Кавалер ордена сопрано

Репортеру “Пошти” пощастило побувати на концерті Чечілії Бартолі

Репортеру “Пошти” пощастило побувати на концерті Чечілії Бартолі

Мстислав Ростропович говорив, що фантастична віртуозність поєднується у ній із магнетизмом Консуело. Того дня, коли йому в мерії Парижа вручали орден за внесок у світове мистецтво, двадцятивосьмилітню на той час італійську співачку Чечілію Бартолі удостоїли звання шевальє – кавалера мистецтв і літератури. Вже тоді, далекого 1995 року, вона не переставала дивувати увесь музичний світ оригінальним, навіть зухвалим підходом до такого, здавалося б, непопулярного репертуару, як арії епохи бароко. Та саме вони зробили з мецо-сопрано суперзірку світового масштабу. Чотири “Греммі” і вісім премій ECHO Klassik, здобуті верхівки у популярних чартах та понад 6 мільйонів проданих дисків – лише скромний перелік її здобутків.

Сьогодні ім’я Бартолі часто ставлять поруч із Джессі Норман, Анною Нетребко чи іншими примадоннами нашого часу. Втім, спільними в них часто виявляються лише організатори концертів. На відміну від примхливих оперних дів, що намагаються здобути собі популярність передовсім романтичними колоратурами Верді й Пуччіні, її стихія – забуті, припалі пилом століть незчисленні партитури барокової доби. Традиція їх виконань на сьогодні майже втрачена з кількох причин, першою і найвагомішою з яких є надзвичайна технічна складність арій, малозрозумілих сучасним виконавцям і з емоційної точки зору. Адже доволі схематичні переживання міфологічних героїв передати набагато складніше, ніж бурі романтичних пристрастей, котрі прийшли їм на зміну в наступні епохи.

Ще однією особливістю арій у барокових операх є те, що більшість із них написані для кастратів. Більшість із нас ще добре пам’ятає фільм Жерара Корбьо “Фарінеллі”: лише італійці, фанатично віддані музиці, в своїх пошуках вокального абсолюту могли дійти до крайнощів, до варварства. Впродовж понад двох століть тут панувала традиція, коли хлопчиків з добрими вокальними даними кастрували в дитинстві, щоб під час мутації голос зберіг свій високий регістр і прозорий тембр. З часом він встигав окріпнути, дихання у співаків-кастратів було довшим, аніж у співачок – та й католицька церква не надто охоче допускала жінок на сцену. Відтак кастрати окупували опери, виконуючи і чоловічі, і жіночі партії.

Мистецтву кастратів Чечілія Бартолі вже присвятила не один свій проект, серед них – “Salieri” та “Opera Proibita”, а також останній – “Sacrificium”, що буквально перекладається як пожертва і присвячений усім тим, хто поклав себе на вівтар музики. Однойменний альбом побачив світ у червні, й сьогодні співачка дає концерти на його підтримку в містах Європи. Один із них – у Страсбурзі – пощастило відвідати й репортеру “Пошти”.

Спершу зал Рalais de la musique et des congrиs, доволі потворного навіть з точки зору сучасної архітектури загалом, не кажучи вже про неповторний історичний флер Страсбурга, видався надто великим для такого направду сакрального дійства. Та ансамбль з артистів Цюрихського симфонічного оркестру La Scintilla, керований Адою Пеш, виконує перші такти вступу до однієї із опер Ніколо Порпори – і починаєш дивуватися не лише прозорій акустиці залу, але й передовсім напрочуд тонкому відчуттю стилю самих виконавців. Коли наприкінці “сінфонії”  на сцену вибігає солістка, одягнена згідно з оперною модою своїх героїв, публіка не стримує оплесків.

Чечілія Бартолі продовжує вечір аріями з опер того самого Порпори – неаполітанського композитора початку XVIII ст., котрий устиг побувати і вчителем Фарінеллі, і героєм “Консуело”. Крім фрагментів із його цілковито забутих на сьогодні творів до “Sacrificium” увійшли арії з опер Антоніо Кальдарі, Франческо Арайї, Леонардо Лео, німецького композитора тієї ж епохи Карла Генріха Грауна і навіть… Леонардо  Вінчі. Саме так звали одного із музикантів, котрий жив і творив на початку 1700-х років у Неаполітанській республіці.

Сьогодні ці імена малознайомі навіть фахівцям. Тому чи не кожна арія в програмі концерту позначена як “світова прем’єра”, за кожною – місяці пошуків та праці в бібліотеках та архівах. Але про це забувається в ту саму мить, коли вони знову оживають на сцені найтоншими барвами голосу сучасної виконавиці. Нюанси, здавалося б, непідвладні навіть досконалій вокальній техніці, вона бере заввиграшки, віртуозністю змушує тамувати подих, кантиленами зворушує до сліз навіть дуже різношерсту публіку.

Скидається на те, що для Чечілії Бартолі музикування – це й справді гра, але гра, поважніша за будь-яку дійсність, це перегони з простором і часом, це дрібка іронії – невідомо лише, щодо минулого чи майбутнього. Впродовж понад двох годин співачка спілкується із залом давно забутою мовою, і публіка відповідає їй цілковитим розумінням. Вона змінює костюми, перевтілюється, кокетує, гримасує, поводить себе як справжня примадонна – а водночас двічі виходить співати на біс і не боронить шанувальникам після концерту штовхатися за автографом у нескінченній черзі до її артистичної.

Слухаючи записи Чечілії Бартолі, часто виникає відчуття якоїсь неземної їх досконалості, й лише поспілкувавшись із співачкою віч-на-віч, нехай навіть одним із тисячі, починаєш розуміти, що таємниця, навпаки, в природності й у розумінні тієї місії, котру виконавиця здійснює своїм голосом. Без надриву, без крику, без зайвих зовнішніх ефектів вона й справді віддає себе, жертвоприносить кожній ноті – але водночас робить це із суто італійським гедонізмом.

Страсбург

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
13.8215 / 4.12MB / SQL:{query_count}