Усі відтінки сірого

Берлінський кінофестиваль наближається до свого завершення

Берлінський кінофестиваль наближається до свого завершення

Цьогорічний Берлінале, що скоро добігає кінця, не надто втішив яскравою конкурсною програмою. Відвертого фаворита немає, відбір, з одного боку, виглядає рівним та стабільним, з іншого – не тішить яскравими барвами. Все, чим сяє цьогорічний фестиваль, залишилося поза межами основного конкурсу, який, як не крути, і є найбільшою фестивальною інтригою.

Прості історії

Потішив, правда, живий класик європейського кіно угорський кінематографіст Белла Тар. Його “Туринський кінь” – лаконічна чорно-біла історія з життя старого селянина, його доньки та коня. Майже без слів, майже без дії, проте із традиційними для режисера довгими планами. Історія, де немає історії, заворожує та не відпускає дві з половиною години. Проте, якщо чорно-білий (фактично сірий) фільм Белли Тара став яскравою плямою у фестивальних буднях, для самого режисера він не є відкриттям чогось нового. Ці прийоми, що працюють бездоганно, угорець уже використовував неодноразово.

Більшість конкурсних стрічок цього року можна віднести до жанру, який у відеопрокатах 1990-х називали “жизнєнним” кіно. Маленькі фільми, прості сюжети. Все це мало би говорити про маленьку людину. Без пафосу та котурнів. Утім усі вони не стали значною кінематографічною подією.

“Майбутнє” Міранди Жулі – зразок американського інді-кіно, в якому йдеться про дивну пару: обоє займаються справами, яких не люблять, живуть не так, як хочуть. І лише коли вони вирішують узяти з притулку пораненого кота, їхнє життя змінюється. Фільм починався багатообіцяюче, проте надії і глядачів, і героїв загрузли в режисерській безпорадності.

“Наше велике розставання” Сефі Теомана викликало зацікавлення хоча б тому, що турецьке кіно останнім часом дивує і видає на екрани чудові зразки самобутнього поетичного кінематографа. Утім, у цьому випадку ми отримали двох підстаркуватих друзів, закоханих в одну і ту ж юну дівчину. Видовище вийшло доволі нудне і жалюгідне.

Аргентинська картина “Дивовижний світ” внесла у цю безнадію бодай дещицю якісного кіно. Хоча картині Родріго Морени бракує тої вітальної сили і магічного реалізму, на які щедрий зараз латиноамериканський кінематограф, чи не найпотужніший сьогодні у світі, він робить доволі вдалу спробу поринути у світ свого героя. Борис розгублений: його дівчина Ана попросила в нього трохи часу. Скільки? Тиждень? Рік? Сторіччя? Борис не знає і намагається призвичаїтися до життя одинака. Він відкриває для себе дивовижний світ довкола.

І вже цілком барвистою стала стрічка француза Філіппа Ле Гея “Жінки із шостого поверху”. Ціле сузір’я блискучих іспанських актрис стали партнерками для Фабріса Лукіні, відомого нашим глядачам і роботами у стрічках Еріка Ромера, і комедіями. Улюблені актриси Педро Альмодовара – Кармен Маура та Лола Дуеньос, а разом з ними Наталья Вербекіо (“Крапки над “І”, “З іншого боку ліжка”) розіграли зворушливу, трохи повчальну, але загалом дуже дотепну історію, приводом для якої стали зовсім не кумедні події. Париж, початок 1960-х. У місті повно іспанок, які втікають від франкістського режиму та безробіття. Ціла компанія таких жінок оселяється на шостому поверсі буржуазного будинку, де вони працюють покоївками. До однієї з них приїздить красуня-племінниця, і це різко змінює усталене життя мешканців будинку. Іспанський темперамент та французький гумор поєдналися у фільмі, який став милим додатком до конкурсу, проте великою кінематографічною подією його не назвеш. Але дивитися його – просто задоволення.

Прогнози непогоди

Серед імовірних переможців називають перед­усім іранську картину “На­дер та Сімін, розлучення” Асгара Фарасі. Наразі саме він має найвищий рейтинг критиків. Не лише художні якості трагічної стрічки про родину, якій потрібно розлучитися, аби принаймні дружина могла залишити Іран, можуть допомогти їй перемогти. Цьогорічний фестиваль проходить під знаком солідарності з іранським режисером Джафаром Панахі. Його ввели до складу журі, протягом фестивалю покажуть його картини. Сам режисер є в Ірані політв’язнем. Тож його колеги цілком можуть у такий спосіб підтримати його і тих, кому доводиться жити та працювати в Ірані.

Королівське дефіле

Поза конкурсом, проте з великим ажіотажем, показали лідера цьогорічних оскарівських перегонів, стрічку Тома Хупера “Король говорить”. Картина вийшла у прокат 17 лютого, напередодні відбулася її прем’єра у Берліні. Про цю стрічку, що отримала 12 оскарівських номінацій, “Пошта” писала вже неодноразово. У Берлін її приїхали презентувати Колін Ферт та Гелена Бонем Картер, король і королева у фільмі, король і королева Берлінале. Мабуть, щоб не зрадити щасливій традиції, Гелена Бонем Картер, як і на вручення “Золотого глобуса”, на берлінську прем’єру прийшла у сережках та мештах різних кольорів, додавши, окрім якісної роботи та доброго фільму, самою своєю появою барвистості у сірі лютневі будні.

Утім, хоч сьогодні ввечері оголосять переможців, у “загашнику” фестивалю залишилося ще кілька конкурсних стрічок. А якщо комусь бракує якісного кіно, той може або подивитися відреставровану копію “Таксиста” Мартіна Скорсеза, або піти на ретроспективу Бергмана. Точно не помилиться.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8082 / 4.12MB / SQL:{query_count}