Життя почалось і завершиться поезією

Марія Шунь, поет і публіцист, про літературу, “Лист у пляшці” та дорогу

Марія Шунь, поет і публіцист, про літературу, “Лист у пляшці” та дорогу

Ще років десять тому я щиро шкодувала через те, що тодішня юнь виростала практично без поетичного слова Марії Шунь. Попри те, що прізвище поетки траплялося у переліку творців найталановитіших взірців сучасної української поезії, молодь її творчості практично не знала. Так склалось. На початку 90-х років, вигравши в лотерею грін-карту, Марія емігрувала до США, де у 1995 році осіла в Нью-Йорку, змінивши не лише місце проживання, а й сферу занять – з етнолога Інституту народознавства АН України стала представником дентал-бізнесу, про який не любить розповідати, але який дає їй можливість бути незалежною. Багато що у її житті змінилося. Не змінилася лише потреба писати. Але хто про це знав тоді у її Україні? Сьогодні ситуація кардинально інакша. Для нинішнього молодняка Марія Шунь – не просто поет. Якоюсь мірою це його гуру, добрий ангел, який готовий присвятити йому не лише власний час, а й зусилля та кошти. Зокрема, цієї осені у львівській агенції “Піраміда” побачили світ дві упорядкованих Марією Шунь антології –  нової поетичної хвилі Львова та околиць 2000-х років “ЛяЛяК” (Львівська Літературна Криївка) і авторського зарубіжжя “Аз, два, три… дванадцять – лист у пляшці” (яку вона замислила спільно з Василем Габором і яку успішно реалізували). Під час чергового приїзду Марії Шунь до Львова з обговорення останньої і почалася ця розмова.

– Видана у Львові антологія авторського зарубіжжя привертає увагу не лише поетичними текстами, а й есеями авторів про міста чи держави, де їм сьогодні випадає жити. Зокрема, ваш есей завершується  старою латинською приповідкою: “Або знайду дорогу, або прокладу її сама”. Що у вашому житті трапляється частіше – йти вже торованим шляхом чи прокладати його самотужки?

– Прокладати власними силами. Хоча вважаю, що автором проекту “Аз, два, три…” став сам час. А ми з Василем Габором – тільки виконавцями. Дуже вдалою виявилася ідея Василя збагатити антологію ще й есеями про міста та держави, де живемо. Бо це для українських книжок такого плану – щось справді нове. А взагалі, ідея книги народилася із усвідомлення, що спасіння  потопельників – справа рук самих потопельників. Аби нас не забували у львовах, києвах, чернівцях, кримах чи дніпропетровськах, ми мали, нарешті, зібратися під однією обкладинкою в Україні. Чому саме я взяла на себе організацію цієї зустрічі? Бо, можливо,  маю трохи більше вільного часу. Звичайно, треба було налаштуватися на те, що доведеться трохи попрацювати цербером, постійно нагадуючи авторам антології, що вони мають мені надіслати, у які терміни які зміни внести. Зрештою, підібрати самих авторів. Але маючи величезне внутрішнє бажання, а ще добре почуття гумору (а на відсутність цього почуття я ніколи не скаржилася), це робити було нескладно.

– За настроєм поезій, що увійшли до антології, усі представлені автори вже не тут, але й не там. Тобто – в міжчассі, міждержав’ї  тощо. Як саме ви почуваєтеся на цій грані? Де ваша батьківщина сьогодні?

– Звичайно, вертаюся постійно думками до України. Не маю жодного бажання померти у Штатах. Маю дику фантазію, щоб після смерті мене спалили і попіл привезли сюди. Якщо зреалізується моя ідея врятування Полтви (заборона скидати в цю річку каналізаційні стоки), то хочу, щоб попіл цей розвіяли над Полтвою. Але наразі думати про смерть рано… Взагалі, за сучасних технологій, засобів зв’язку місце проживання насправді не таке важливе. Інша річ, що почуваюся дуже щасливою, коли, приїжджаючи сюди, отримую можливість поспілкуватися з приятелями, новими знайомими, просто людьми, яких люблю, особисто. Я навіть гасло собі придумала – ні року без України, (вужче) –Києва, (ще вужче) – Львова. А коли перебуваю там, то з приятелями в Україні активно листуюся, сварюся на них, коли мені відписують не відразу… Америка навчила мене бути пунктуальною, реагувати на листи блискавично. А тут люди із годинами та днями дивно поводяться. Далеко не завжди шанують час…

– Як виглядає сьогодні українська літературна Америка? Як вона дружить, ворогує, захоплюється?

– З мого і молодшого покоління нас – “американців” – в антології шестеро: я, три Оксани – Лущевська, Максимчук  та Луцишина, Тарас Девдюк і Василь Махно. Живемо так, як би жили тут: хтось комусь імпонує більше, хтось менше. Однак через зайнятість спілкуємося не так тісно.  Дехто здивувався, що до цієї антології я – як упорядник – не внесла старше покоління українських поетів Америки. Однак вони видали свою окрему  антологію, тому дублювати її не було потреби.

– Ці поети визнають поетичні здобутки авторів “Аз, два, три…”. Ви спілкуєтесь?

– Наше існування там – це свого роду їхнє продовження. Хоча сприйняти це вони готові далеко не завжди. Мова йде про різні покоління, різні інтереси, зрештою, різний соціальний статус. А в нас, коли туди прибули, було достатньо амбіцій, щоб нікому не нав’язуватися. Сьогодні вітаємося, але кожен залишається при своїй думці. Часто жартую, що ми, шестеро авторів антології, станемо колись класиками американської поезії українською мовою. Оскільки те, що пишемо – вже американські реалії, спосіб мислення, ставлення до слова…  Старша генерація творила інакше – в американських реаліях намагалася побудувати літературну Україну… Однак сьогодні й старше покоління поетів, і ми – усі маємо місце під сонцем…

– Оскільки дві антології – і українського зарубіжжя, і нової  поетичної хвилі Львова та околиць 2000-х років – вийшли практично одночасно, як думаєте – у чому різниця між авторами однієї й іншої, окрім місця проживання?

– Ми більш самодостатні, виважені. У нас за спиною велика втома, досвід, а ще налаштованість на оптимізм. Зарубіжжя просто змушує бути оптимістом. Хочеш-не-хочеш – маєш усміхатися. Ми нині уже трохи стали на західний манір, а автори “ЛяЛяКу” тільки намагаються бути такими. Однак поезія їхня справді дуже й дуже цікава – неформальна, свіжа, захоплива. 

– Як уважаєте, є поезія сьогодні затребуваною?

– Переконана, що життя з поезії починається і нею завершиться. Давні епоси, найраніші збережені тексти – це не проза – поезія. Хто цінує поезію, той уміє не лише читати – відчитувати. А хто ненароджений поетом – збіднений і певних літературних граней не осягне ніколи. Сьогодні багато хто говорить про те, що люди не так багато купують поетичних збірок – проза розповсюджується краще. Але річ не в тім, що поезія – непотрібна. Просто книжки – дорогі. Прозові тексти важче скопіювати з інтернету чи перечитати в книгарні, а поетичні можна. З іншого боку, прозу рекламують знач­но більше. Але мене це, зрештою, не так вже й хвилює. Що би хто не говорив, цікавих поетів в Україні не меншає. І завжди буде той хтось, хто (як писала у своєму вірші) “одягне Собі моє життя На себе, Короною Оленя Увінчає Своє чоло – Чоло волі вільної І співом рідного Птаха І Слова – без Птахолова – І назоветься Одинадцятою та ще й одною Таїною – Єдинородною... Покровителькою Усіх зел і Вил-русалок, Сестрою Вирію-сокола І матір’ю Діда, і Баби, І зеленого-шаленого Духа-зуха... Значить, наше життя недаремно було, Десь і колись у якійсь країні..."

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
11.4909 / 4.15MB / SQL:{query_count}