Чи є майбутнє у таксофонів?

“Пошта” дізналась, коли у Львові з’явились перші таксофони, де їх встановлювали, скільки коштували дзвінки та чому галичани не могли дозволити собі домашні телефони

фото: архів
Нині у це вже важко повірити, але не так вже й давно, аби подзвонити до рідних і дорогих людей, що далеко від тебе, треба було шукати телефон не в сумочці, а на вулиці! 
Мати ж телефон вдома було дорогим задоволенням, а про аналоги мобільних можна було прочитати лише у фантастичних книгах. 
Нині в Україні залишилось ще багато таксофонів, проте цих “стариганів” усе інтенсивніше витискають мобілки. А те, що із них можна дзвонити безкоштовно, без будь-яких монет, жетонів чи карток, суттєво на “погоду” не впливає.

Безкоштовне задоволення до 1 грудня

Ще із 1 травня і до 30 листопада місцеві дзвінки з таксофонів “Укртелекому” не тарифікують, тому не потрібно використовувати таксофонні картки, монети чи жетони, як це було колись. Такий крок компанія пояснює “усвідомленням соціальної відповідальності” перед користувачами. 
“Сьогодні мережа “Укр­телекому” нараховує майже 8 тисяч універсальних таксофонів, які надають послуги як вихідних, так і вхідних дзвінків. Дзвінок з таксофона на таксофон у межах міста і навіть району (смт, села, селища та інших населених пунктів у межах одного району) також не тарифікуємо. Тож вже на початку грудня компанія прийматиме рішення щодо доцільності продовження діючих тарифів”, – йдеться у повідомленні “Укртелекому”.
Перший телефонний зв’язок історики у Львові датують 1883 роком, але мало хто про це знає і пишається цим
У компанії певні: споживачі фіксованої телефонії активно користуватимуться безкоштовними автоматами на всій території країни. Як відповіли “Львівській Пошті” на інформаційний запит в “Укртелекомі”, нині на Львівщині компанія обслуговує 643 таксофони. З них 461 таксофон у самому Львові та 182  у районах області. В області найбільше таксофонів є у Трускавецькому районі – 53, Моршинському – 18, Дрогобицькому, Стрийсьмому – 17 . 
У компанії кажуть, що розвиток нових технологій, зокрема  мобільного зв’язку, витіснив послуги таксофонії. Тому впродовж останніх років попит на ці послуги знижується. Однак  і нині чимало мешканців та гостей міста користуються таксофонами. До слова, кожен із них має свій номер, тому можна телефонувати із таксофона на таксофон!

А де був перший вуличний телефон?

“Перший телефон-автомат у Львові встановили на початку 50-х років. У 1954-му в місті було 90 таксофонів, а через п’ять років – вже 165. 

Телефонна служба у Львові  працювала цілодобово. Спершу вона з’явилась у  будівлі театру ім. Марії Заньковецької. Замовлення на дзвінки приймали з 9.00 до 12.00  і 15.00 до 18.00.
У 1896-му Львів телефонізували аж до передмість і почали телефонізацію провінції. Значний поштовх розвитку телефонного зв’язку надало відкриття у червні 1896 року лінії Краків – Відень.
Як можна довідатись на сайті Вікіпедії,  у 1922 р. у Варшаві було організовано Польське телефонне товариство, його відділ у Львові мав назву “Управління львівських телефонів” і знаходився на вул. Коперника, 34. А вже 23 вересня 1925 року товариство отримало дозвіл міської влади на будівництво власного будинку на вул. Сикстуській (тепер – Петра Дорошенка), 26. 
Таксофони були розташовані у відділеннях зв’язку, в кінотеатрах та клубах, лікарнях, відділеннях банків, продовольчих магазинах та універмагах, на вокзалах та вулицях. Монтували їх в кабінах (будках) та нішах, шафках та під’їздах”, – повідомили “Пошті” у прес-службі  “Укр­телекому”.  
Спочатку, аби подзвонити з телефонного автомата, використовували монети. Згодом змінювались і функціональні можливості і зовнішній вигляд таксофонів, наступна його модель вже забезпечувала  можливість міжміського з’єднання, а після неї з’явився безмонетний таксофон. Для нього використовували тільки спеціальні жетони.
“Починаючи з 1997-1998 рр. почали впроваджувати карткову систему оплати з таксофона. Першими у Львові  в 1997 році  було встановлено 20 таксофонів нового типу. У 2008-му впровадили нові комбіновані монетно-карткові таксофони”, – повідомляють у компанії. 

Хочеш подзвонити? Ставай у чергу!

Як розповів “Пошті” львовознавець Петро Радковець, перші таксофони у Львові з’явились ще до війни. “Вони були дуже популярні, аби зателефонувати люди вишиковувались у величезні черги, навіть я їх пам’ятаю. Колись же люди не мали мобільних телефонів, та і не у всіх вдома були телефони. Їх навіть показували у різних старих фільмах, до прикладу, у фільмі “Старики-розбійники” їх було досить багато”, – розповідає Петро Радковець. 

А от, зі слів історика Ілька Лемка, в 50-х роках, щоб зателефонувати, треба було кинути до таксофону 15 копійок. Така вартість була до грошової реформи 1961 р. Реформа була 1 до 10. Раніше було 15 копійок, потім масштаб зменшили до 10, тобто мало би бути 1,5 копійки, але такої монети не було, тому кидали 2 копійки, тобто оплата на телефонний дзвінок збільшилась на 25%.

Перший телефон був у ратуші

Як розповів “Пошті” Ілько Лемко, в 50-60-ті роки телефон вдома  був таким собі панським привілеєм, простій людині поставити телефон у домівці було практично неможливо.
“Якщо взяти, наприклад, телефонну книгу тих часів, то там були виключно російські прізвища і прізвища на –енко, тобто місцеві галичани мали їх дуже мало – може 10% від загальної кількості. Це відображає тодішню демографічну ситуацію, у місті проживало дуже багато приїжджих”, – додає співрозмовник.
З його слів, перший телефонний зв’язок історики у Львові датують 1883 роком, але мало хто про це знає і пишається цим. Тоді ратуша була сполучена з пожежною частиною та іншими державними установами. 
“Поляки деколи подають неперевірені дані, за ними, буцімто, ще ректор Львівської політехніки архітектор Захаревич у 1887 р. дзвонив імператору і то був перший телефонний дзвінок у Львові. Але він був на 4 роки раніше! Абонентська плата була досить невисокою для того, хто мав домашній телефон, це були якісь копійки. Але поставити телефон і сам апарат коштувало дорого. Тому ставили їх комуністичним начальникам, керівникам підприємств, аби їх можна було викликати коли завгодно”, – зазначає Ілько Лемко. 
“Були телефони як в закритих кабінках, так і просто на вулиці  з дашками від дощу. Ця кабінка була досить висока, близько двох метрів, але все ж людина високого зросту мала згинатись заходячи. Було таке прислів’я: “Микола завтра не зайде в телефонну будку. Чому? Бо роги заважатимуть, йому жінка зрадила”. І була така пісня: “Я живу у телефонній буді, бо не маю телефону вдома”. Пісня, до речі, не така вже й стара, ще в 1996 році її чув”, – каже Ілько Лемко. 
З його слів, спочатку розмови були не лімітовані. Згодом з’явився ліміт три хвилини, далі в трубці пікало і треба було знову кинути монетку, аби розмову продовжити. Зв’язок був більш-менш нормальний, але деколи з перебоями. Ці таксофони не були лише в центрі міста, стояли у всіх районах Львова, шукати їх не треба було. 
“Тоді, як і зараз, були випадки вандалізму. Хлопці зрізали і  телефонні трубки – використовували мембрану як звукознімач для електрогітари. А закохані використовували телефонні будки, щоб там цілуватись, та й від дощу там ховались”, – каже Ілько Лемко.
Як розповів “Пошті” львів’янин Микола, який пропрацював на львівській залізниці майже 50 років, на головному вокзалі Львова таксофонів було чи не найбільше. “Таксофони на вокзалі не встановлювали в будках, бо то багато місця займало б. Монтували довге накриття і уздовж під ним вишиковували телефони. Із них можна було дзвонити лише по місту, а от аби зателефонувати в інший куточок України чи за кордон, треба було йти у центр зв’язку – на пошту”, – розповідає пан Микола.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7633 / 4.44MB / SQL:{query_count}