Нитками та не тільки

У Палаці мистецтв – виставка текстилю

У Палаці мистецтв – виставка текстилю

Уже традиційно холодні зимові зали Палацу мистецтв зігрівають роботи текстильних виставок – раз на два роки, змінюючи одна одну, тут відбувається то експериментальний “Текстильний шал”, то більш традиційний “Текстиль у Львові”.

Щоправда, останнім часом рамки між цими двома “антагоністами” все більше стираються: експерименти та традиції здебільшого творяться тими ж митцями і радше здатні розповісти про розвиток львівського текстилю загалом. Тобто ті художники, що “шаленіють” в експериментальному текстилі, не полишають своїх пошуків й із задоволенням та невичерпною фантазією розсувають рамки традиційної львівської текстильної школи. Експозиція через це (а може, завдяки тому) не виглядає надто однорідною. Тож за своєї певної архаїчності вона виглядає цілісно та відбиває, мабуть, реальний стан львівського текстилю.

Легко уявити собі й не на традиційній, а на експериментальній виставці роботу Олени Тіменик “Квіти у моєму саду”. Просторові композиції із двох частин знову розігрують козирну карту художниці – скромну принадність... целофанових кульків. Цього разу вони розквітають химерними та екзотичними квітами, вишуканістю та простотою форми, долаючи буденність матеріалу.

Так само вишукано виглядає робота Терези Барабаш “Дощ”. І знову – простота матеріалу та форми дають відчуття легкості та елегантності, що хоч і не відкриває нових обріїв, проте безумовно прикрашає експозицію.  

Попри назву, що змушує озирнутися, повністю відкидає будь-яке відчуття архаїчності чи вже баченого робота Наталки Шимін “Минуло вже то, що пройшло мимо нас”. Поєднання текстильних матеріалів із несподіваними “додатками”, проста форма, що викликає складний асоціативний ряд, символічна структура, що натомість чітко зчитується, поєднання рустикальних землі та мішковини із легкими абрисами мережива – ось що таке ця робота.

Роботи Ольги Парути-Вітрук, Володимири Ганкевич та Оксани Риботицької – вдалі варіації на вічні теми класичного гобелена, як родзинками, приправлені грою фактур та кольорів.

Марта Токар показала те, що традиційно називається львівською школою текстилю.

А всі разом роботи, презентовані на виставці, попри цілковито різний підхід до цього виду мистецтва, утворюють спільне середо­вище. От тільки дуже би хотілося, щоб, залишаючись на провідних позиціях, львівська текстильна школа все ж таки менше ділила себе на експеримент та традицію, враховуючи те, що такий поділ виглядає у наш час експериментаторства аж надто традиціоналістичним.

 

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
13.2136 / 4.08MB / SQL:{query_count}