрій Козицький розповідає, що бордель був за театром Марії Заньковецької, де на вулицю Хмельницького повертає трамвай №6. Це місце називалося “На мості”. Десь у тому районі в ХVII столітті працював будинок розпусти, який був відомий далеко за межами Львова. Польський поет Анджей Морштин, перераховуючи у своєму сатиричному вірші найвідоміші борделі Речі Посполитої, згадує, які дівчата були у Львові “На мості”.
І зазначає, що ціни на послуги повій у місті Лева були невисокі. “У ХVІІІ ст. повія коштувала 12 грошів – менш ніж третину щоденного заробітку людей фізичної праці. На початку ХІХ ст. ціна становила уже п’ять сотиків, і це надалі було дуже дешево. Заможні люди до повій не ходили. Знатися із проститутками шляхтичам чи шанованим міщанам не личило. Натомість вони мали таємних коханок або утриманок”, – пише Андрій Козицький. 
З його слів, повіями у ХV – ХVI ст.. були переважно жінки з Кавказу, яких привозили до Львова як рабинь. “Цікаво, що хоча в Польській державі рабство офіційно існувало до середини ХV століття, у Львові за звичаєвим правом жінок-рабинь утримували ще довше, проте лише у вірменській громаді. Серед тих, кого згадують у документах, – грузинки, вірменки, абхазки, осетинки. Можливо, був попит саме на такий тип жіночої краси”, – пояснює автор книжки.
Історик та львовознавець Ігор Лильо розповів “Пошті”, що хоч будинки розпусти були у Львові ледь не від самих початків існування міста, це не означає, що вони були організовані як класичні борделі, так як це звикло, стереотипно собі уявляємо. 

“Будинок вчених” – колишнє Національне казино (до 1939). Вулиця Листопадового Чину, 6
“Відомо, що одним із перших борделів неподалік площі Ринок був бордель на вулиці Сербській у будинку, де нині банк “Львів”, були й інші. Контролювати це явище було практично неможливо, бо це одна з тих людських слабостей, які завжди були і будуть. Десь на початку 30-их років був складний період: в цей час міська рада намагалася всіх жебраків і проституток порахувати, облікувати. Тоді, ймовірно, за прикладом римської традиції, громадянам запропонували не платили проституткам безпосередньо, а нести гроші міській владі. А вона вже видавала повіям спеціальні жетони, за які ті могли купити собі їжу. Чому так? А тому, що була дуже сильна інфляція, гроші дуже швидко знецінювалися. В такий спосіб намагалися бодай їжею підтримати ці категорії громадян”, – каже дослідник.  
Ігор Лильо розповідає, що львівські повії навіть страйкували! “Якось проститутки оголосили страйк у Львові. Зібралися поблизу вулиці Дорошенка, коло Головної пошти. Місто виділяло їм безкоштовного гінеколога. Ця жінка перевіряла повій, та в якийсь момент забракло грошей їй на зарплату. Тоді майже тисячу проституток страйкувало”, – веде далі Ігор Лильо. І зауважує, що проституція у Львові хоч і була напівлегальною, та все ж мала неписані правила, яких неодмінно дотримувались. 
“Це була християнська держава, тож ніхто до проституції не заохочував. Але я знаю, що були якісь неписані правила. Держава принаймні намагалася контролювати поширення венеричних захворювань. Тому саме з цього огляду я за легалізацію таких речей, бо воно було, є і буде, хто б що не казав. Краще, коли це контролюють офіційно, аніж коли це контролюють бандити. Дуже хибна думка, що проститутками стають тільки ті, кого туди штовхають економічні проблеми. Є люди, які займаються цим заради задоволення”, – додає львовознавець.

Пустотливі походеньки офіцерів

Найдревніша професія набувала неабиякої популярності в часи війни –  фізіологія давалася взнаки, і молоді офіцери всіх армій світу потребували любові, тому й шукали її. Зі слів істориків, більшість клієнтів будинків розпусти були військовими, пересічних містян там було в рази менше.
“До війська в першу чергу потрапляли неодружені молоді парубки, в повному розпалі бажань, яких дівчата цікавили не менше, аніж військова справа, а може, й набагато більше. Відтак у всіх арміях світу діяли так звані батальйони підтримки або ж були організовані загони підсилення бойового духу чоловіків. Не треба дивуватися, бо тут фізіологія бере своє. Для офіцерів і рядового складу підбирали дівчат, які свідомо йшли на це діло, розуміючи, що стають на державну службу фактично і одержуватимуть плату за свій “труд” від міністерства оборони, сучасною мовою кажучи. Ці жінки виконували дуже важливу державну місію”, – зазначає в розмові з “Поштою” львовознавець Іван Радковець. 
Спеціально для офіцерів у Львові діяв бордель у місцевому казино, де тепер маємо Будинок вчених. “Його ще називали “військовим казино”. Там традиційно збиралася вся військова еліта. Товариство мужніх офіцерів розділяли тутешні панночки”, – пояснює Іван Радковець.
Трохи цнотливіше, з його слів,  до справ любовних ставилися на початку ХХ ст., напередодні Першої світової війни. І на це були причини.
“Австрійці мали трохи проблем з надмірною спраглістю гуцулів та галичан, які воювали на боці австрійського фронту. Так воювали, що у Львові опісля змушені були заснувати найпотужнішу в Європі клініку з дослідження і лікування венеричних захворювань, бо військові привозили “горе-сувеніри”. Потрібно було зробити цей процес контрольованим!” – наголошує львовознавець. 
Проституція виникала там, де військових було найбільше
Згадки про розпусне минуле Львова можна прочитати й у творчості Каменяра. Іван Франко у творі “Для домашнього огнища” описує реальні події початку ХХ ст., згадуючи непристойні реалії тодішнього міста Лева.
“У сюжет пізніше екранізованого твору Івана Франка “Для домашнього огнища” якраз і покладена реальна історія про бордельний бізнес одного з львівських євреїв, спійманого на залізничному вокзалі під час спроби переправити дівчат із Галичини до Боснії. Як пізніше з’ясувалося, чоловік цей звозив до Львова дівчат із галицьких сіл та розміщував на квартирі (що найцікавіше!) дружини офіцера, який воював у ті й же Боснії. Жінка не мала за що прогодувати сім’ю і тому, напевне, пішла в такий бізнес. Коли справа розкрилася, преса впродовж кількох місяців відслідковувала цей судовий процес. Всі шпальти рясніли заголовками про сутенерів. Ганьба була страшенна! Адже дружина офіцера користала з тих дівчат, які пізніше у Боснії обслуговували всіх вояків, серед яких був її чоловік”, – каже  Іван Радковець. 
Співрозмовник певен, що послугами представниць цієї давньої професії користувалися переважно військові, бо це й “емоційна розрядка, і навіть певна методика виведення солдата зі стресового стану, який виникає після важких буднів на фронті”.  

“Потрібно розуміти, що для військового – це потреба. Недарма проституція виникала там, де військових було найбільше. Так було завжди. Як відомо, “у Радянському Союзі сексу не було”, але ж були борделі, тільки по-іншому називалися. “Банно-прачечный комбинат” – так “конспірувалися” будинки розпусти, в яких працювали жриці кохання. Для офіцерського складу при госпіталях та медчастинах вербували жінок для цієї справи”, – уточнює львовознавець. 
У складні  повоєнні часи з повіями розраховувалися продуктами, адже ті не мали за що жити. Можна, звісно, осуджувати цих дівчат, утім, хтозна, чи не плакала у них вдома маленька дитина, чи не просила їсти, зрештою, чи не висів у них в шафі червоний “для роботи” і чорний на знак жалоби за загиблим на фронті чоловіком шарф?.. 
“У всі часи були повії різного ґатунку для всіх прошарків населення. Статусні жінки, які жили в достатку, були привабливими і мали велику прихильність чоловіків, яким не відмовляли у коханні, асоціюються радше зі своєрідним мистецтвом зваблення. Натомість коли жінку змушувала біда займатися проституцією – це тільки чиста похабщина, ніяка не культура, вишуканості шукати там теж не варто”, – сказав наостанок Іван Радковець.  
“Вони з’являються разом із сутінками – нічні троянди наших вулиць. Виповзають зі шпар і тріщин, вилітають із димарів, випірнають з каналізацій і смітників – діти ночі.
Тільки тоді, як смеркне, зможеш їх розпізнати безпомилково. А вдень вони не помітні. Вдень вони – як усі. Як ти або я. У величному храмі ночі минає їхнє життя. Жриці любові, древні як світ, – з вулиць вузьких Вавилону, Єгипту й Ізраїлю, з афінських передмість і римських сутерин, з площі Пігаль і Бродвею, діви ночі з Академічної – прошу, дозвольте пізнати світ ваш таємний, проникнути у ваш храм, аби знати, якому богу ви молитесь і чи вартий він вашої віри”, – пише у своїй книзі  “Діви ночі” Юрій Винничук.
Едуард Багіров, правозахисник:
– Я за легалізацію. В Україні близько півмільйона молодих дівчат та жінок, які займаються наданням сексуальних послуг. Вони постійно цим займаються, відповідно, це можна називати роботою. Дехто це вважає професією. У нас є державна реєстрація професії і у класифікаціях проститутки нема. Історія цієї професії достатньо довга. У багатьох країнах світу це легалізовано. Що це означає, що вони мають свою професію, можливість займатися навіть підприємницькою діяльністю, реєструються, відкривають свої так звані “готелі”. У багатьох професіях потрібен огляд лікаря – ця професія теж його потребує. Це досить прибутковий бізнес – вони заробляють сотні мільйонів доларів. Гроші йдуть сутенерам і тим, що “дахували”, – МВС, прокуратура та інші. Щодо внесення у реєстр – потрібно внести проект на рівні виконавчої влади, Кабміну, щоби прискорив процес підготовки нормативного документа, щоб такі жінки мали юридичний статус через законопроект. І 500 тисяч українців (мінімум до мільйона) зможуть легалізувати свою роботу, приносити користь державі. Як легалізація виглядатиме в Україні: реклама на телебаченні, публічні будинки з табличками на вході – чому б ні?!
Євстратій Зоря, секретар Священного синоду УПЦ КП:
– Ми не можемо підтримувати такі дії. Нам дуже прикро, що для деяких правозахисних організацій правозахист перетворився на гріхозахист. Як я знаю, навіть саме рішення Amnesty International у цій організації зустріли зі змішаними почуттями. Згідно зі Священним Писанням, перелюб і блудодійство є гріхом. Тобто статеві стосунки поза шлюбом або до шлюбу є гріховними, а Церква не може підтримувати те, що є гріховним. Тут не може бути ніякої іншої позиції.
Юрій Луценко, парламентар:
– Підтримую ідею легалізації проституції в Україні. Чому? Бо це унеможливлює колосальний тіньовий бізнес і злочинність, які живуть за рахунок нелегальної проституції. Водночас у жодній країні світу наразі легалізація проституції не розглядається як стаття доходу до державного бюджету.
Ірена Карпа, письменниця, співачка:
– Я за легалізацію, за медичне страхування і навіть за профспілки працівниць цього нелегкого бізнесу. Так чи інакше цим завжди і всюди будуть займатися, але за умов нелегальності ніяк не можна покарати насильство, застосоване до жінок. І взагалі міліція, “дахуючи” подібні речі, просто наживається. Я за прозорість і чесну сплату податків. За захищеність кожного громадянина.
Левко Лук’яненко, дисидент, громадський діяч:
– Ідею легалізації проституції не підтримую. Я прихильник моральних традицій і за правильне виховання як дівчат, так і хлопців.
Олександр Терещук, начальник міліції Києва:
– Проституція приносить в Україні заробіток не лише повіям і сутенерам, а й правоохоронцям, які покривають злочини, пов’язані з наданням сексуальних послуг. Це визнають у Міністерстві внутрішніх справ. Щоб змінити таке становище, можливо, варто легалізувати проституцію.
Олег Єльцов, кримінальний журналіст:
– Проституцію, безумовно, треба легалізовувати. Нехай ці дівчата чи ті чоловіки вирішують самі, з ким їм спати, коли і за скільки, безкоштовно чи за гроші. Те, що це знизить рівень кримінальних злочинів, абсолютно вірно, адже самі повії стають предметом кримінальних злочинів, коли їх грабують, наприклад…За кордоном, у тій самій Європі, куди ми так всі прагнемо потрапити, повії – це соціальні працівники. Вони і пенсію отримують. Вони обслуговують інвалідів. У готелях – це частина сервісу. Я не думаю, що у ХХІ столітті треба доводити, що проституція мусить бути легалізована… Наші політики розбещують нашу молодь, жінок, суспільство більше, ніж будь-яка повія.
Джерела: 24tv.ua, antikor.com.ua,
Радіо свобода
27.09.2015 8:27
Генадій Бочкарев

пройдiться по подобових кв,там проституцiя квiтне повним ходом ,зробили з Львова суцiльний кабак ,то ще зробiть бордель заради грошей загубили все святе ,мало вам всякоi зарази ,та поробiть борделi в своiх хатинках,а не в брамах де живуть люди


Для того щоб залишити коментар необхідно
1.0192 / 4.71MB / SQL:{query_count}