Схід на захід

“Пошта” з’ясувала в істориків, психологів, соціологів та громадських активістів, чому львів’яни стали менш приязні до переселенців із Донбасу

фото: прес-служба ЛМР
Галичина і Донбас — два регіони, дві полярності, дві України. Чи така вже разюча різниця між галичанами та донбасцями в цінностях, символах, моралі, політиці?.. Чи, можливо, це вміла рука пропаганди, яка маніпулює заради розбрату, оперує стереотипами, тисне на фобії? 
Така іронія долі – донбасці зараз шукають прихистку в інших регіонах країни, зокрема на Львівщині, намагаються облаштувати своє життя серед бандерівців, росіянофобів, нацистів, радикальних націоналістів, які у містах відстрелюють російськомовних, а на кожній гілці – по москаляці. 
Саме такий образ західняка пропаганда створювала роками. Як наслідок, згідно із соціологічними дослідженнями, донбасці думали, що їх недолюблюють галичани, а галичани – що до них негативно ставляться донбасці. Зараз же в країні відбуваються “вимушені міграції”, тож нам доводиться знайомитися один із одним.

Як не стати жертвою інформаційної війни?

За словами заступника директора департаменту соцзахисту населення Львівської ОДА Оксани Яковець, за останні місяці в область прибуло понад тисячу східняків.
“Дві третини із них – жінки та діти. У середньому до нас приїжджають люди віком від 25 до 50 років. Також є “самопоселенці”. Вони приходять в обладміністрацію та реєструються, потім ми їм видаватимемо довідки, які будуть підставою для тимчасового місця проживання. Наразі Львівщини може прийняти умовно ще 200 переселенців”, – розповіла посадовець. 
Хоча в обласній адміністрації допомагають усім переселенцям, у районах владу не влаштовує, що на Західну Україну приїжджають чоловіки зі сходу, аби перечекати війну, поки галицькі мужі борються за їхній спокій і безпеку. 
Так, Дрогобицька міськрада вирішила не приймати і не надавати допомоги здоровим чоловікам зі сходу України. Зі слів в.о. мера Дрогобича Романа Курчика, місто надаватиме прихисток лише жінкам, дітям, старим і хворим людям із цього регіону. “Здорові чоловіки зі сходу країни, будьте добрі, захищайте кордони нашої держави! Наші хлопці їдуть туди, віддають своє здоров’я та життя. Цього ми чекаємо й від вас!” – заявив Роман Курчик, який вважає, що захищати країну повинні всі.
Останнім часом у західних областях формується неоднозначне ставлення до біженців зі сходу України. Повідомляють, що деякі волонтери, які намагаються допомогти та власним коштом купують людям продукти й необхідні речі, зіштовхуються із грубістю переселенців. Чоловіки-біженці нібито вимагають від волонтерів цигарок і грошей, хочуть жити не в селі, а у місті. Тому все частіше почали лунати заклики допомагати лише жінкам, дітям, стареньким і хворим біженцям. Здорові ж чоловіки, якщо не хочуть повертатися на схід, повинні самі шукати житло за власні гроші й думати, як жити.
На вулицях Львова бачив чимало дорогих автівок із луганськими та донецькими номерами. Це тепер такі біженці на “каєнах”
Після того, як це повідомлення з‘явилось у мережі, його почали активно обговорювати. У мережі Facebook розгорілась дискусія з цього приводу. Командир батальону “Донбасс” Семен Семенченко каже, що 90% повідомлень про грубість переселенців – неправда. Він вважає, що це частина інформаційної кампанії, мета якої – розвалити Україну. Командир закликає людей бути уважними та фільтрувати всю інформацію, аби не потрапити в тенета маніпуляцій. 
Ймовірно, такою продуманою інформаційною кампанією є повідомлення, яке стало неабияк популярним у мережі. Одна користувачка запевняє, що біженці з Донбасу називають львів’ян “наївними лохами”. Розповідає, що поселила на своїй квартирі сім’ю з Донецької області. Через кілька днів повернулася до оселі, аби перевірити, як поживають гості. Удома їх не було. Власниця квартири побачила на столі відкритий ноутбук, а там – повідомлення, у якому приїжджі називали львів’янку “лохушкою” і писали, що “бандер можна розводити, бо вони наївні”, що вони, східняки, живуть у центрі як сир у маслі – для них усе безкоштовно. Львів’яни підхопили цю хвилю обурення та підозри до переселенців зі східних областей. Так, у мережі Facebook з’являються повідомлення нібито у місті останнім часом чимало “блатних” мігрантів, яким, ймовірно, не потрібна допомога львів’ян. 
“На вулицях Львова бачив чимало дорогих автівок із луганськими та донецькими номерами. Це тепер такі біженці на “каєнах”? У нас поширюють новину про те, що вже до кінця цього року українці їздитимуть до Європи без віз. Навіть якщо дозволити собі це припустити, то чи таким нечуваним благом не користуватимуться ці “патріоти” з українським паспортом і номерами серії ВВ та АН і водночас будуть ненавидіти Україну й усе українське? У мене склалося враження, що ця особлива порода паразитів ні в яку Росію не хоче, причому всіх українців має за лохів. Мені шкода всіх принесених жертв”, – написав у соцмережі Володимир Шурубура.
Звісно, львів’ян обурює, що чоловіки з Донбасу відсиджуються в тихому та спокійному Львові. Мовляв, наші хлопці гинуть на сході за Україну, за спокій…

Як у Львові переселенців виправдовують

Аби заспокоїти негативні настрої містян, львівські активісти провели розслідування, щоби дізнатися, чи справді переселенці використовують західників, ховаються за їхніми спинами. Як розповів “Пошті” активіст Олег Коляса, 90% інформації про невдячних і хамовитих переселенців із Донбасу – брехня, однак запевнив: інформацію про недобросовісну поведінку переселенців із Донбасу здебільшого поширюють люди, які не мають жодного стосунку до розселення мігрантів.
“Ми провели власне розслідування. Через соцмережі виходили на людей, які поширювали таку інформацію, але майже всі відмовилися її підтвердити, посилаючись на конфіденційність”, – зазначив активіст. 
На його думку, саму ідею допомоги сходу намагаються дискредитувати. Ведеться інформаційна війна, щоби налаштувати захід проти сходу. Результати вже є. У Львові люди відмовляються здавати в оренду житло, мовляв, переселенці невдячні. “Крім цього, у нас був інцидент у одному з готелів, коли там відмовилися селити чоловіків зі сходу. Казали, нехай їдуть воювати. Однак чоловіки пояснюють, що вони ніколи не служили в армії, не вміють тримати зброю в руках. Нам не потрібна ще одна трагедія під Волновахою! Не всі люди знають військову справу. Якщо їх відправити на фронт, вони загинуть першими”, – розповів Олег Коляса. 
На думку активіста, не всі львів’яни піддаються негативному інформаційному впливу. Нещодавно у “Громадський сектор” звернувся чоловік, який би хотів поїхати добровольцем на схід, воювати в зону АТО. А свою господарку, навіть невеликий магазин, готовий залишити на тимчасові поруки сім’ї переселенців із Донбасу. 
Олег Коляса каже, що біженців перевіряють: у них беруть копії паспортів і роблять запити в СБУ. Як приклад навів випадок, коли до Львова без паспортів приїхало двоє кавказців, які стверджували, що тікають від Путіна. На вокзалі їх зустрічали працівники Служби безпеки. 

“Поділяй і владарюй” – завжди дієвий спосіб

Комуністична партія СРСР впродовж десятків років вносила розбрат в українське суспільство. Для радянської системи це було корисним, бо суспільство, роз’єднане на кілька таборів, не в силі боротися за свою незалежність.
Донбас і Галичина є полярними регіонами України. Ця полярність у регіональній системі України зумовлена тим, що Донбас і Галичина на повсякденному рівні продукують різні проекти розвитку країни. 
Та виявляється, є і чимало об’єднуючого. Йдеться про те, ким себе насправді відчувають українці. Як розповіла “Пошті” доцент кафедри історії та теорії соціології Львівського національного університету імені Івана Франка Вікторія Середа, торік провели дослідження “Регіон, нація та більше”. 
“Ми побачимо, що і в Луганській, і в Донецькій областях станом на березень минулого року люди почуваються більше українцями, аніж росіянами. Ми також запитували, наскільки люди почувають себе приналежними до східнослов’янської єдності чи до європейської. У Донецьку люди переважно почуваються приналежними до східнослов’янської, аніж до європейської ідентичності. У Львові маємо протилежну ситуацію. Тут люди почуваються більше європейцями, аніж приналежними до східноєвропейської єдності”, – розповіла Вікторія Середа. 
Є спроба зіграти на існуючих закладених взаємних стереотипах для того, щоби сформувати негативний образ людей, які тимчасово переселяються на інші території України
Дослідження також показало, що більше 30% донеччан і луганців вважають, що галичани до них ставляться негативно. А це свідчить про існування певних стереотипів та упередженостей. “Якщо дивитися на дзеркальну ситуацію, бачимо, що такі ж упередження є і в галичан. Вони вважали, що 35 відсотків донеччан до них ставляться негативно і лише 21 відсоток західників певен, що позитивно”.
Отож упередження взаємні. Очевидно, що нині саме цим і маніпулюють. Стосовно питання про майбутнє країни, то серед запропонованих відповідей була, наприклад, “Україна розпадеться на кілька окремих держав”. Тоді, а це не так давно, у березні 2013 року, жителі східних регіонів і не думали про від’єднання. 
“Якби люди були налаштовані на від’єднання, то вони би мали обирати той варіант. Але в Донецькій області такий варіант обрало менше одного відсотка опитаних (0,9 відсотка), у Луганській – 2,3 відсотка, а в Криму – 3,5 відсотка. Відтак очевидно, що ситуація, яка склалася нині в країні, є цілком маніпульованою, оскільки більшість населення на Донбасі ще торік почувалася більше українцями, ніж росіянами, а також не говорила про від’єднання. Три відсотки чи один – у будь-якому випадку нижче статистичної похибки”, – зазначила Вікторія Середа. 
Співрозмовниця додала: коли йдеться про поділ на групи, то одразу з’являються стереотипи, а з їх допомогою легко маніпулювати й сіяти ворожнечу. “Є спроба зіграти на існуючих закладених взаємних стереотипах для того, щоби сформувати негативний образ людей, які тимчасово переселяються на інші території України”.
 Соціологи дослідили стереотипи про “западенців” і східняків  
Ще у травні 2012-ого презентували результати соціологічного дослідження “Регіони України в образах і стереотипах масової свідомості”.
Засновник Інституту прав людини і запобігання ксенофобії та антисемітизму (IHRPEX) Олександр Фельдман зазначав, що, згідно з результатами дослідження, громадянська ідентичність домінує в Україні: 53,4% жителів країни вважали себе передусім громадянами України, а вже решта – представниками різних локальних ідентичностей.
Найбільш виражена громадянська ідентичність була в Центральній Україні (62,8%), найменша – у Криму (34%). Водночас 17% кримців вважали себе жителями колишнього СРСР. Загалом в Україні цей показник становив 6,5%.Дослідження виявило, що більшість українців ніколи не була за межами своїх регіонів, інформує УНІАН. Майже половина опитаних вказала, що вони мають родичів і друзів у південно-східному регіоні України, кожен третій українець – на заході, у центрі країни та Києві, і лише кожен п’ятий – у Криму. Олександр Фельдман підкреслив, що кожен український макрорегіон має власні стереотипи стосовно інших. 57,5% респондентів оцінювали  відносини між регіонами як такі, що не відзначаються напруженістю і близькі до ідеалу, і лише 12% вважали їх напруженими.
На думку двох третіх українців, основою для національного єднання має стати передусім підвищення рівня життя, а також відродження промисловості і сільського господарства.
Соціологічне дослідження “Регіони України в образах і стереотипах масової свідомості” проводив Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) на замовлення Інституту прав людини і запобігання екстремізму та ксенофобії (IHRPEX). Польовий етап проходив у 110 населених пунктах у всіх областях України та в Криму. Під час опитування методом особистого інтерв’ю було заповнено 1019 анкет.
Ярина Боренько, активістка “Громадського сектору Майдану” Львова
Спочатку “Громадський сектор” Львова активно приймав кримців, але тепер через брак житла – лише активістів (євромайданівців), людей, які перебувають у зоні ризику.

Коли почалася хвиля переселенців із Донбасу, у Львівській облдержадміністрації задекларували, що приймуть 5 тисяч переселенців зі Східної України. У ЛОДА не охоче йшли на співпрацю з громадськими організаціями, тому ми були змушені від них відмежуватися. У районах внутрішніх біженців приймають благодійні організації.

Основна проблема, яка перед нами постала, – немає фільтрації людей, які приїжджають до нас. Їх не перевіряють, і ми не знаємо, хто приїжджає і чого від них чекати. У будь-якому випадку повинна була бути розумна політика, щоби перевіряти, чи ці люди справді переселенці з південно-східних областей. Навіть під час переселення кримців приїжджі часто видавали себе не за тих, ким є. Вони приїздили з надією “на халяву” пожити у Львові.

Про людей, які сюди приїхали, щоби облаштувати тут життя, ніхто не згадує, вони нікому не нав’язуються, не висувають претензій. Ми про них переважно не чуємо. Вони собі спокійно інтегруються та намагаються вирішити свої проблеми тихо і мирно. Там, де проходить АТО, почалося масове вивезення місцевих жителів. Звідти тікають різні люди. Важко визначити одразу, кого ми приймаємо. Прекрасно знаємо, що на Донбасі підтримка терористів була доволі високою. Чи не сепаратисти до Львова їдуть під маскою утікачів із зони ризику? Виникає питання, як їх вирахувати, впізнати. Звичайно, не завжди вони поводяться відкрито. Проте часто висувають претензії. Їхній основний аргумент – буцімто ми, жителі заходу країни, розв’язали війну, мовляв, наш Майдан у цьому винен.

Насправді багато хто з переселенців від Львова очікував забагато. Люди відмовлялися працювати за зарплату 2 – 3 тисячі гривень, були здивовані, скільки коштує у місті житло. Попри те вони були позитивно вражені, що їм було легко влаштувати своїх дітей у дитсадки та школи. Ми ж знаємо, які черги в нас до дитсадків.

Очевидно, щоби допомогти переселенцям із такими побутовими проблемами, потрібні були бюджетні кошти до фінансування. Цей тягар ліг на плечі облдержадміністрації. Якщо та нічого не робить і перекладає той тягар на плечі активістів, то це відповідно “відлунюється” напруженням у суспільстві. Знаю випадки, коли люди приїжджали до Львова просто пересидіти АТО. Ймовірно, тут захочуть залишитися активісти, але все залежить від ситуації.

Якщо після війни у нас проводитимуть розумну політику повернення, то переселенці матимуть шанси внормувати своє життя. Та значний відсоток людей все ж у нас залишиться.

Переселенці до нас приїжджають зі своїми правилами життя, які різняться від правил життя львів’ян. Різняться, зокрема, рівень криміналізації та моральні норми. Там все простіше тому, що суспільство криміналізоване. Люди там більше схильні до “блатних” законів, ніж до моральних. Це не культура жителів, це радше культура, яка випливає з тієї специфічної системи економіки, яка там існувала. Ті люди не сприймають того, що десь можуть бути інші правила. Якщо людина приїхала з промислової зони, то відповідно вона керується певними кліше. Вони не можуть зрозуміти, що маленький офіс також годує. У галичан робота — заробити на себе.

Можемо спостерігати ефект бар’єру. Якщо процес подолання його між західними і східними українцями пустити на самоплив, то чи відбудеться порозуміння безболісно? Вважаю, що це спілкування між культурами і його треба контролювати, а це політичний процес, велика культурна та системна робота, яка вимагає стратегії та інвестиції. Наразі ми дали тим людям найнеобхідніше — безпеку, житло, їжу. Коли наближається момент інтеграції, треба організовувати культурне життя, якщо ми не хочемо подальших конфліктів.

Передусім мають бути пункти відправлення. Не знаю, чи робиться звірка документів, чи хтось із ними розмовляє. Переважно розмовляють місцеві з добрих міркувань. Переселення неправильно організоване, як на мене. У багатьох випадках можна обмежитися виїздом недалеко, щоби потім легко повернутись.

У нас цей процес не продуманий, усе відбувається спонтанно: хтось утікає, а хтось рятує. Чому інтенсивно обирають Львів? А тому, мабуть, що міський голова Андрій Садовий понарозказував, як нам тут добре. Коли людям пропонують область, вони хочуть сюди, бо Львів має імідж позитивного міста.
Ярослав Грицак, історик
У період війни будь-які узагальнення небезпечні. До прикладу, до нас їдуть конкретні люди: жінки, діти, люди похилого віку. І тут на основі узагальнень спрацьовують стереотипи: приїжджі з Донбасу – бандити, ми – бандерівці. Вони спрацьовують, коли відбувається міграція на кшталт тієї, яку спостерігаємо зараз. Тож люди повинні протестувати!

Хіба не дивляться вони на когось через окуляри стереотипів? Чи маємо приклади реальних випадків, які дають право скаржитися на цих людей? Коли стежу за львівськими мас-медіа, то видається, що йде особлива кампанія галицького сепаратизму. І робиться це стихійно. Часто кажуть, що події на сході країни – не наша війна. Мовляв, нехай жителі Донбасу самі воюють. Але звідки взялася ця війна? Чому ми під прицілом пропаганди, воєнної пропаганди? Не виключаю, що ці стереотипи поширюються свідомо й дуже високотехнологічно. Різниця між українцями є менше регіональна і більше вікова.

Головною цінністю, яка об’єднує всіх жителів країни, є відчуття безпеки. Це розумне відчуття, але, як не парадоксально, небезпечне. Україна об’єднується цінностями безпеки, немає великої різниці між схід чи захід, північ чи південь. Так, коли безпека є цінністю, це не добре, бо тоді не можна робити реформи. Вони — це зміни, а кожна зміна – небезпека. Чим жахлива ця війна? Тим, що вона ставить під загрозу територіальну цілісність України, підриває можливість проведення реформ у ній. Ця війна, як корозія…

Мета Путіна – не приєднати нашу територію, а підірвати можливість проведення реформ, які би вивели Україну з “русского мира” і привели в Європу. Попри те, що українців об’єднують цінності безпеки, ми все ж помічаємо таку зміну: Україна дрейфує у бік відкритості. Йдеться про нове молоде покоління, цінності якого близькі до цінностей європейців. Цінності російської молоді різняться від цінностей української.

На відчутті безпеки і базуються страхи галичан. Люди закриваються в собі, відтак цим користаються пропагандисти, які натискають на ту “кнопку”, яка болить. Проте на Донбасі немає того, що є в нас, галичан, – “суспільного клею”. Йдеться про традиції, релігію, віру в щось більше, ніж ми є самі. На Донбасі це, ймовірно, випарувалося.

Жителів сходу дуже важко змобілізувати. Це суспільство, яке після війни складалося з переселенців, тих, хто був готовий важко працювати на шахтах.

Мало хто знає, що в 1939-ому і галичан вивозили працювати на шахти. Спочатку як добровольців, а потім як покарання. Мало хто вижив тоді. Пізніше – учасників ОУН УПА. Після того, як вони поверталися назад із ув’язнення, їм давали “вовчі паспорти”, відтак вони не могли повертатися у рідні місця. Регіон змішаний. Коли вони приїдуть сюди і якщо це буде масово, то все ж нас змінити їм не вдасться. Не вони нас асимілюватимуть, а ми їх, оскільки вони – меншість. У будь-якому випадку Донбас – українська територія, факт міграції тимчасовий.
Марта Пивоваренко, психолог-соціонік
Стосовно переселення жителів сходу, зокрема чоловіків, у інші регіони країни, наприклад, до Львова, то більшість тих, хто за менталітетом – люди екстремальні, небоязкі, зараз на сході воює за республіки. І роблять це вони з різних причин; почасти тому, що дієвою виявилась ворожа пропаганда. Ліниві ж і боязкі здебільшого втікають… Але очікувати, що вони працьовиті й готові тут взятися за роботу і працювати, неправильно…

Тип характеру людини випливає і з певних соціальних умов, із того, які прагнення культивували в особистості, як навчили впродовж життя працювати… Чимало людей на сході не вміє працювати і не дуже хоче цього. Зрештою, навіть із огляду на певні соціологічні дослідження можна зробити висновок, що люди зі сходу працьовитішими вважають жителів заходу. Тож очевидно, що чимало таких громадян охоче скористалися першою можливістю виїхати.

Треба пам’ятати, що ті люди мають образу, бо їх президента вигнали, затіяли Євромайдан, їх думки не поважають, а вони ж “годують усю країну!..” У такому стані вони налаштовані не працювати, а пересидіти. Вони надіються, що львів’яни добрі, м’які, тобто справжні українці, які нагодують і прихистять… Активна дискредитація східняків, внутрішніх мігрантів, відбувається. Цілком можливо, що це дійсно чорний задум пропаганди… А все тому, що національні інте­реси українців ніколи не стояли вище персональних. Така ідеологічність більше властива російській ментальності, тому допомагає російським спецслужбам.

Наше поняття національного інтересу розмите, оскільки ми не ставимо його вище за особистий. У нас свобода слова, багато думок, і їх усіх усі висловлюють, вони виливаються в інформаційний простір. Але ж має бути певна прив’язаність до національних інтересів.

Зараз різні організації пропонують власні стратегії поведінки із внутрішніми мігрантами. Дехто, наприклад, пропонує зробити табір для них. Такий варіант найгірший, бо він веде до наростання агресії. Стосовно вимог, які мігранти мають до Львова (житло, зарплати), то і це можна пояснити. Це так звана компенсація за вимушений вибір. Ці люди з певних причин обрали Україну, обрали Львів зокрема. Вибір не з легких, адже тепер їм доведеться дещо переосмислити, змінити в своїх поглядах, можливо, десь переступити через себе. А це непросто! Тож за це вони, ймовірно, несвідомо, вимагають компенсації…

Вимоги щодо зарплати, проживання у місті (чи то й у центрі міста) за добрих умов – це від злоби, і вони не пов’язані з комерційними інтересами. Ці вимоги не для захоплення влади, а здебільшого для внутрішнього заспокоєння, якого потребує, зрештою, кожен. Є багато міст, містечок, селищ у Львівській області, де є земля, які придатні для проживання, які підходять людям, що пережили військові дії.

Якщо кількість мігрантів збільшиться, щось, можливо, зміниться й у нашому місті, у нашому регіоні. Можливо, і фон злочинності… Але це явище, з яким можна працювати. Усе можна владнати. Дуже важливо людям, які вибрали Україну, які приїхали до Львова, дати роботу. Коли людина зайнята, вона багато чого може пережити. Наше завдання, оскільки ми більше згуртовані, – звертати увагу на тих самітників зі сходу, яким згуртованість дуже важко дається (непритаманна вона їм!), допомагати їм звичайним спілкуванням. Не конче опікати їх зі всіх сторін.
Ігор Лильо, історик
За 23 роки незалежності українці не показали себе активними мандрівниками (йдеться, зокрема, про галичан). Натомість донеччани у Львові бували частіше, ніж львів’яни на сході країни. Великий “заїзд” із Західної України відбувся, коли нас окупувала Червона армія. Тоді багато людей вивезли на шахти.

Відштовхуючись від власних спостережень, на мою думку, загалом ситуація виглядає підозріло. Йдеться про довготривалу планомірну політичну роботу, яка полягала в тому, щоби розділити український народ. Зокрема, галичанам не так легко, швидко та дешево потрапити на схід країни, оскільки, до прикладу, квитки на літак дорогі. Таке враження, що людей свідомо закривали один від одного…

У східному регіоні дуже розвинений так званий локальний патріотизм. Він побудований на тому, що багато людей мають локальне походження і потрапили на схід відносно нещодавно. Ще один момент – жили та живуть ці люди у неймовірно шкідливих і важких умовах. Суджу із власного досвіду. Якось я їхав у потязі Маріуполь – Львів із сім’єю, яка їхала до Трускавця. Батько родини працює шахтарем і через шкідливі умови праці отримав путівку в санаторій (у нього та в дитини – проблеми зі здоров’ям). Коли в них запитав, чому не вимагають покращення умов життя, отримав стандартну відповідь: “Жити погано, проте стабільно”. Помітив у них і смиренність, і агресію водночас.

Для цих людей за Радянського Союзу було справді добре, оскільки тогочасна влада від них просто відкуповувалася. Тоді в деяких шахтарів зарплата була на рівні професорів, а те, що за ті гроші купити було нічого, – інша проблема. Теоретично їм казали, які вони молодці, мовляв, “рубайте вугіллячко й нічим не переймайтеся”.

Але проблема сьогодні полягає в тому, що західні українці також мають свої негативні сторони – фобії. А все тому, що галичани не були на сході, і їх свідомо переконували, що там нема на що дивитися, там нецікаво. Та це неправда! Достатньо згадати Святогірський монастир, завод шампанських вин “Артемівський”… Та влада робила все для того, щоби люди менше знали один одного, “виробляли” взаємні фобії.

Нинішні події показують, якими ображеними на нас, галичан, є жителі Донбасу. Переселенці вважають, що винуватцями ситуації на сході країни є західняки. Ми підняли другий Майдан, лише нам Янукович заважав. Не треба було його рухати, мовляв, само би все розсмокталося. На їхню думку, ми винні у війні... На щастя, у цьому переконані не всі переселенці.

Хвиля таких умонастроїв почала раптово наростати і швидко поширюватися. Думаю, якась частка хитро вигаданого плану наших ворогів у цьому таки є. Спілкуюся з туристами з різних регіонів України, зокрема Києва, Дніпропетровська. Вони з цією думкою погоджуються. І справді, у містах з’являються люди, які ведуть себе неадекватно. Місцеві жителі хвилюються, щоби приїжджі не формували закритих анклавів.

Провина в цьому випадку лягає на українців, апріорі владу. Подібні ситуації потрібно випереджати. Повинна бути створена програма фільтрації людей, які прибувають. Головна мета її – запропонувати людям заняття, роботу. Біженці повинні зрозуміти, що в іншому, чужому, регіоні їх ніхто не чекає з високою зарплатою. Тимчасово вони можуть цілком спокійно працювати у сфері сільського господарства. Думаю, це не біда.

Загалом серед переселенців можна виділити такі категорії людей, як “донецькі” та донеччани. Різниця між ними в тому, що перші – це Янукович, вся його “сімейка” і бандитська “шобла”, решта – прості робочі-українці. Певен: місто, яке за останні три роки давало чіткий індикатор ненависті до донецьких бандитів, це Київ. Невідомо, як і чим усе закінчиться.

У будь-якому випадку перед донеччанами постала дуже серйозна дилема. Уперше в житті їх змусили обирати і робити певні кроки. Донбас, як на мене, переживатиме серйозні турбуленції. Навіть якщо військова фаза пройде успішно і бандитів знищать, проблеми залишаться на багато років.

Після всіх подій донеччанам доведеться доводити всій Україні, що вони не бандити, а українці. З одного боку, це проблема, а з іншого – шанс реабілітуватися.

Не потрібно боятися, що переселенці залишаться на Західній Україні. Так можна боятися, що сюди прийдуть китайці. Це один із яскравих прикладів фобій. Якщо ми хочемо бути частиною Європи, нам потрібно цю рису в собі перебороти. “Я не расист, але просто не люблю арабів і євреїв”. Ми не повинні боятися, що жителі Східної України прийдуть до нас. Ми повинні мати наперед готову програму: що і як робитимемо задля інтеграції цих людей.

Якщо Україна хоче стати Європою, то з часом у нас з’являться араби, темношкірі, люди інших релігій, зокрема мусульмани. Львовом уже ходять дівчата в хіджабах. Якщо ми хочемо зберегти ідентичність і водночас бути європейцями, потрібно скласти програму реінтеграції для таких людей.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9828 / 4.4MB / SQL:{query_count}