Взуття для мови

Остап Сливинський, поет, перекладач, про тлумачення тексту, двері для поезії та життя в іншій епосі

Остап Сливинський, поет, перекладач, про тлумачення тексту, двері для поезії та життя в
іншій епосі

Вірші Остапа Сливинського, за влучним означенням Сергія Жадана, схожі на радіохвилі, вони наче лунають знайомими фразами та думками. Про свої вірші і про те, що допомагає йому вийти на потрібну частоту писання, ми поговорили із самим майстром верлібру…

“Поезія залишається справою дуже особистою”

– Остапе, побутує думка, що поет – це відлюдник, він творить тільки на самоті. Наскільки важливим у Вашій творчості був момент самотності?

– Ясна річ, що писання, як і читання, відбувається на самоті, людина перебуває наодинці з текстом. Але якраз нещодавно я думав над тим, що поезія останнім часом стає справою дедалі менш пов’язаною з самотністю і дедалі більш сценічною. Чи мусить поезія бути адресована залові?.. Для мене поезія залишається справою дуже особистою – в тому сенсі, що вона пишеться особою для особи. Кожен має своє уявлення про це, але для мене це так, ніби я пишу комусь листа або звертаюся до людини на ім’я. Але що, справді побутує думка, що поет – це відлюдник? Бо більшість поетів, із якими я знаюся, до того ж поетів різних поколінь, дуже активні як у товариському, так і публічному значенні, попри необхідні фази “творчої самотності”. Та й в історії літератури (якщо їй вірити) домінує саме такий тип поета. Я на цьому тлі можу видаватися якраз досить інтровертованим.

– А коли Ви декламуєте свої вірші, ця самотність не руйнується? Чи так само тонко Ви відчуваєте те, що написали?

– Ні, не завжди. Я б навіть сказав, що коли публічно читаю текст, то відчуваю його якось приглушено. Але можу пригадати, що відчував, коли писав кожен рядок, часто можу собі пригадати обставини. З цього приводу мені згадується один проект, який колись вигадала польська журналістка Маґда Рибак. Вона задумала зробити низку інтерв’ю з українськими та польськими поетами, але так, щоб це були розмови про конкретний текст. Пропонувала поетові вибрати текст, про який він хоче говорити, і випитувала в нього деталі. То вийшла, мабуть, найцікавіша книга інтерв’ю з поетами, яку я тримав у руках. Але друком наразі вийшла лише польська частина цих розмов.

– І яким був результат, поети пригадали, що коїлося навколо них, поки вони писали?

– За її словами, всі поети змогли пригадати. Здається, тільки один розвів руками і сказав: “Це не до мене. Читайте текст, я про нього нічого більше не можу сказати.” Але то був винятковий випадок.

“Я часто повертаюся, щоб щось виправити чи додати”

– В одному зі своїх інтерв’ю Джон Леннон зізнався, що ніколи вдома не вмикає записи “Бітлз”, бо в ту мить виринають образи зі студії звукозапису і він згадує лише шалену втому, в пам’яті не залишається кайфу від творчого проекту. А як Ви ставитеся до перечитування власних текстів?

– Може, якби йшлося про колективну творчість, як спільна робота в студії, то я би погодився з цим. Бо існує якась співвідповідальність  за колективну роботу, і якщо через певний час її результати тобі не подобаються, мусиш все-таки їх прийняти, бодай з огляду на те, що думки твоїх колег щодо неї можуть відрізнятися. Така робота – то документ співтворчості, як спільна фотографія, де просто неетично самому щось змінювати чи вирізати. Свого часу я брав участь у такому спільному проекті з композитором Богданом Сегіним і сестрами Яремчук, він називався “Чотири сторони світла”. Ми записали диск, який так і не пішов у тираж, і я, чесно кажучи, від часу запису ніколи його не переслуховував. Мені хотілося, щоб у пам’яті залишилася моя тодішня насолода від роботи, без домішки теперішнього мого можливого розчарування її результатами, тим більше, що зараз уже й так нічого не зміниш. У поезії не так. Я часто повертаюся, щоб щось виправити чи додати, часто переробляю тексти, якщо вони мені здаються не цілком безнадійними.

– Ви редагуєте свої тексти на папері чи тільки на екрані комп’ютера?

– Пишу і, відповідно, редагую тільки на комп’ютері. Мені часом буває трохи шкода, що через таких, як я, геть занепадає така галузь літературознавства, як генетична критика – вивчення рукописів у їхньому розвитку, де видно, як письменник будував свій текст, що він там закреслював, і так далі. Але мені подобається писати на комп’ютері, я бачу текст майже таким, яким його побачить читач. Мені це важливо, бо я насамперед відчуваю свої тексти як такі, що будуть читатися, а не чутися. Колись Наталка Білоцерківець мені якось так без особливого ентузіазму сказала, що, на її думку, мої вірші призначені насамперед для читання. Лише потім я почув, як читає свої поезії сама Наталка Білоцерківець, і цілком заспокоївся з цього приводу, бо якщо так звана “поезія для декламування” мала би інтонуватися саме так, то я волів би, щоб мої вірші читали самими очима. Зрештою, читання про себе має ту безперечну перевагу, що можна затриматися, повернутися, перечитати щось кілька разів, організувати текст так, як тобі природніше. Спосіб читання – це вже інтерпретація.

“Не хочу, щоб мене вела мова”

– У Вашій біографії є кілька років музичної школи, на якому музичному інструменті вмієте грати?

– На фортепіано. Був такий епізод. Я провчився аж три роки.

– Ваші вірші вирізняються мелодикою. Чи не думаєте, що саме музична освіта посприяла музикальності Вашої поезії?

– Не знаю, я дуже тішуся, що мої вірші здаються такими, що звучать музично. Але останніми роками ритм, фонетика для мене не дуже важливі. Мені часто доводилося говорити з поетами, котрі відстоюють силаботоніку, і я сповнений поваги до тих, хто послідовно дотримується традиційного віршування. Дехто з них каже, що коли пише верлібр, то не відчуває, що творить вірш. Я пробував по-різному і можу сказати лише те, що в традиційному силаботонічному віршуванні мова, її звучання, її мелодика нерідко беруть владу над думкою. У мене колись настав момент, коли я проти цього повстав, і зараз не хочу, щоб мене вела мова. Нехай навіть це буде трохи кострубатіше в сенсі ритміки чи фонетики. Я не хочу, щоб лопата махала держаком, щоб інструмент керував рукою.

– Чи допомагає Вам переклад глибше пізнати мову й оволодівати нею?

– Так, коли я перекладаю, то в мене справді з’являється якесь справжнє, непідробне і кайфове відчуття володіння мовою. Ось мій інструмент, і я можу зробити ним таке, про що й сам не підозрював. Бо переклад, особливо поетичний, – це серйозний виклик. Часто треба дуже відважно скористатися мовою, так, як в оригінальному тексті я сказати б не наважився. Тому мені цікаво вибирати для перекладу тексти стилістично дуже різні і непрості.
“Поетичний текст – може, найбільш відкритий зі всіх можливих”

– Наскільки національність впливає на творчість? Ви спілкуєтеся з польськими поетами і, мабуть, зауважуєте різницю поетів-українців та поляків…

– Безумовно, є різниця. Але тут річ не в національності, радше, у впливах, у тому, як формувалася традиція. Наприклад, у польській поезії ХХ століття набагато сильнішим був авангард, пов’язаний з мовним експериментом, і зараз багато молодих поетів повертається до цієї лінгвістичної лінії, до гри слів, значень, кодів – у нас цього майже немає. Також зовсім по-іншому відбувається співіснування традиційної римованої і верлібрової поезії. Поляки давно пережили своє визволення з форми, і зараз уже зовсім неможливо уявити собі в Польщі серйозну дискусію про те, чи верлібр – це поезія. Натомість відбувається повернення до римованого вірша, але не до чогось такого, як наша “сосюрівщина”, тобто чогось, що виводиться з хрестоматійної романтичної традиції, а до іншого, давнішого, барокового віршування. Так, наприклад, відбувається в поета Евгеніуша Ткачишина-Дицького, якого, до речі, українською чудово переклала Маріанна Кіяновська.

– У своїй останній збірці Ви ставите запитання “А скільки у собі може вмістити вірш?”, Ви знайшли відповідь?

– Ні, я не маю на це відповіді. Поетичний текст – може, найбільш відкритий зі всіх можливих і водночас такий, який найдалі висувається у невідоме. А те, що він звідти, з цього невідомого вихоплює, – я собі часто це так і уявляю, як промінь ліхтарика, який вихоплює з темряви якісь форми – то вже цілком наше, дуже індивідуальне, яке неможливо було б освітити, матеріалізувати інакше, ніж саме цими словами, саме так, як це робить вірш. Тому вірші дуже важко зводити до чогось усередненого – ідеї, стилю, світогляду.

– Про це, до речі, ще говорила Сюзан Зонтаг, яка вважала, що інтерпретувати – це збіднювати, виснажувати світ…

– Так, мені подобається те, що вона казала про розуміння тексту (та й світу загалом). Текст живий і непередбачуваний у своїх значеннях, як живий організм, тому чи маємо ми право пояснювати його замість нього самого, тобто займати стосовно нього якусь зверхню позицію? Саме так я це розумію. Мені дуже подобається ще одна думка, яка вкрай не наукова і не методологічна і полягає у тому, що слід просто пожити з текстом. Не намагатися його пояснити, розтлумачити, а побути з ним наодинці деякий час. У мене є такі тексти, з якими мені приємно бути, як буває з людьми чи тваринами. Навіть мовчки, коли не перечитуєш, не силкуєшся в нього проникнути (бо і навіщо, якщо не знати, чи всередині знайдеш щось кардинально відмінне від того, що назовні), а просто пам’ятаєш, що він є, пам’ятаєш його звучання, пригадуєш окремі слова чи речення. І в мене це дуже творчий стан, саме такого пригадування, коли перебуваєш у внутрішньому діалозі з текстом, і додаєш щось своє.

– З якими текстами Вам добре бути?

– У мене так є з текстами Олега Лишеги, Теда Г’юза, Вільяма Карлоса Вільямса, Чеслава Мілоша. Серед них є такі, які б мені самому хотілося написати. Один період так було з австрійською поеткою Інгеборг Бахман, мені дуже виразно хотілося бути автором деяких її віршів, і водночас я розумів, що аж так добре, мабуть, ніколи не напишу. Був тривалий період, коли я дуже цікавився американською поезією, Кеннетом Кохом, наприклад. У нього є такі тексти, від яких у мене забивало дух. Я відчував, що це могло мені наснитися, і я зміг би це записати, якби вмів списувати сновидіння.

– А в прозі?

– От нещодавно я перечитав “Лугову арфу” Трумена Капоте. Востаннє читав його в школі, а нещодавно збагнув, що він увесь час був зі мною. Уперше прочитав його в українському перекладі, а потім ця книжка кудись зникла, як це часто буває. А недавно отримав у подарунок російський переклад, почав читати і зрозумів, що цей текст – як скринька, в яку сто років не зазирав, а там знайома річ.

– Ви зараз працюєте над своїм прозовим текстом, то у яких “черевиках” зручніше – прози чи поезії?

– Це дуже по-різному. Це як хатні капці і гірські черевики. Тут навіть різна хода, в капцях я зовсім інший, якийсь вальяжніший, не знаю. Для мене якраз проза є черевиками, в яких я набагато зібраніший, і це не тільки через усвідомлення, що треба багато “пройти”. Наразі мій прозовий текст є в  начерку, але я себе випробовую в есеїстиці. Це для мене такі забіги на коротку дистанцію перед довгим бігом. Для того, щоб якось, як це називають, “розписати прозове перо”, дуже добре писати короткі тексти.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6841 / 4.22MB / SQL:{query_count}