“Якщо знецінюємо одні райони Львова, а інші високо оцінюємо, то не маємо шансів на розвиток”

Олександра Сладкова, начальник управління адміністрування, будівництва та розвитку інфраструктури департаменту розвитку Львівської міськради, – про міста-взірці, громадські простори, архітектурні точки притягання, новий урбанізм та ціннісну рівність районів

фото: Андрій Польовий
Особливість і неповторність Львова у його центральній частині – такої думки дотримується більшість львів’ян та гостей міста. Львів старовинний, минулий, а що знаємо про сучасне місто, про його периферійні райони, розвиток? Чим живе місто, які оновлення чекають на нього, які архітектурні надбання має за останній час, яким буде Львів через 10 років, “Пошті”  розповіла Олександра Сладкова, начальник управління адміністрування, будівництва та розвитку інфраструктури департаменту розвитку Львівської міської ради. 
Співрозмовниця акцентувала, як зробити усі райони однаково цінними, належно прийняти нововведення та активно долучатися до проектів, що розроблені для розвитку міста Лева. Львів має бути дійсно культурною столицею України та справді європейським містом, плекати минуле, але активно рухатися у майбутнє.
– Скажіть, будь ласка, яке світове місто ви взяли б за взірець, аби змінювати Львів?
– Немає якогось конкретного міста, але під час різних моментів дивимося на різні міста. Якщо орієнтуємося на якесь, називаючи Львів “маленьким Парижем” чи “маленьким Віднем”, тоді проявляється синдром меншовартості. Це означає, що ми не Париж, але цінні лише тим, чим схожі на Париж, тим, чим не схожі – не цінні, а Львова як такого немає. Ми хотіли би бачити Львів самобутнім і самоцінним, зі своїми особливостями, які треба просувати. У той же час звертаємо увагу на міста, де є вже щось зроблене краще. Прикладом для нас є громадські простори Берліна і Барселони. 
Тісно співпрацюємо з німецьким містом Лейпциг. В ознайомлювальному візиті до Німеччини брали участь як громадські активісти, так і працівники міськради, які мали змогу зустрітися з колегами, що очолюють такі ж відділи. Лейпциг був трансформований за 20 років із соціалістичного міста на зручне європейське, також Лейпциг є приблизно співрозмірним зі Львовом за населенням і територією. З польських міст для нас взірцем є Краків. 
 – Які райони Львова чи навіть конкретні вулиці потребують найбільшої  трансформації? 
– Райони Львова є дуже різні, типи забудов також різняться. Маємо польське середньовічне місто, залишки княжого міста на Підзамче, габсбурзьке, модерне польське міжвоєнного періоду, радянське, а також ознаки нового українського міста. Усі перелічені частини потребують різних інструментів і стратегій до розвитку.
Вдалося взятися за поліпшення вулиці Городоцької. Метою є, щоб людина, що прибула до Львова потягом і хоче добратися до центру міста, мала бажання не проїхатися, а пройтися з вокзалу до центральної частини. Пройшла людина по цікавій озелененій вулиці Чернівецькій, оглянула церкву святих Ольги та Єлизавети, храм святого Юра, потім потрапила у простір біля цирку з цікавим дитячим майданчиком, який, на жаль, є досить занедбаним. Хочеться цю площу перетворити на привабливий громадський простір із функціональною дитячою територією, з неповторними міськими скульптурами. Пройтися потім до театру Лесі Українки, поцікавитися репертуаром, оглянути нову споруду напроти цього театру – перший постмодерний будинок у Львові. Зайти до церкви св. Анни і подивитися на озеленену вулицю Городоцьку. Дійти до ткацької фабрики, хоч будівля і пустує, але все-таки хочемо, аби там був якийсь сучасний коворкінг чи центр мистецтва. Прогулялися до відреставрованого готелю, побачили Оперний театр і потрапити у центр міста. 
Ми не маємо майбутнього, коли будемо пишатися тільки тим, що забудували австрійці і поляки, не надбавши нічого свого
Наше завдання – відтворити точки притягання для людей. Багато маємо проспектів, які хочеться проїхати маршрутками, автівками, бо там непривабливо. Дуже важливо робити там якісь центри зацікавлення. І якщо шукати, то чимало можна знайти точок, що зуміють привернути увагу.
– У Львові збільшується кількість новобудов. Чи не затісно буде у місті?
– Центральна частина міста є дуже компактна, щільно забудована і багатофункціональна. Коли йти вулицею у центрі Львова, то бачимо магазин, кав’ярню, майстерню, гостел, але цього немає у нових районах. Щільність забудов там набагато менша, густота населення на кв. км також, але сама по собі щільність є хорошою ознакою. 
У районах, коли йдемо від одного будинку до іншого якимись дворами, нам стає нецікаво. Щільність функцій має бути правильною. Часто робляться вставки забудови, які не підтримані жодною соціальною інфраструктурою. Школи, садки, магазини, ресторани не мають де виникнути, тому що там тільки житло. Функції абсолютно не розрізняються. Таке враження, що є спальня і центр міста, в який усі їдуть. Це насправді неправильно, коли триває будівництво житла, а інвестор мислить, щоб тільки за 2-3 роки продати ці квартири. 
Прикладом для нас є громадські простори Берліна і Барселони
Активно ведемо діалоги з інвесторами і розповідаємо їм про організації, які хотіли б мати культурний центр. Наприклад, завод “Полярон”. Його ж можна не усього розвалити, оскільки фасади кількох корпусів є дуже цікавими та впізнаваними. Намагаємося переконати тих кількох забудовників, які мають плани на територію “Полярону”, щоб вони зробили культурний центр, який почне приваблювати. Тоді з’явиться інфраструктура навколо, мешканцям району буде цікаво, вони не їздитимуть масово у центр чи за місто, щоб відпочити, закупитися або розважитися.
– Чи сучасні оновлення не заважатимуть архітектурі старого міста?
– Наші пам’яткоохоронці намагаються виділити землі історико-культурного призначення, а також територію навколо них, так звану буферну зону, яка забороняє забудову або ж встановлює зовсім інші правила для будівництва. Для більшості львів’ян це інтуїтивно здається правильним, але виходить, що ми так виділяємо цінні і нецінні райони. Це неправильно, оскільки не маємо майбутнього, коли будемо пишатися тільки тим, що забудували австрійці і поляки, не надбавши нічого свого. 
Наше завдання – відтворити точки притягання для людей
Коли до Львова приїхав колишній архітектор Лейпцига, ми намагалися поговорити про частину княжого міста у Львові (район площі Старий ринок, ринку “Добробут”, площі Святого Теодора), тому що там багато аварійних споруд, будівництво там буде так чи інакше і його треба впорядковувати. Запитували, що роблять у Німеччині з пам’ятками у подібних випадках, чи є якась охоронна зона. Виявляється, що такого там немає, відсутні також якісь окремі правила забудови поблизу архітектурної пам’ятки. Вихідних даних у Німеччині не дають, кажуть: це ж і так архітектору видно, яка має бути висотність. Якщо поряд є два чотириповерхові будинки, то це означає, що майбутній будинок також може мати чотири поверхи і не більше, також самої висоти. Наприклад, 95% забудов іде по коду міста, тобто мають відповідати оточенню за колористикою, масштабами і співвідношенням об’ємів – усе як вчить Венеціанська хартія 1964 року. Є певні випадки, коли з’являється проект 8-поверхового будинку між двома 4-поверховими, але він є новою домінантою з цікавим рішенням. Багато інстанцій розглядають цей проект, і в більшості випадків така ідея відхиляється. Але таким чином ідея має шанс, архітектор має право на найсміливіше рішення, хоча реалізувати подібне не завжди вдається. Наприклад, інвестор купив ділянку, дорого за неї заплатив, йому дозволяють побудувати чотири поверхи. А те, що менше восьми не дає можливості окупити інвестицію, нікого не хвилює, оскільки тут важливе тільки архітектурне рішення.  
Якщо мати однакові правила для всього, дотримуватися коду, висотність не виривається, є співрозмірність по об’ємах, по кольору, ритму, тоді однозначно такий проект сприймається. Таким чином ми даємо місту нормальний розвиток в усіх його частинах. Це не означає, що на Сихові можна зробити менш цінний будинок, аніж у центрі, – підходи мають бути абсолютно однакові. Якщо знецінюємо одні райони Львова, а інші високо оцінюємо, то ми не маємо шансів на розвиток.
– Поясніть, будь ласка, що означає процес урбаністичного розвитку Львова? 
– Явище “новий урбанізм” – це перегляд напрямків розвитку міста кінця ХХ – початку ХХІ століття. Усі міста пройшли через помилки, розділяючи функції, що тут будемо спати, там працювати, купувати, відпочивати, пересуваючись від одного місця до іншого машинами. Новий урбанізм якраз каже про те, що не треба розділяти функції. 
Наприклад, є парки, але зелені зони мусять часто чергуватися, щоб, коли ми йдемо по дорозі, кожні 5-10 хвилин виходили у якийсь громадський простір, аби відпочити. З цією метою була створена пішохідна зона на вулиці Леся Курбаса. Вона не буде розширюватися, оскільки є розвантажувальною зоною, щоб людина, ідучи через вулиці, переповнені автомобілями, могла там посидіти на лавці, подихати трохи свіжішим повітрям, зайти у  магазини. Якщо особа потрапляє у кілька таких просторів на своєму шляху, місто стає їй приємним і вона не хоче пересуватися машиною, а хоче пройтися пішки. Новий урбанізм розглядає насамперед людину у просторі, що означає адекватні для неї об’єми – 3-5-8 поверхів, тому що більші масштаби змушують людину почуватися мурахою.
Наше основне завдання – усіма силами сприяти тому, щоб місто, яке було правильно побудоване і подароване нам 100 років тому австрійцями, зберегти і належним чином його розбудовувати з тією ж щільністю та функціональністю.
– Що, на вашу думку, Львів потребує першочергово, аби стати ще кращим у очах городян та туристів?
– Мабуть, найперше потрібно з’ясувати питання паркінгу, потрібні будуть підземні парковки для автомобілів. Підземні паркінги мають будуватися на засадах паритетності, не виключно за бюджетні гроші, а у більшості за кошти інвестора. Інвестор прийде тільки у тому випадку, коли буде впевнений, що заробить, що водії будуть користуватися підземними паркінгами. Станеться все тоді, коли паркування скрізь буде платним, а за порушення будуть адекватно штрафувати.
– Як можуть львів’яни долучатися до ініціатив розвитку міста?
– Найперше потрібно з критики перейти на конкретні пропозиції. Інтернет-спільнота ”Нас не питали”, де обговорюються міські проблеми, налічує кілька тисяч людей, але це є якраз ті люди, що цікавляться, що відбувається у Львові. Там є поруч з критикою конструктивні пропозиції. Для мене група є абсолютно помічним інструментом в роботі. За реакцією учасників я можу визначити одразу, що правильно чи неправильно я роблю. Добре було б, якби і пересічні мешканці з критики, що ”усі всім винні”, переходили більше до пропозицій. 
Департамент розвитку існує для того, щоб люди могли подавати свої ідеї розвитку міста і пропонувати, що можна робити. Важливим питанням є, коли пропонувати. Наприклад, іде ремонт вулиці, а там треба оновити озеленення, то можна подати таку пропозицію. Пошук однодумців також плюс, а ще охочих фінансувати ідею. Місто не є таким бідним, але у тій же Німеччині дерева висаджуються за рахунок мешканців, а доглядають за ними за кошти міста. Мешканець відчуває відповідальність, а під кожним деревом можна знайти табличку з надписом, наприклад, ”Любій матусі у день 50-ліття”. По-перше, рука не підніметься зламати таке дерево, а по-друге, за ним доглядають. Воно потрібного сорту, співрозмірне з вулицею, оскільки фахівці думали, яке ж дерево посадити, а мешканець тільки заплатив за саджанець. Намагаємося найкраще запозичити з-за кордону, при цьому не втратити своє обличчя Львова. 
– Яким Львів буде через 10-20 років?
– Бачимо Львів із правильною забудовою і мішаними функціями, по місту приємно ходити пішки, у ньому люди спілкуються між собою, є локальні спільноти. Хочеться, щоб у районах були локальні бари, як за кордоном, де збираються мешканці кількох будинків чи вулиць, обговорюють новини, запрошують музикантів, яких люблять, зрештою, розглядають зміни, які пропонує адміністрація. Такі збори, де городяни брали б участь у розвит­ку міста, можна робити у громадських просторах на основі бібліотек. Мешканці мають думати, що вони хочуть, а не тільки про те, чого вони не хочуть. Це має бути спільна робота, тоді й люди зрозуміють, що бюджет не є безрозмірний. 
Сподіваюся, що за 10 років вдасться запровадити так зване бюджетування знизу: мешканці матимуть змогу вирішити на своїх зборах, куди витратити певну частину бюджету
Через 10 років хочу побачити громадські центри мікрорайону. Виглядають вони як магазини, де висять плани розвитку міста конкретного району. Жителі проходять повз і бачать якісь оновлення, то можуть зайти, спитати, як це все буде, що з дорогою, паркомісцями, чи лавка не буде зовсім під вікном. Люди щось пропонують, переплановують, і не виходить так, що зміни потрібні, коли все вже зроблено. Самі мешканці мають в усіх планах формувати місто з рівноцінними районами. Хотілося б, щоб з’являлися знакові будівлі, якими можна пишатися. Такими знаковими зараз є аеропорт і стадіон. Хочеться ще, для прикладу, сучасний реабілітаційний центр або якусь знакову бібліотеку, як, наприклад, у Амстердамі біля вокзалу. Там місто можна оглянути з даху, провести день за читанням, переглядом альбомів, слуханням музики в навушниках на зручних лежаках. 
– Питання фінансів. Як бути з цією залежністю?
– Сподіваюся, що за 10 років вдасться запровадити так зване бюджетування знизу: мешканці матимуть змогу вирішити на своїх зборах, куди витратити певну частину бюджету. Жителі районів роблять збори і відсилають своїх представників на збори міста, де будуть враховувати пріоритети району. Якщо дороги ремонтувати, то ті, які потребують цього насамперед. Мешканці у таких випадках визначають пріоритети краще, ніж депутати чи урядовці, бо їхні пропозиції ґрунтуються на їхніх щоденних практиках, а не бажанні сподобатись виборцям свого округу за рахунок іншого округу, де потреба насправді може бути більшою. До того ж, люди вчаться між собою спілкуватися і знаходити компроміси. З’являється розуміння, що кошти все-таки вичерпуються, йде контроль з боку мешканців, що певні суми потрапляють куди треба. Відповідно люди контролюють якість робіт, які проводяться за ті кошти. Така схема підвищує відповідальність жителів міста, вони з пасивного стану, вихованого комуністичною системою, коли “мені всі винні, але я не можу нічого вирішувати, тому що усе повинна за мене визначити держава”, трансформуються у людину, яка бере відповідальність і знає про наслідки своїх рішень. 
– Яке майбутнє у проекту канатної дороги до центру міста?
– Працюючи над проектом у Парку культури, маємо різні фази роботи. Ми вивчали можливості парку, побажання людей стосовно цього місця, а також була робота, коли ми дізнавалися, як парк бачать фахівці, які були попередні проекти у ньому. Згодом почали виникати різні ідеї, маленькі і великі, раціональні або фантастичні, але здатні подобатися. Канатна дорога є одним з найбільших проектів, який може привабити увагу, подібною великою ідеєю є нове велике колесо огляду. 
У семінарі з розвитку Парку культури брав участь Андрій Мостовий, аудитор з питань доступності, який 26 років пересувається у інвалідному візку. Він хоче елементарно потрапити у цей парк, в якому востаннє був ще ходячим. Пан Андрій сказав, що найбільше він хоче на колесо огляду, але перед цим колесом огляду велика інструкція, кого туди не можна пускати. Там ціла дискримінаційна стаття, перелік усіх можливих медичних вад опорно-рухового апарату та нервової системи. Ми хочемо, щоб це колесо огляду стало сучасним і надійним, тим самим ми зможемо подарувати людям із обмеженими можливостями краплину радості. 
Мешканці мають думати, що вони хочуть, а не тільки про те, чого вони не хочуть
Поки що не було оцінено, скільки  коштуватиме канатна дорога, тому що це наступний етап. У принципі цікавим є те, щоб з центу потрапити до цитаделі, про яку майже ніхто не знає, а потім вгору до Монументу Слави. Це теоретично має зайняти 5 хв., а будь-яким транспортом добиратися 30 хв. Ідея захоплює, оскільки є можливість піднятися над містом і двома парками. 
Це був період фантазій по парку, а зараз ми будемо просіювати їх через сито раціональності. Плануємо співпрацю з бізнес-школою УКУ, щоб зрозуміти економіку парку і підняти питання про доцільність певних ідей та можливість їх реалізувати, також зрозуміти їх пріоритетність. Тоді скажемо точно, чи зможемо ми серйозно задумуватися над канатною дорогою і скільки вона буде коштувати. Це красивий захід, але він не буде виключати іншу роботу.
– Поділіться ідеями, що чекають місто у майбутньому.
– Ми б хотіли створити платформу, де мешканці могли б долучатися до розвитку міста грошима і не тільки. Найперше це мало б діяти по озелененню міста, коли виникає бажання посадити чи подарувати дерево, то на онлайн-карті мешканець вказує місце, де він хотів би бачити це дерево. В управлінні ЛКП “Зелений Львів” дивляться, чи там є дерева, чи нема, який сорт потрібен і яка його ціна, коли може бути посаджене. Схема ”ви купуєте саджанець, а ми доглядаємо дерево” була б зручною, а через інтернет її можна автоматизувати.
Наступне – пам’ятки архітектури. У Львові зареєстровано близько 2,5 тис., але у тому самому Лейпцигу, який по ряду параметрів є співрозмірним із Львовом, є 14 тис. пам’яток. Це означає, що будь-яка нетипова будівля, а у нас таких є дуже багато, є цінною, але не є пам’яткою. Наприклад, універмаг ”Львів” (на перетині вул. Кн. Ольги – В. Великого), чи трамвайне депо на Вітовського, чи центр дитячої творчості на Погулянці – це на ніщо не схожі будівлі свого часу, таких більше не зведуть. Логічно це пам’ятка, але юридично – ні. З одного боку, не виділяються кошти на документування пам’яток, тому що часто для будівництва багатоповерхового будинку викуповуються старі вілли з ділянками землі навколо. Якщо вілла стає пам’яткою, то сумнозвісне доведення вілли до самостійної руйнації вже мало б каратися законом. Навіть ті 2,5 тис., що визнані пам’ятками, потребують доопрацювань. Документування пам’яток – це коли певний фахівець іде у архів, місяць там працює, має витягнути інформацію про ту пам’ятку, про процеси її будівництва, про її цінність, взяти коментарі кількох експертів, які можуть сказати, чи це дійсно пам’ятка. Зібрати цей пакет документів і передати спеціальній комісії, яка займається визнанням чи не визнанням пам’ятки. 
Якщо з комісією проблем немає, то є проблема у кадрах, які мають займатися цим документуванням. Якби виділялися кошти на цю працю, то вона б робилася, оскільки грошей нема, то документування іде ціною неймовірних зусиль кількох працівників управління охорони історичного середовища. Документування пам’яток ми б хотіли зробити таким чином, щоб на одній платформі зустрічалися ті, хто вміє посидіти в архіві і знайти інформацію, а також ті, хто може дати на це гроші. Документування однієї пам’ятки коштує 4-8 тис. грн, а це порівняно нічого, щоб врятувати один об’єкт. Тому у наших планах створення такої платформи. А зараз найбільшою роботою нашого управління є створення нових громадських просторів, з особливою увагою до нетуристичних частин міста.  
Розмовляла Ірина Малюк
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8256 / 4.29MB / SQL:{query_count}