Тут живе надія!

Львівська комунальна міська дитяча клінічна лікарня святкує своє 20-річчя

Львівська комунальна міська дитяча клінічна лікарня святкує своє 20-річчя

Кожні батьки переживають, коли у їх дитини виникають проблеми зі здоров’ям. Коли ж дитину скеровують “на Орлика” для батьків це сигнал про рівень проблеми, тож для багатьох це може стати причиною для ще більшої тривоги, а в особливо складних випадках – додатковим стимулом не втрачати віри і надії, адже тут працюють фахівці високого класу професіоналізму і люди доброго серця. Ті ж батьки, яким вже доводилося лікувати тут своїх дітей, часто звертаються за консультацією і без скерування, бо довіряють.

Усього ж за 20 років роботи лікарні у консультативну поліклініку звернулося понад мільйон пацієнтів, майже 339 тисяч отримали допомогу у приймальному відділенні, більш ніж 226 тисяч були госпіталізовані у стаціонар, а 40 тисяч дітей прооперовані.

Цими днями колектив лікарні святкує 20-річчя її відкриття. Щиро вітаємо їх усіх, дякуємо за їх професіоналізм, самовідданість та самопожертву, любов до дітей і бажаємо їм здоров’я, наснаги, терпеливості у їх великому служінні задля порятунку і охорони здоров’я наших дітей.

Про те, як все починалося, чим сьогодні живе лікарня, перспективи її розвитку та мистецтво лікувати “Пошта”  розпитувала у головного лікаря Львівської комунальної міської дитячої клінічної лікарні Дмитра Квіта. 

“Ставитися до пацієнтів так, як ти хотів би, щоб ставилися до твоєї дитини…”

Дмитро Квіт, головний лікар Львівської комунальної міської дитячої клінічної лікарні, – про свою лікарню, її перспективи і проблеми, про довіру і вдячність

 – Дмитре Івановичу, ви живете життям цієї лікарні значно давніше, аніж вона була зведена  і відкрита. Розкажіть, будь ласка, з чого все починалося?

– Робота над адаптацією типового проекту дитячої лікарні до вимог міста Львова розпочалася ще у 1985 році. Тоді у Львові не було відповідного рівня дитячої медустанови: діяла одна малопотужна дитяча лікарня на 180 ліжок у пристосованих приміщеннях та два педіатричних відділення при 1-й і 2-й міській лікарні. Лікували ми і тоді не гірше, але здебільшого за рахунок ентузіазму і самовіддачі лікарів, а от рівень обстеження навіть для того часу був досить посереднім. У 1986-му всі кошти, зароблені громадою міста на комуністичному суботнику, (колись була така практика) – 7 мільйонів радянських карбованців – були виділені на будівництво нашої лікарні.

– Чому власне тут вирішили будувати?

– Насамперед тому, що коштів не вистачало і ми приєднувалися до існуючої структури лікарні швидкої допомоги: котельні та інших допоміжних структур. Тепер ми маємо повністю автономну свою господарську службу. 

Будували три роки, запускали дуже важко – в кінці 1992-го, в часі повної руїни, коли не було нічого: ні будматеріалів, ані меблів, ні обладнання. Разом з тим це була дуже велика відповідальність – існуючі дитячі лікарня і відділення закривалися, а відкривалася наша, тоді на 300 ліжок.

А якби стався який збій, наприклад проблеми з обі­грівом? Тому міська влада тоді прийняла дуже мудре рішення – вже за півтора року до офіційного відкриття лікарні тут поступово набирався персонал: спочатку адміністрація, технічна служба, склади…  Кожне відділення приймав від будівельників завідувач разом зі своїми підлеглими…

– Коли ви відкрилися?

– На Стрітення 1993 року. За півтора місяці ми повністю ввели в дію цей комплекс і запрацювали на повну потужність, у квітні провели першу операцію, а  до кінця року пролікували більше трьох з половиною тисяч хворих. 

– Як вдалося у ті непрості часи стати на ноги?

– Що конче було потрібне нам тоді – сучасне обладнання. 1994 рік, гіперінфляція, купони, ніде нема нічого… У цей складний час, дякуючи тодішньому міському голові Василеві Шпіцерові, ми таке обладнання все ж придбали: міська влада продала готель (той, що тепер “Опера”) і частину коштів виділила нам. Це було наше перше серйозне обладнання – УЗД-установка, ендоскопічне японське обладнання, яке успішно працює до сьогодні, перша лапароскопічна стійка. Ми розуміли, що ця нова технологія має велику перспективу, особливо в дитячій практиці, де треба мінімізувати об’єм операційної травми. Потім крок за кроком ми цю базу нарощували за рахунок міського бюджету, де завжди мали пріоритетне фінансування, та завдяки доброчинцям. 

З турботою про найменших

– Коли з’явився новий корпус для новонароджених?

– Ще 1993 року був збудований перший поверх цього комплексу. На жаль, криза внесла свої корективи, і все було заморожено до кінця 90-х років. Новий етап у будівництві цього комплексу розпочався, коли вибрали нинішнього міського голову, тоді за півтора року було завершене будівництво і у 2007 році ми відкрили останній корпус для лікування новонароджених. Це унікальний корпус. Міська влада не поскупилася на кошти: там застосовано нові будівельні технології, особливий акцент зроблено на безпеці пацієнта: встановлені новітні системи кондиціювання повітря з бактерицидними фільтрами, є спеціальний рециркулятор, який постійно знезаражує повітря. Також встановили дуже дороговартісне обладнання, наприклад у реанімаційному відділенні для новонароджених кожне ліжко передбачає апарат штучної підтримки дихання, який коштує від 25 до 40 тис. дол. У нас працює таких 10 апаратів.

 – Як потрапляють до вас найменші пацієнти?

– За сприяння Андрія Івановича Садового нам подарували сучасний реанімобіль. Новонароджених сюди привозять з усіх пологових будинків міста. Лікарі, які тут працюють, при потребі виїжджають на виклик. Часто така бригада чекає в пологовому ще до народження дитинки і відразу проводить реанімаційні заходи для дитинки і забирає її сюди. Ми працюємо з пологовими будинками в одному медичному полі. В нас одна спільна мета – мінімалізувати втрати дітей у перші години і тижні життя, зменшити рівень інвалідизації. Варто зазначити, що смертність новонароджених за останніх пять-сім років по Львову зменшилася майже в два рази.  Ми втрачаємо сьогодні дітей, які мають вроджені вади несумісні з життям, або ж важку гіпоксію внаслідок хвороби матері, крововиливи в мозок тощо.  У нас один з найнижчих рівнів летальності серед новонароджених в Україні великою мірою завдяки правильній організації надання медичної допомоги у цій групі хворих. 

Чи не усі лікарі, які працюють з новонародженими, побували на стажуванні за кордоном: переймали досвід, вчилися психології лікування і ставлення до пацієнта, опановували найновітніші технології. Приїжджають, цікавлюся – чого ви туди їздили, що привезли, чого навчилися, що будемо впроваджувати. Зараз завдяки доктору, яка повернулася з Австрії, в нас розпочнеться цікавий проект – всім новонародженим, які будуть до нас госпіталізовані, проводитиметься скринінг: доклінічне виявлення можливостей розвитку дисплазії кульшових суглобів. Більше 700 дітей за рік  будуть безкоштовно охоплені цим обстеженням.

Усього ж по лікарні за останні три роки більше 60 лікарів пройшли стажування за кордоном. Маємо таку нагоду завдяки сприянню організації Medicare Foundation зі США, яка щороку виділяє близько 20 тисяч доларів для стажування лікарів. Єдина умова – повернення в Україну і впровадження тут нового досвіду. 

Сучасний медичний центр

– Ким ви є сьогодні?

– Ми є лікарнею інтенсивного лікування, ургентною лікарнею, яка працює нон-стоп 24 години на добу 365 днів на рік та надає допомогу від народження і до 18 років при усій можливій у дитячій практиці патології.

У нас широко застосовують унікальні для України медичні технології, деякі є тільки у нас.

Зокрема потужне урологічне відділення, де застосовують мініінвазивні технології.  У потужному відділенні планової хірургії, акцент якого на конструктивних операціях на органах черевної порожнини, зокрема кишкового тракту, вже зо три роки проводимо операції з атрезії жовчевивідних шляхів. На жаль, сьогодні ми єдині робимо це в Україні, до нас везуть діток з інших областей. Це коли до двох місяців новонародженого треба оперувати, аби відновити прохідність жовчевивідних шляхів. Після двох місяців єдиний порятунок – пересадка печінки, а цього в Україні також нема. 

– Ви міська лікарня, а приймаєте пацієнтів не тільки зі Львова. Чи потрібно до вас скерування?

– Найвищий нормативний акт – Конституція України – каже, що кожен громадянин України має право на звернення туди, де йому можуть надати допомогу. Тому це розділення – село, місто – на рівні бюрократії: бюджет, кошти. Конституція має набагато вищий рівень нормативності, аніж бюджетний кодекс. У нас є ряд відділень, які офіційно мають обласний чи міжобласний статус, наприклад нейрохірургічне відділення, яке ми відкрили в грудні,  єдине в західних областях неврологічне відділення, унікальне тим, що ми лікуємо дітей з перших днів життя, а не в рік, як в інших закладах, коли вже часом пізно починати. 

– Які найближчі перспективи?

– Наступного тижня відкриваємо стаціонарне відділення реабілітації, тобто діти з неврологічними чи післятравматичними ускладненнями будуть проходити комплекс реабілітаційних заходів. Минулого року Фонд професора Паппа з Німеччини придбав на 67 тисяч євро власне реабілітаційного обладнання. На жаль, реабілітація опинилася на узбіччі в нашій державі, в лікарнях, бо вважаться раз врятували життя, то вже багато зробили, а на реабілітацію грошей не вистачає. А яка якість цього життя? Як батькам виходжувати далі таку дитину? Цей напрям зараз дуже затребуваний у нашому суспільстві, де люди не в стані фінансувати реабілітацію свою чи своїх близьких у приватних структурах. 

– Туди поступатимуть пацієнти, які у вас лікувалися?

– Всі – і ті, що в наших відділеннях, і за скеруваннями до нашої консультативної поліклініки на огляд. А вже тут наші фахівці визначатимуть чи потрібна цій дитині реабілітація в стаціонарі. В середньому вона триватиме 10 днів. 

Про потребу реформ

– Досвід Заходу свідчить, що адекватна профілактика і реабілітація суттєво знижують затрати на лікування. Чому в нас це не працює?

– Проблема в самій нашій системі організації охорони здоров’я. Коли гроші будуть йти за пацієнтом, а розпорядником коштів буде лікар первинної ланки – сімейний чи педіатр – то він буде зацікавлений більше заробити. А це можливо, якщо займатиметься профілактикою зі своїм пацієнтом чи реабілітацією. Зараз, на жаль, лікарня зацікавлена в пацієнтах відносно, бо фінансування йде не за надану одиницю відповідних послуг, а на ліжко-місце. Структура фінансування розписана, і я не можу розпоряджатися коштами за потребою. До кількості ліжок нормативами прив’язаний і штатний розпис. Як може лікар – я практикуючий доктор по сьогоднішній день вже 35 років – лікувати згідно нормативу одночасно 15-20 дітей до року?! Це неможливо, не те що пописати всі папери, а й охопити своїм мисленням. 7-8 хворих – це максимум. Але за нормативами: 15 ліжок – один доктор. 

– Від кого залежать ці зміни?

– Вони вже йдуть у пілотних регіонах, однак дуже важко просуваються. Є велике несприйняття насамперед у середовищі самих медиків. Я, наприклад, тільки за зміну цієї системи, це мені значно полегшить роботу. Переді мною як керівником стоятиме завдання – провести ефективний менеджмент, щоб з найменшими затратами найшвидше вилікувати пацієнта, надати йому максимальну кількість послуг, у тому числі реабілітацію, більше заробити і більше заплатити працівникам, отримати більше інвестицій на розвиток клініки. Мені не буде казначейство по півроку тримати на рахунках спонсорські гроші, які мені подарували, аби купити холодильник чи той же папір. Коли кажу колегам з-за кордону, що мені з вересня півроку не проплачують гроші, не бюджетні, а з пожертв, вони не можуть зрозуміти, як таке взагалі може бути. 

Зміниться система фінансування, зміниться багато чого. Відпаде питання людей, які себе неправильно поводять у медицині, для яких бізнес на першому місці, відпаде проблема неуцтва – ті люди, які не працюють над собою, не мають базового рівня знань, не зможуть працювати. Так показує досвід інших країн, я, наприклад, дуже добре знаю польський. 

Про довіру і вдячність

– Скерування “на Орлика” для батьків визначає рівень проблеми, є додатковим сигналом тривоги. Що можете сказати їм, наскільки можете гарантувати, що тут зроблять все можливе? 

– Я мав щастя навчатися у професорів ще довоєнної школи. Вони нас вчили, і я в цьому щораз переконуюся, що найкращий контролер процесів у педіатрії – мама. Ліпше за неї ніхто не проконтролює ні лікаря, ні медсестру. Можу сказати, що в нас на 16 тисяч пацієнтів за рік є 2-3 скарги на якість лікування. Але це більше психологічні несумісності. Це свідчить, що наш  рівень надання допомоги на сьогодні задовольняє населення. Він, можливо, не задовольняє нас. Я в свою чергу постійно наголошую для своїх лікарів, медсестер: “Стався до пацієнтів так, як би ти хотів, аби поставилися до твоєї дитини”.

Зрештою, у нас кожен п’ятий пацієнт приходить на госпіталізацію без скерування, тобто є довіра до клініки.  Наше реноме серед населення досить високе. А наш девіз упродовж 20 років – “З нами безпечно, надійно, комфортно”. За ці роки в нас не було жодного внутрішньолікарняного спалаху, тобто безпека пацієнта є однією із головних засад функціонування клініки.

Пацієнти, які двадцять років тому лікувалися в нас, приходять вже зі своїми дітьми. Сьогодні в мене була пацієнтка, яка лежала в нас невдовзі після відкриття. Питає чи я її пам’ятаю. Кажу: “Маму пам’ятаю, а вас – ні”. Це також свідчення довіри, ми звертаємося у потребі туди, де почуваємося безпечно і де віримо, що нам  допоможуть.

– Наскільки відчуваєте вдячність людей?

– Вдячність може бути різною. В педіатрії вона найбільш щира і щемлива. Приїхала бабуся, дочку якої я колись лікував, але вже з внучкою – це велика подяка з їх боку, що мені довірили вже свою онуку. У вересні сталася неординарна подія. Шість років тому до нас поступила дитинка з вагою 720 грам, окрім того вона мала непрохідність кишківника і перенесла кілька операцій. А першого вересня вона прийшла до нас подякувати і повідомила, що йде в перший клас. І це найбільша подяка, яка може бути. Всі ми дуже минущі і багажник на той світ до гробу не причепиш, тому треба жити чесно, правильно, як підказує совість.

Мистецтво лікувати

– Багато випускників шкіл і цього року готуються здобувати фах медика, адже це завжди було престижно. Що би ви їм сказали сьогодні? 

– Запитайте себе, чого туди йдете. Якщо заробити грошей, не варто. Якщо це стан душі, хочете помагати людям, то, можливо, це ваше, але готуйтеся до важкої праці, дуже важкої праці, до того, що часом треба переступити через себе, поставити себе на місце пацієнта. Це постійна праця над своїми знаннями, самопожертва, готовність 24 години сім днів на тиждень віддавати себе людям.У нас медична сім’я і телефони ввечері не вмовкають. Часами це дратує, але розумієш, що інакше не можна. 

– Побутує думка, що навчання у виші – це скласти заліки, іспити, а вчитися не обов’язково. Все одно потім на місці все освоювати. Чи погоджуєтеся з цим?

– Якщо ти не маєш базових знань, якщо ти не здобув їх у виші, то про який подальший прогрес можна говорити! Має бути фундамент, на який потім нашаровуються нові знання. Якщо нема бази, інше не нашарується, ти не зможеш користуватися механічно схемами і протоколами. Медицина – це мистецтво, і лікар серед іншого має бути творчою людиною. Бо немає стандарту. В кожного пацієнта хвороба проявляє себе по-іншому. Навіть запалення легенів у кожного пацієнта протікає по-іншому, а тому потребує свого лікування в залежності від віку, стану здоров’я, інших показників. Стандартна формула є основою, а решта – розуміння і творчий підхід лікаря. Якщо немає бази, нові знання не втримаються, результату не дадуть. Тому, коли до нас приходять інтерни, відразу бачимо, хто з них справді вчився, має базові знання навіть не залежно від оцінок. З них можна виховати добрих лікарів, навчити практики. А часом приходять відмінники – а бази нема, а отже і результату…

– Ви задоволені своїм життєвим вибором?

– Я щасливий, що маю такий фах і дякую Богу, що потрапив у таку життєву нішу. Свою роботу треба любити, якщо це потреба душі, то попри всі труднощі, – це комфортно, це в радість і людям, і собі. 

 


коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
11.5333 / 4.29MB / SQL:{query_count}