Старим тут місце

У Каннах дають дорогу молодим та вшановують класиків

У Каннах дають дорогу молодим та вшановують класиків

Складається таке враження, що після прем’єри картини 101-річного Маноеля Ді Олівейри тема старіння та смерті стала головною на Круазетт. Принаймні на якийсь час. Її підтримали та потрактували по-своєму два видатні режисери – Вуді Аллен та Майк Лі.

“Старіти – не дуже корисно. Ти не стаєш розумнішим або шляхетнішим. Раджу вам уникнути цього!” – сказав Вуді Аллен, який привіз у Канни надзвичайно дотепну та легку комедію “Ти зустрінеш високого темноволосого незнайомця”. У Каннах Аллен водинадцяте, проте жодного разу не був у конкурсі. Загалом стрічка, яку він показав днями на Круазетт, стала сорок першим фільмом у його кар’єрі! Цього разу в палітру Аллена додалися барви акторської гри Антоніо Бандераса та Ентоні Гопкінса. На жаль, ні один, ні другий до Канн не приїхав, проте Джош Бролін, Джемма Джонс, Люсі Панч та Наомі Воттс гідно представили картину.

Усі вони, за винятком Джоша Броліна, який вже грав у фільмі “Мелінда та Мелінда”, вперше працюють із “нью-йоркським невротиком”. Утім, цього разу він учетверте знімав у Лондоні, Останнім часом режисер взагалі надає перевагу Європі: після Іспанії й Великобританії він планує зйомки у Франції.

“Життя кількох персонажів наповнені пристрастями, амбітними планами й тривогами, які стають причинами різних неприємностей – і кумедних, і небезпечних”, – так розповів про свій фільм сам режисер. Справді, у центрі його уваги кілька пар різного віку, які переживають кризу. Фільм сприйняли із великим ентузіазмом, хоча точно знаю, що декому із тих, хто правдами та неправдами привів на прем’єру своїх молодих коханок, картина дуже не сподобалася.

“Багато моїх картин мають певні літературні якості. Якби я не знімав фільми, то писав би романи”, – сказав Аллен. Зрештою, режисер уже видав кілька збірок оповідань.

Також питаннями старіння, смерті, любові та сексу стурбовані герої картини ще одного каннського завсідника – Майка Лі. Його стрічка “Інший рік” очолює усі можливі фестивальні рейтинги, і якби це залежало від кінокритиків, Майк Лі уже сьогодні приєднався б до клубу обраних, які мають по дві “Золоті пальмові гілки”.

На рахунку Лі одинадцять повнометражних картин, чотири з яких брали участь у конкурсній програмі Каннського фестивалю. Цього разу режисер працює зі своїми улюбленими акторами і близькими друзями: Джимом Броудбентом, Леслі Менвіль, Рут Шин, Пітером Вайтом та іншими. В епізоді навіть знялася Імельда Стаунтон.

Лі зняв просту, щиру і дуже вишукану стрічку при тому, що не визнає жодних сценаріїв, а визначає лише основні теми й начерки характерів героїв. Досвідчені актори із колосальною школою британських театрів за плечима надають остаточну форму самій історії.

“Інший рік” – хроніка життя п'ятдесятирічної сімейної пари, їхнього сина і їхніх друзів протягом одного року. Фільм присвячений пам'яті померлого у квітні 2009 року Саймона Ченнінга Вільямса, який був продюсером усіх фільмів Майка Лі.

“У фільмі я розповів, як саме ми зміряємося із життям, старіючи, про те, як ми зіштовхуємося з іншими людьми. На жаль, фільм не дає відповідей на питання, він просто нагадує про думки, емоції й почуття, які охоплюють нас перед обличчям життя”, – розповів режисер, котрий, на відміну від Вуді Аллена, не заперечує ані старості, ані смерті. Його гумор м’який і тонкий, на відміну від в’їдливої сатири Аллена. Лі фактично спостерігає за своїми героями, не намагаючись принести в їх життя нічого надзвичайного і зовсім цього не приховує: “Мені здається, що люди – це зовсім не нудно. Ми всі – людські істоти, і тому маємо необмежену можливість заворожувати інших. Мені завжди хотілося показати життя простих людей, тому що я сам родом із цього світу”.

Цікаво, що хоча Лі та Аллен розповідають про старість, а їх ровесник Бертран Таверньє милується молодістю, саме він виглядає втомленим класиком, що представив на конкурс ідеально зроблену, проте надто класичну картину “Принцеса Монпансьє”. Фільми Таверньє не брали участі у каннських конкурсах від 1990 року. Цього разу він привіз костюмовану драму, що розігралася в середині XVІ століття. На афіші – імена багатообіцяючих французьких акторів молодого покоління. На екрані – майже ідеально вибудувана картинка. По суті – режисерський екзерсис.

“Принцеса Монпансьє” – екранізація роману Мадам Де Лафаєт, і в цій картині Таверньє займається улюбленою справою: досліджує історію. “Мені захотілося увібрати й пропустити через себе XVІ століття, повністю поринути в цю епоху, яка відбулося,” – пояснює режисер.

Жорстоке суперництво за любов та руку заможної спадкоємиці (Мелані Тьєррі) розгортається між героями Гаспара Ульє (“Тривалі заручини”, “Ганнібал. Сходження”) та Грегуара Лепренса-Ренге.

“Я милувався ними. Я стежив за ними. Вони мене надихнули, змусили сильніше битися серце, – ділиться враженнями Бертран Тавернье про своїх акторів. – Я намагався створити довкола них атмосферу, де вони могли б почуватися невимушено, зробити їх сучасниками тієї епохи”.

Класику завжди шанували у Каннах. Цікаво, що цього року програма “Каннська класика”, яка зазвичай відбувалася доволі тихо, зібрала майже стільки ж зірок, як знамениті червоні сходи. Так, культового “Леопарда” Лукіно Вісконті, відреставрованого у цифровому форматі з поліпшеним звуком, представляли Ален Делон та Клаудіа Кардинале, а “Трістану” Бунюеля – Катрін Деньов та Педро Альмодовар.

Проте і творчість молодих та талановитих знаходить своє місце серед цих монстрів світового кіно, серед живих та мертвих класиків.

Так, мексиканський актор Дієго Луна представив свій режисерський дебют у повнометражному кіно. Його фільм “Абель” на жаль, був винесений поза рамки конкурсу, хоча міг би претендувати й на “Золоту камеру”, адже найкращий друг Луни та співпродюсер “Абеля” Гаель Гарсія Берналь є президентом журі, яке визначає золотою камерою найкращого дебютанта.

Головний герой – дев'ятирічний хлопчик Абель, що не вимовив жодного слова відтоді, як батько залишив родину. Якось дар мови повертається до нього, проте він відчуває себе батьком родини, піклується про матір, виховує брата та сестру… “Абель” – не видатна, але дуже зворушлива картина, основна привабливість якої у щирості емоцій, співчутті та людяності. Цікаво, що коли сам Луна дебютував у кіно, він був ще молодшим за свого героя. Дієго розпочав свою діяльність спочатку в театрі, потім на телебаченні, і, за його власними словами, ще маленьким відчув на собі тягар відповідальності дорослої людини. “Я почав працювати у шість років, тому мені дуже рано довелося подорослішати. У чомусь я дійсно став дорослим, а в чомусь дотепер залишився дитиною. Адже не всі сторони особистості розвиваються однаково швидко”. Фільм знятий у місті Агуаскальєнтес у центрі Мексики, де Дієго Луна і його співавтор по роботі над сценарієм Аугусто Мендоса провели дитячі роки. Новоспечений режисер присвятив картину пам’яті матері, яку втратив у два роки. Проте на прем’єрі був присутнім його батько – один із найвідоміших у Мексиці театральних художників Алехандро Луна. Цікаво, що серед улюблених акторів Дієго назвав Хав’єра Бардема, котрий також приїхав у Канни, щоб презентувати нову стрічку Алехандро Гонсалеса Іньяріту “Краса”. Але докладніше про це – у суботньому випуску “Пошти”.

А наразі фестивальне життя триває. Цього разу скандал вчинила… муніципальна поліція, яка обурена тим, що фестиваль використовує її, нічого не даючи взамін. Проте поліцейських у формі на вулицях не поменшало, з транспарантами ходили лише чоловіки у цивільному.

Без скандалів відбулася традиційна українська вечірка. Співав, як і в Берліні, Фома. Були присутні Катерина Ющенко, голова ФІПРЕССІ Андрій Плахов та інші гості. Проте головне українське свято – попереду. Про це та про іншого каннського дебютанта – республіку Чад – у наступному числі.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
9.5531 / 4.16MB / SQL:{query_count}