Посол України у Каннах

Андрій Халпахчі, голова Української кінофундації, художній керівник Київського міжнародного кінофестивалю “Молодість”, про роботу українського павільйону на Каннському кінофестивалі

justify"> Цьогорічний Каннський фестиваль був знаковим для України, адже вперше в історії в офіційній програмі були заявлені два фільми, до яких причетна Україна. Серед 19 фільмів головного конкурсу – стрічка “Щастя моє” Сергія Лозниці (Україна – Німеччина – Голландія), а у програмі спеціальних показів – новий фільм Отара Іоселіані “Шантрапа” (Україна – Франція).

Проте на каннському ринку був і постійний його учасник – павільйон України, який цього року втретє відчинив свої двері на кіноринку.

Україна цього року представила три нові стрічки – “Чоловік моєї вдови” Леоніда Горовиця, “Дніпро” Олександра Шапіро та документальний фільм “Три історії Галичини” Ольги Онишко та Сари Фархат. Окрім цього, у павільйоні можна було ознайомитися з класичними та сучасними українськими фільмами на DVD, Каталогом українського кіно за 2009 – 2010 роки тощо. Про роботу на ринку “Пошта” попросила розповісти Андрія Халпахчі, голову Української кінофундації, художнього керівника Київського міжнародного кінофестивалю “Молодість”.

– Розкажіть, будь ласка, про роботу українського павільйону в Каннах.

– На фестивалі у Каннах ми багато років, я особисто – 20 років і довший час був тут єдиним українцем. Це було прикро, бо тоді вже почало їздити досить багато росіян. Потім фестиваль “Молодість” певний час заповнював нішу, бо всі, хто приїздив і хотів поспілкуватися, зверталися до нас, як до фестивалю. Але три роки тому, коли ми приїхали ще як фестиваль, з нами приїхала і Катерина Ющенко. Вона побачила усі павільйони і сказала, що це не тільки представлення кінематографа країни, а й презентація усієї держави. Це – ніби посольство України в Каннах, яке є своєрідним чемпіонатом світу з кіно. Тоді було прийнято рішення про створення павільйону, три роки ми мали підтримку від бренду Nemiroff, від приватної структури, бо держава не мала коштів нас підтримати за такої складної ситуації із кіновиробництвом.
Коли ми вперше організували цей павільйон і видали каталог українського кіно, то до нас приходили люди і казали, що, виявляється, українське кіно існує. Тоді, коли нас журналісти питали, чого ми досягли, ми казали, що нас помітили, помітили, що є Україна на мапі кіно.

– Хто здебільшого є відвідувачем павільйону?

– Переважно, за старими зв’язками, це наші фестивальні колеги, які цікавилися, що ми можемо запропонувати їм на їх фестивалі. Ми давали їм DVD. Таким чином деякі фільми потрапляли на фестивалі. Картина Єви Нейман “Біля річки” отримала призи у Польщі та Угорщині тощо. Тепер ми відчули, що приїхали не тільки для того, щоб нас помітили, а для повноцінної роботи. Безумовно, те, чого досяг Олег Кохан як продюсер, для нас спрацювало, як локомотив, бо, безперечно, будь-який фестиваль звертає на це увагу: Канни мають український фільм у конкурсі, ми теж хочемо мати.

– У чому саме полягає Ваша робота?

– Це – постпродакшн, упаковка продукту. Але для цього насамперед треба мати гарний продукт. На жаль, не так багато фільмів виробляється в Україні і не так багато серед них шедеврів. Проте три фільми ми показали на ринку. Про ті, які ще у виробництві, ми просто вели переговори. Великий інтерес викликає картина “Живі” Сергія Буковського. Ми зараз спілкувалися із французькою компанією, яка зацікавлена світовим прокатом цієї стрічки. Але ми не є продавцями. Ми є ланкою, яка може зв’язати виробника та покупця. Коли до нас у павільйон приходять, ми записуємо координати і передаємо правовласникам фільмів. Тому я не можу сказати, як працювали з фільмом “Чоловік моєї вдови”, але знаю, що і  цим розважальним  фільмом теж цікавилися.

Багато фестивалів зацікавилися фільмом “Дніпро” Олександра Шапіро, бо це ніша андерграундного кіно, яке існує в Україні і має існувати.

Найбільше, безумовно, викликала зацікавлення документальна картина “Три історії Галичини”.  Я думаю, вона має майбутнє в тому плані, що ми мали контакти із фестивалем документального кіно в Амстердамі,  в нас у павільйоні була директор фестивалю. На жаль, вона не встигла подивитися картину на ринку, проте отримала від нас DVD. Ми сподіваємося, що фільм на цей фестиваль потрапить, адже це – Канни документального кіно.

Так що перша частина – фестивальна. Друга – спільне виробництво. Минулого року ми сконтактувалися тут з людьми, які вже починають зйомки фільму про Чорнобиль з Ольгою Куриленко в головній ролі. І це велика ко-продукція між Україною, Польщею, Німеччиною, Францією та Ізраїлем. Переговори відбулися саме тут. Була режисер стрічки Мішель Балані. До речі, вона приїздила і на наш фестиваль із проектом “Одеса, Одеса” про одеських емігрантів за кордоном. Це досвідчений режисер. Але це буде її дебют в ігровому кіно. Як у нашого Сергія Лозниці: досвідчений документаліст, який починає працювати в ігровому кіно.

– Розкажіть, будь ласка, докладніше про ко-продукцію.

– Ко-продукція буває різна. Дехто шукає повноцінну ко-продукцію, щоб вкладалися і гроші. Інші шукають сервіс і локації. Ми розмовляли із фестивальними продюсерами, які планують знімати французько-американський блокбастер у Криму. Їх цікавить насамперед, щоб ми надали їм контакти компаній, які мають професійне обладнання. Чому це вигідно? Колись наші польські колеги довели міністрові економіки, що вигідно знімати іноземні фільми в Польщі. Там зайнята група, масовка, іноді запрошують оператора, композитора, акторів, звукооператорів. Крім того, задіяні ресторани, готелі тощо. До речі,  і картині Сергія Лозниці було б важче потрапити на Каннський фестиваль, якби не було німецького та голландського ко-продюсера. Спільно легше просувати фільми. Крім того, коли виробляється така картина, існує набагато більше шансів, що фільм побачать у світі, що він не буде лежати на полиці в Міністерстві культури, як це часто трапляється із українськими фільмами.

Є багато інших проектів. Є контакти із різними фондами. Ми будемо проводити під час “Молодості” ринок ко-продукції спільно із іншими країнами, адже дуже багато регіональних фондів в Європі зараз підтримують кіно.

Але що таке зараз каннський ринок? Це вже не те, що було двадцять років тому. Зараз, завдяки інтернету, Канни стали місцем для того, щоб подивитися один одному в очі. Так колись Отар Іоселіані зустрів Олега Кохана і сказав, що хоче з ним працювати. Тобто тут мають значення особисті зустрічі, а потім вже ці проекти доробляються.

Хочу наголосити, що цього року ми себе вже відчули повноправними учасниками цієї індустрії. Світ сьогодні вже трохи відкритий, і, попри все ми, у Європі.

– Якою є реакція ринку на фільм Сергія Лозниці?

– Дуже різна. До нас вже в перші дні приходило дуже багато дистриб’юторів. До речі, Олег Кохан провів попередню велику роботу, показував фільм у Парижі, так що багато дистриб’юторів картину вже бачили і навіть дехто казав мені, що це є імовірний претендент на “Золоту пальмову гілку”. Але призи – це не лише лотерея, це і суб’єктивне рішення журі. Адже такі фаворити фестивалю, як Майк Лі чи Рашид Бушареб, теж нічого не отримали. Так що опинитися серед дев’ятнадцяти конкурсних фільмів, це все одно, що потрапити у фінальну частину чемпіонату світу з футболу. Якби Україна потрапила до фінальної частини, то на цій події вже заробили би гроші всі, хто причетний в нас до спорту. Участь у каннському конкурсі – велика подія, це прорив. Хтось не зрозумів фільм, але байдужих не було. Французькі дистриб’ютори дуже задоволені, що отримали права на світовий прокат фільму. А це ситуація, при якій продюсери, отримуючи гроші з прокату, можуть вкладати їх в інші проекти, яких є дуже багато.

Ця подія є ще й знаком для наших інвесторів, що час вкладати гроші в наше кіно. І, звичайно, знак для держави. Адже на всьому ринку є тільки два павільйони, які не були профінансовані державою, які працювали за рахунок приватних інвесторів: наш і американський.  Безумовно, наша держава має брати в цьому участь, адже в нас немає такого потужного кінобізнесу, як у США. Наприклад, Грузія вклала в участь павільйону у Каннському фестивалі 100 тисяч євро. Обов’язково має існувати ще й державна участь, адже те, що третій рік прапор України є на ринку, є важливим і як презентація держави. От коли пані Тимошенко оголосила, що кілька десятків мільйонів виділяється для створення іміджу країни, ми не отримали ні копійки ані на участь у Каннському фестивалі, ані на проведення тижнів українського кіно в Європі. Так що коли кажуть, що в державі бракує грошей, то треба розуміти, скільки їх витрачається намарно. Мені здається, що теперішній міністр за день перебування у Каннах оцінив, як добре, що існує така амбасада України на Каннському фестивалі. Так що я вірю, що наступного року ми зробимо ще краще. І не тільки тут: у нас є пропозиції щодо проведення тижнів українського кіно, які ми дуже успішно провели у Мюнхені та Парижі. Ми робили, як подвійне дзеркало: класика і сучасність. І ці вечори зібрали велику кількість глядачів. 

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
6.5441 / 4.18MB / SQL:{query_count}