Доктор Хауз утілив мрію кожного українця

Андрій Кокотюха, письменник, про ідеальні сценарії, “МуДаКів” та українські реалії

Андрій Кокотюха, письменник, про ідеальні сценарії, “МуДаКів” та українські реалії

Про альтернативний український проект “МуДаКи”, який саме нині стартує в кінопрокаті, я вперше почула рік тому від київського письменника та кіносценариста Андрія Кокотюхи. Та коли якось SMS-повідомленням попросила розповісти про нього докладніше, отримала лаконічну відповідь: “Всі мудаки”. Довелося чекати чергового Форуму видавців, аби поспілкуватися із літератором докладніше – про кіно і не лише...

– Ви не лише активний автор, але й уважний глядач. З вами можна обговорити більшість прокатних стрічок та серіалів, що виходять на телеекрани. Зокрема, наслідком одного із таких захоплень стала й упорядкована Вами книга “Феномен доктора Хауса”, презентована на недавньому Форумі видавців. Тож у чому, на Вашу думку, таки полягає цей феномен саме в Україні?

– Вважаю, що український феномен доктора Хауза й справді існує. Наприклад, у Росії такого феномена не спостерігалося – хоча б через те, що серіал цей не йшов там по центральних каналах, а лише в кабельних мережах. Нагадаю, що в Україні, стартувавши на ICTV, серіал також спершу давав дуже слабкі показники. Натомість на СТБ спричинив справжній фурор. Цифри стрибнули вгору, і до осені минулого року ми переглянули всі чотири сезони.

Доктор Хауз – це персонаж, яким уявляє себе без перебільшення кожен другий українець, котрий, звісно, дивиться цей серіал. Наголошу – з тих, хто дивиться. Бо аудиторія “Кармеліти” чи “Тільки кохання” не дивитиметься “Доктора Хауза”. Це масовий продукт для інтелектуальної публіки, з тієї ж лінійки, що “Втеча із в’язниці”, “Блудлива Каліфорнія”, “Частини тіла” та “Теорія брехні”. Останній серіал, правда, виявився менш успішним. Основне, чим відрізняється доктор Лайтман від доктора Хауза – тим, що він працює сам на себе, хоча й постійно виконує державні замовлення, і його в будь-який момент може замінити інший лікар. А доктор Хауз – незамінний, він працює “на зарплаті”, всіх “посилає”, але насправді незалежний. І я переконаний, що кожному із глядачів доктора Хауза так само хочеться сказати начальнику в очі все, що він про нього думає, вийти на вулицю і всіх “послати”, словом, говорити те, що думаєш, робити те, що хочеться, і щоб тобі ще за це аплодували і вважали генієм.

Насправді доктор Хауз – це така собі казка для дорослих про ідеального нон-конформіста. Але  в житті втілити її неможливо. От спробуйте в себе на роботі, серед друзів чи вдома повестися так, як доктор Хауз, – вас вистачить максимум днів на п’ять. Тому не намагайтеся повторити побачене на телеекрані в реальному житті – вам це все одно не вдасться.

– Два варіанти книги “Феномен доктора Хауса: правда і вигадка у серіалі про геніального діагноста” – український та російський – суттєво відрізняються...

– До задумів видавництва входило зробити “дзеркальні” варіанти, але я сказав, що тоді краще не писати їх узагалі. Або обмежитися російським варіантом. В іншому випадку ці книжки повинні відрізнятися. Українська мала бути (і стала) набагато товстішою, адже тут доктор Хауз виявився вписаним в український контекст, який і привертає увагу. Коротко зміст цієї книги можна сформулювати так: як виглядав би доктор Хауз, адаптувавшись до українських реалій.

Сергій Притула реалізував цей задум трохи інакше – у скетчі “Доктор Хлус”, приводом до якого стала реальна історія, коли якась бабуся в його рідному місті на Тернопільщині прийшла до районної поліклініки з проханням зробити їй МРТ.

Ясна річ, попередньо надивившись “Доктора Хауза”.

– Вам пропонували писати сценарії для телесеріалів?

– Так. Але наразі ці проекти заморожені. Поки що йдуть лише ті, які розповідають “чисті” любовні історії. Ідеальний сценарій, де жінка займається бізнесом, успішна, але самотня – найкраще, розлучена, а колишній чоловік – повне чмо, бабій і п’яниця. У неї проблеми, і вона їде на берег моря. Знімати це, як правило, потрібно в Ялті, найкраща локація неподалік Воронцовського палацу. В кафе або на набережній вона зустрічає чергове чмо – в шортах, брудного, неголеного, п’яного. Це чмо їй спершу також не подобається, але згодом виявляється мільйонером і долею нашої героїні. От вам ідеальний сюжет новітньої української мелодрами – чи то серіалу, чи телевізійного фільму, бо прокатного кіно в нас зараз мало знімають.

– Тобто Ви мелодрам принципово не пишете?

– Не пишу і не розумію, що це за жанр такий – доводити жінок до сліз? Я не вмію. Розсмішити – так, а от доводити до сліз не можу.

Цією “любов’ю” вже і так задовбали, особливо кіношники, котрі в сценаріях на кожному кроці вимагають займатися любов’ю.

– Отже, в кіносценарії Вам таки доводиться вводити любовні сцени?

– Я змушений це робити. Цього вимагає формат жанру. Хоча для мене найскладнішим у кіносценарії власне і є вписати в нього любовну лінію. Адже недостатньо просто вказати, що Вася любить Машу, а Маша любить Петю. Потрібно це показати, прописати, так, щоб це сподобалось жінкам... З лініями соціальною чи детективною в мене зазвичай все в порядку. А от любовної хронічно не вистачає. От жертва – яка в неї любовна лінія, хто за нею плакатиме: дружина, подруга чи сестра? А от сестра жертви – а в неї яка любовна лінія? А в подруги дружини яка? Я не жартую, а майже дослівно переказую розмову з керівником сценарної групи...

Створюється враження, що основна аудиторія, на яку сьогодні орієнтуються виробники масового кінопродукту – самотні жінки після сорока років, бажано в бігудях і нічній сорочці до п’ят. А в книжках, як вважають самі видавці, найбільш успішним сюжетом може стати такий: у самотньої жінки, бажано розлученої, з дитиною, цю дитину викрадають, і вона сама, без чоловіка, “розрулює” ситуацію.

– Утім саме зараз в український прокат виходить і альтернативний кінопроект “МуДаКи”, з авторами якого Ви також тісно співпрацювали, а також повнометражна стрічка Сергія Лозниці “Щастя моє”. Що – і як автор, і як спостережливий глядач – можете сказати про ці українські проекти?

– Не впевнений, що піду на фільм “Щастя моє”, тому що він, хоча його й позиціонують як український, зроблений насправді нерезидентами України. А оскільки це соціальна драма, а не мелодрама, не думаю що в цього фільму буде хоч якась прокатна доля – як свого часу не склалася вона й у “Мелодії для катеринки” Кіри Муратової.

Стосовно “МуДаКів” – знаю особисто Володимира Тихого, автора й ініціатора цього проекту, багато із ним спілкувався. Сам принцип кіноновел нагадує мені формат стрічки “Париж, я люблю тебе”, що потім переродився в “Нью-Йорк, я люблю тебе” та фільм із геть не львівською назвою “Москва, я люблю тебе”... Так от, для мене проект “МуДаКи” – такий собі цикл “Київе, я люблю тебе”, хоча, звісно, давати таку назву стрічці було б несолідно. 

Фрагментарно я вже із цим проектом знайомий. На мою думку, він може символізувати початок незалежного кіно в Україні, втім із одним “але” – незалежне кіно може виникнути лише там, де є вже кіно, так би мовити, залежне. Щоб виникла контркультура, повинна бути культура офіційна. А в нас немає “офіційного” кіно, немає системного кіноринку, то чому ми протиставляємо незалежне кіно? Проект “МуДаКи” доводить потенціал українського незалежного кіно, але єдине, чому він може бути протиставленим, – це відсутності українського кіно як такого.

Володимир Тихий любить повторювати, що кіно сьогодні є найбільш потужним засобом національної самоідентифікції у світі. Простіше кажучи, саме за фільмами, навіть більше ніж за літературою чи за музикою, судять про країну, про її культуру... Висновки, що називається, напрошуються самі.

У Росії зараз виробляється багато пропагандистського продукту, на це є кошти. А в нас, як виявилося, немає ніякої пропаганди – ні російської, ні української, ні антиукраїнської. Тому що для того, щоб була пропаганда, потрібно, щоб книгарень було стільки ж, скільки виборчих дільниць, щоб кіно знову крутили в кожному райцентрі і щоб внутрішньому споживачеві демонстрували бодай якийсь ідеологічний продукт. У нас навіть незалежних режисерів ніхто не намагається взяти в залежність, тобто банально – купити бодай на час виборів.

– А Вас як письменника пробували “купити”? Задіяти в чиюсь виборчу кампанію?

– Я не певен, що до мене звернуться, навіть якщо буде потреба працювати на якусь політичну силу. Хоча я готовий зробити якісно і за гроші будь-яку роботу, навіть анонімно. Але все впирається у те, що учасникам наших політичних перегонів не потрібне механічне виконання робіт. Дозволю собі це доволі грубо порівняти із проституцією: одна справа, коли повії просто платиш за секс і з нею навіть не розмовляєш, а інша – коли вимагаєш від неї поцілунків та зізнань у коханні, причому, бажано щирих.

Я політикам чесно говорив – не люблю вас, але за гроші все зроблю. Анонімно або під псевдонімом. Тільки ви ж потім оголосіть на прес-конференції – ось людина, котра пише для мене за гроші. А їм це не потрібно. Їм потрібно, щоб їх любили... І публічно в цьому зізнавалися.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
13.0328 / 4.17MB / SQL:{query_count}