“Нині Крим заражений вірусом окупантів”

П’ятикурсник Сердар до Львівського медуніверситету перевівся з анексованого півострова. Додому юнак не поспішає, адже там кримських татар утискають і змушують брати громадянство Росії

фото: facebook.com/serdar
Аби завершити навчання студентові Сердару довелося переїхати із окупованого Криму до Львова. За національністю хлопець кримський татарин, все життя прожив на півострові, батьківщині його предків. Нині ж доля розпорядилася так, що хлопцеві довелося залишити окуповану домівку. Там страшно та небезпечно…
У Львові Сердар уже півроку, але туга та постійні переживання за сім’ю не залишають його ні на мить. Він каже, що на окупованому півострові з кожним днем для кримських татар стає все небезпечніше. Попри те, що багато кримців переселилися на материк, на півострові залишилися ті, хто не наважився покинути рідну домівку. Серед сміливців і Сердарова сім’я, його найрідніші люди: батько, мама та молодша сестра. 
Нині хлопець – студент п’ятого курсу Львівського національного медичного  університету ім. Данила Галицького. Навчається на стоматолога. У Львові він почувається майже як вдома, навіть знайшов собі у місті роботу: працює асистентом стоматолога. Та сподівається, що незабаром повернеться додому, вже в український Крим.
“Львівська Пошта” зустрілася із Сердаром, довідалася, як йому живеться у Львові, чим він займається у місті окрім навчання, також поцікавилася, що зближує кримських татар та львів’ян та чим вони відрізняються, чи планує повертатися хлопець додому. 

Вдома усі “хворіють”…

Сердар каже, що Крим “захворів”, “захворіли” і кримчани… та не всі. Ті, що не встигли заразитися – переселилися на материкову Україну, аби повернутися додому, коли недуга пройде. 
“Пам’ятаю у дитинстві, здається у листопаді, було досить холодно. Вся моя сім’я захворіла: мама, тато, сестра. А я ще не встиг від них заразитися. Тоді ще навчався у школі. Тож, аби болячка мене не зломила, батьки вирішили відправити до бабусі в село, адже там були усі здорові. От я собі і думав, що непогана ідея, адже в школу не треба ходити, до того ж у бабусі лимонади, цукерки...
А з іншого боку, розумію, що моя сім’я хворіє. Проте довелося їх залишити і бути у бабусі допоки вдома всі не одужають, адже лише тоді можна повернутися. Щось подібне відбувається і нині. Мені довелося знову покидати сім’ю через недугу. Та хвороба цього разу набагато серйозніша – захворіла не лише рідня, а увесь Крим заражений вірусом окупантів. Тож тепер сподіваюся, що півострів невдовзі знову належатиме Україні і я зможу повернутися додому”, – розповідає Сердар.
Кримські татари, котрі завжди були відважними, зараз втрачають свій запал, система їх прогинає, а іскра боротьби потроху гасне
Він хвилюється за рідних, адже на півострові зараз дуже страшно. Сердар каже, що зникають молоді хлопці татарської національності, кримчан утискають, змушують брати російське громадянство. Кримські татари, котрі завжди були  відважними, зараз втрачають свій запал, система їх прогинає, а іскра боротьби потроху гасне. Є такі, котрі піддаються тиску, переходять на бік окупантів, навіть доносять на сусідів, знайомих чи рідних.
“Зараз у Криму неможливо розпоряджатися своїм життям. Постійно примушують робити так, як це потрібно окупантам, як їм це вигідно. До прикладу, змушують отримати паспорти із російським громадянством. А якщо не маєш паспорта – не можеш працювати. Моя мама працює в лікарні. Вона не хотіла отримувати російське громадянство, та довелося, бо з робити могли звільнити. Коли все ж таки поміняла паспорт – деякий час батькові не розповідала. Згодом паспорт отримала і сестра. Тато ж досі має українське громадянство”, – додає хлопець.
Сердар розповідає, що тато не може собі дозволити змінити громадянство, адже він та його батьки за це заплатили надто високу ціну.

Батьківська доля повторюється

“До Криму батько з бабусею повернулися у 1991-му. У 1944-му НКВС депортували бабусю з батьківщини. Уявіть, жила собі людина спокійно в Євпаторії, а тут її виселяють з дому. До того всі мої предки з покоління в покоління проживали на півострові, – розповідає Сердар.

фото: facebook.com/alim
– Мій батько народився уже в Узбекистані. Там після армії він побудував будинок. Під час перебудови зрозумів, що є можливість повернутися до Криму, тож часу гаяти не став. Продав новий будинок і переїхав на півострів з бабусею. Вони були без даху над головою, мали лише шмат пустого поля. Йшла зима, тато купив руберойд і збудував барак, грілися біля буржуйки. Потім він одружився з мамою і тоді вже втрьох з бабусею почали будувати будинок. Лише два роки тому ми отримали документи на власність”.
Співрозмовник каже, що його батьки надто багато зусиль потратили, аби збудувати сімейне гніздо. Вони просто не можуть наважитися покинути рідний дім. 
“Я ще молодий, мені легше адаптуватися на новому місці, до того ж для мене переїхати на нове місце не є таким великим стресом. Страшно усвідомлювати, наскільки подібними є наші з татом долі. Спершу йому довелося будувати життя з нуля, тепер те ж саме повторюється зі мною… Доля повторюється… Можливо, мені вдасться щось змінити”, – зазначає Сердар. 
Та зміни потребують неабияких зусиль. Хлопець згадує, як стояв на Євромайдані. “Нас було 20, проросійських активістів привозили автобусами. Їх були сотні. Величезний стрес відчув і під час окупації, районами їздили мілітаризовані автомобілі. Ми з батьком щоночі патрулювали вулиці. У кожному кримськотатарському осередку були такі патрулі. Чоловіки без вагань виходили на вулиці, змінювали один одного. Було страшно”, – додає співрозмовник. 
У Сердаровій родині хлопців завжди навчали бути незалежними, захищати свою сім’ю.  “У нас вдома завжди так було: син з батьком ближчий, а донька з мамою. Моїй сестрі 16 років. Вона дівчина така домашня, для неї головне бути поряд з мамою. Тому вона і залишилася вдома. Коли я зрозумів, що потрібно їхати, батько без вагань мене відпустив, він просто сказав їхати. Я сам обрав Львів. Завжди знав, що у цьому місті мені вдасться реалізувати себе. До слова, разом із кримськими активістами  уже втілили декілька проектів. Батько мною пишається”, – з гордістю розповідає хлопець. 

Життя по-львівськи

До Львова Сердар приїхав півроку тому.
“На початку квітня я покинув півострів, до Львова приїхав 7 квітня. В цьому місті я не вперше. Завжди, коли бував тут, відчував свято. Так було і перші дні. Згодом зрозумів, коли ти в цьому місті живеш, навчаєшся, працюєш, то життя перетворюється на рутину. Але ця рутина стабільна. Тут почуваюся в безпеці. Відбувається парадокс. Коли дитина покидає батьків, то зазвичай вони переживають за неї. У мене все навпаки, коли я залишив дім, то вони були за мене спокійні. Тепер я за них боюсь, адже залишив їх там у небезпеці, у страху. Совість спокою не дає…”, – зі сумом говорить Сердар.
Ще одним випробуванням для хлопця було перетнути кордон. Каже, що за час окупації Криму на півострові бував не раз, та кожного разу переїзд є неабияким стресом. Як не печатка у паспорті вицвіла, то документа, який пояснює причину поїздки немає. До слова, такі ситуації, на диво, траплялися як на українському, так і російському кордонах.  

Читайте також
Розповідь другокурсниці Ірини, яка переїхала до Львова із Донецька.
Зі слів Сердара, у Львові на нього чекало зовсім інше життя.  “На щастя, мені одразу вдалося зібрати усі необхідні документи у Кримському університеті, тому, коли приїхав у львівський виш, то з переведенням на навчання жодних проблем не було. Люди до мене ставилися із розумінням. Чесно кажучи, почував себе у Львові так, ніби у мене всі закохані, – згадує студент. – Коли приїхав, на мене вже все чекало: прийшов у деканат здати необхідні документи, домовитися про місце у гуртожитку, одразу дали ключ від кімнати”.
Але коли Сердар приїхав, ситуація із переселенцями у місті не була настільки напружена, як нині. Сердар певен: якщо зараз до донбасівців і кримців дехто і почав гірше ставитись, то ситуація зрозуміла. Вже понад півроку область приймає людей із півострова та східних областей, для людей це невигідно та витратно. До прикладу, Сердар за гуртожиток не платить.
“У медуніверситеті навчається 80-90 кримців. Очевидно, що для працівників гуртожитку роботи побільшало, адже у кімнатах подекуди проживає вдвічі більше студентів. Проте місцеві спудеї до переселенців ставляться по-дружньому з розумінням. Лише жартома можуть назвати нас кримчанами. Ми ж намагаємося підтримувати один одного, допомагати в біді”, – розповідає Сердар.

       У пошуках ідентичності       
Хлопець каже, що попри те, що галичани та кримські татари різної національності та й живуть у різних куточках України, все ж вони мають багато спільних рис. 
“Передусім маємо спільного ворога. Також ми прагнемо ідентифікувати себе. Проте рано чи пізно варто чекати асиміляції. Та думаю, що це займе довгий час. З одного боку, більшість кримських татар хочуть тієї асиміляції, але тут перепоною може стати ідентичність культури та  релігії. Сподіваюся, що це до конфлікту не призведе, але саме культурним та релігійним питанням кримських татар можна маніпулювати”, – зазначає хлопець. 
Сердар знає кілька мов та не раз був за кодоном. Львів він сприймає як місто європейське. “Це те місто, де я просто повинен себе реалізувати. Тож коли приїхав сюди, то одразу знайшов кримських активістів, з якими можна співпрацювати. Перше, що зробив – створив у Facebook спілку кримських татар, аби підтримувати віртуальний зв’язок з краянами, організовувати зустрічі. А 18 травня у рамках заходів до 70-ої річниці депортації кримськотатарського народу у Львові ми провели мітинг. 
Вшанувати пам’ять репресованих прийшли близько двох сотень львів’ян та представників кримськотатарської громади. Тоді кримські татари розповіли про ті поневіряння, яких довелось зазнати їхньому народові після депортації. Поділились вони й тривогою щодо сучасної ситуації на півострові. У День музеїв організували показ фільму “Хайтарма”. Пам’ятаю, як багато людей прийшло подивитися кінофільм. У тюрмі на Лонцького зібрали кримських татар, аби вони розповідали свої історії. Для мене це був великий досвід”, – каже Сердар. 
Хлопець запевняє, навіть якби Крим повернули, то додому одразу не повернувся би, а залишився у місті ще на деякий час. “До Львова приїхав примусово, не хочу того всього згадувати, що спонукало покинути родину, це  чорна сторінка... У будь-якому випадку планую тут завершити навчання. Можливо, залишився б ще на рік чи два. Просто, коли людина хворіє, то після одужання потрібен ще час на реабілітацію. Тож певен, на півострові усе одразу б не помінялося. Аби рани зажили, потрібен час”, – резюмує Сердар.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
2.7742 / 4.19MB / SQL:{query_count}