Вічні заліки

Володимир Пальцун, журналіст, фейлетоніст, письменник, про Остапа Вишню, Валерія Лобановського і літературну солдатчину

Володимир Пальцун, журналіст, фейлетоніст, письменник, про Остапа Вишню, Валерія Лобановського і літературну солдатчину

Володимира Пальцуна знають у Львові із 70-х років минулого століття як фейлетоніста у місцевих газетах і журналах, а також у невмирущому “Перці”, автора веселих гуморесок, нарисів про трудовий люд і успішних діячів культури. Не цурався він і так званого красного письменства – друкував у Галичині і в київських виданнях оповідан­ня, новели. Видав кілька книжок. Пам’ятається, кілька років тому вийшов “Другий магістрат” – повість про журналістів, про друзів-газетярів, яка у підзаголовку мала “уточнення” жанру – “Від галицького репортера”.

І ось нова книга, що побачила світ у шанованому видавництві “Сполом”. Збірка новел називається якось трохи тривожно, але промовисто – “Подорож до чужої долі”.

Днями Володимир Пальцун завітав до редакції “Львівської пошти”, з якою свого часу активно співпрацював. Зустріли його привітно, але відразу накинули роботу – узяли інтерв’ю.

– Володимире Артемовичу, Ви обрали собі професію зі шкільних років чи стали літератором, як багато хто з нинішніх лікарів, фізиків, інженерів?

– Це ярмо я приміряв ще у Володимир-Волинській школі №6, де у старших класах дописував до шкільної газети, а потім зійшов на кар’єрний “пік” – став її редактором. Дістав разом з атестатом срібну медаль і поїхав до Києва вступати на журфак університету імені Тараса Шевченка.

– І сильно вплинув факультет на Ваше світосприйняття, на остаточний вибір життєвої стежини? Чи сприяли цьому якісь зустрічі, чи мали віхи, до яких летіло юначе серце? А якщо без пафосу, то йдеться про авторитети у студентському житті, яких хотілося наслідувати?

– Про авторитети – це правильно сказано. Фактично всі ми свідомо чи підсвідомо хочемо бути схожими на побаченого в кіно чи знайденого в книзі персонажа, навіть на мимохідь побачену в юрбі людину. Якась мить, непомічена іншими, робить нас правдошукачами або злодіями, героями справедливості чи  навпаки, письменниками або читачами.

Були такі зустрічі і в університеті. Конспекти, бібліотеки, заліки – це тільки частина складових навчання. Пам’ятаю, у 1955 році ми запросили на зустріч Павла Михайловича Губенка, якого світ знає як безсмертного Остапа Вишню. На запитання, яка в нього освіта, великий іроніст тихим, я сказав би, “спальним” голосом поцікавився, чи є в аудиторії карта СРСР. Вона висіла на боковій стіні. Він підійшов до неї і показав указкою на радянське Заполяр’я. “Отутечки я закінчив десятирічку”, – сказав тим же тихим, спокійним голосом.

Більшість студентів знала, що Вишня за політичною статтею сталінською охранкою був засуджений на десять літ позбавлення волі і відбував їх на Півночі. Це знання викликає душевний щем, але тільки не в той момент. Остап жартував з власного горя, і ми зааплодували йому, засміялися.

Одне з нескінченних запитань звучало так: як Павло Михайлович вважає, є у нього продовжувачі на гумористичній ниві чи далі – пустка? Здається, запитував майбутній відомий фейлетоніст і багаторічний “перчанин” Володя Чепіга. Вишня “вдягнув” веселу гримасу: “Вибачте, але перед зустріччю з вами я дуже хвилювався і відвідав студентський туалет. І в ньому на стіні прочитав цікаву пораду: “Першокурснику, не пий з унітаза!” Думаю, що маємо великий резерв гумористів.

– Володимире Артемовичу, я розумію, що Остап Вишня подав Вашим однокашникам чудовий приклад самоіронії і кепкування над долею. А були у Вас інші зустрічі, пригоди, не такі веселі, але які залишили слід у житті?

– На якомусь курсі я складав залік з української стилістики відомому науковцю, авторові багатьох посібників і науково-популярних видань Аллі Петрівні Коваль. Залік вона поставила, але умовно, покартавши за невеликі лексичні запаси. “Візьміть на канікулах журнал “Огоньок” і перекладайте українською по одному оповіданню з кожного числа впродовж усього літа. Зробите – залік перестане бути умовним”.

Алла Петрівна мала рацію. Мій словниковий запас обмежувався побутовими потребами. Рідною мовою розмовляв у сім’ї, але вчився в чоловічій російській школі, і це давалося взнаки. Чому в російській? Пояснення зараз трактували б як дурні капризи, а тоді… Справа в тім, що батько мій був директором української школи, і якби я вчився в ній, було би багато розмов і висновків щодо так званої сімейності. Довелося йти до російської, бо чоловічих СШ у місті було всього дві. Я до 7-го класу не міг погодитися, що наше “яблуко” російською – “яблоко”. Ну, зовсім абсурд!

Те літо було дуже звабливим: хлопці грали у футбол, ходили до лісу по малину і гриби, хлюпалися у тихоплинній Лузі, а я… “Огоньок” тоді був дуже бажаним літературним полігоном для всіх відомих тогочасних письменників, друкувалися в ньому і переклади кращої зарубіжної белетристики. Від ранку до вечора я лежав у дворі або на березі річки, обкладений словниками. Дістав навіть багатотомник Бориса Грінченка, що на той час було дивом. Але для друзяк більшим дивом був я. Поглядаючи у мій бік, вони торкалися вказівними пальцями своїх незатьмарених скронь.
“Огоньок” виходив щотижня – і їхав я до Києва з торбою журналів і перекладів. З ними прийшов і в університет.

– Що це у вас, Володю, за лантух у руках? – запитала у викладацькій Алла Петрівна.

– Та ось виконав ваше завдання. Переклади з “Огонька”…

– Хіба я вам давала таке страшне завдання? Не може бути. Вибачте, у мене лекція, поспішаю…

Тоді я був дуже розчарований, гірко стало через втрачене літо. А пізніше зрозумів, яку солдатчину пройшов, який потрібний вишкіл, який корисний. Пані Коваль я ніколи не забуду і завжди буду вдячний її “дівочій пам’яті” і “заліку, який перестане бути умовним”.

– Розкажіть, будь ласка, ще про якісь цікаві зустрічі під час здобуття фаху. Відомо, спогади про них не тільки не згасають з часом, а навпаки – стають чіткішими, сповненими більшого смислу і привабливості…

– Це правда. Минуле має відмінну оцінку від тієї, яку мало, коли було сучасним, сьогоднішнім… Дещо повторюся: у вищому нав­чальному закладі одержують не лише диплом молодого фахівця, а й купу знань з життя поза аудиторіями. Ви навчаєтесь любити людей не лише за правильні риси обличчя, втішатися талантом давніх і сучасних архітекторів, радіти і журитися разом з акторами театрів… Стисло кажучи, з безвусого козачка стаєте поціновувачем всього, що оточує, і десь глибоко в душі у вас окреслюється ціновий прейскурант на нього.

У цьому прейскуранті нині для мене дуже цікавими виглядають дні, коли в університеті займався футболом. Може здатися дивним, але на воротах стояв у нас такий академічний на сьогоднішніх телеекранах, врівноважений і педагогічний, як проповідник раннього християнства, поет-академік Борис Олійник. Він був дуже бідний, беріг, як зіницю ока, форму, але стрибав добре.

Запам’ятався матч університету з Київським політехнічним інститутом. У нас тоді тренером був Антон Леонардович Ідзковський, довоєнний воротар-чаклун “Динамо”. Це був надзвичайно інтелігентний фахівець, який ніколи не підвищував тону, завжди вчасно знаходив потрібні слова, аби кожен знав, що не тільки грає, а складає залік перед батьком. Того року за “політех” виходив довготелесий рудий хлопець, ім’я якого за пару літ знав не лише Київ. Колеги звали його Валеркою, а ми просто – Рижим. І ось Антон Леонардович доручає мені, правому інсайду, опікати “їхнього лівого крайка”, яким і був Валерій Лобановський. “Ти не давай йому прийняти і обробити м’яч, інакше змагатися з ним у бігові – це все одно, що гнатися за електричкою до Боярки. Зрозумів?” – настановляв мене тренер.

І я старався. Наздогнати Рижого, який мав удвічі довші ноги і своєрідний дриблінг, було не до снаги. І я пильнував, щоб м’яч не потрапляв до цих ніг. Та так вперто і, можна сказати, несамовито, що суддя в другому таймі мене вигнав з поля. Тоді ще не показували “гірчичників”, а попереджали голосом, а суддя не хотів його зірвати…

Ми програли – 1:3, але Рижий гола не забив.

“Я радий, що ти не здався, – сказав, коли одягалися, Ідзковський. – Запам’ятай, ти сьогодні змагався з атлетом, що стане, якщо захоче, знаменитим”.

Він захотів. А я склав залік з науки не здаватися.

– Вітаємо з останнім заліком – новою книжкою!

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6318 / 4.17MB / SQL:{query_count}