Траєкторії театрального руху

Художній керівник та режисер "Театру  у кошику" Ірина Волицька про львівські гастролі, розуміння театру і про "Провину"

Художній керівник та режисер "Театру  у кошику" Ірина Волицька про львівські гастролі, розуміння театру і про "Провину"

tuk.lviv.ua
tetr.jpg

У прем'єрній "Провині" світ балансує на грані реального та ірреального, що відкриває широкі можливості для експерименту

 

Позавчора на сцені Театру імені Леся Курбаса прем'єрою вистави "Провина" за п'єсою сучасного сербського драматурга Небойші Ромчевича "Театр у кошику" завершив свої другі масштабні гастролі у рідному місті після того, як отримав столичну прописку - при Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Шістьма кращими своїми виставами (зокрема, "Білі мотилі, плетені ланцюги" за Стефаником, з яких 1997 року почалася творча біографія цього колективу), "Театр у кошику" ще раз підтвердив: усі його нагороди (а їх не бракує) на розмаїтих театральних фестивалях в Україні та світі - заслужені і є логічним наслідком чіткої концепції сценічних дійств та самовідданої театральної праці. Аби підсумувати подію, "Пошта" запросила до розмови  художнього керівника та режисера театру, лауреата Державної премії імені Леся Курбаса Ірину Волицьку.

- Як почуваєтеся,  виступаючи у рідному Львові,  де стільки літ "Театр у кошику" безуспішно намагався отримати офіційну адресу? Змінилося ставлення до вас львів'ян після того, як театр отримав київську прописку?

- Чогось кардинально ін­шого ми не відчули. Глядач як тепло приймав нас, так і приймає, влада як стояла осторонь, так і стоїть. Усе рухається звичними траєкторіями, хіба що усі заспокоїлися, адже Творча майстерня "У кошику" тепер має дах над головою (нехай і в столиці), а отже, хоча б на одну проблему у місті стало менше. Напевно, це так і є, бо маємо гостинний творчий дім у столиці. Хоча, коли про нас хтось каже, що у Львові гастролюємо, то для нас це занадто голосна фраза. Бо, незважаючи на прописку у Києві, ми - львів'яни, тут живемо і працюємо, саме у львів­ському середовищі народжуються наші вистави.

- За що любите театр і свій театр, зокрема?

- Так повелося з дитинства, що коли стало питання, яку професію вибрати і чим у житті займатися, я не вагалася - працюватиму у театрі. Це бажання виникло у класі сьомому-восьмому, коли вперше прийшла в студію художнього слова, яку тоді у Будинку вчителя вів Богдан Козак. Мріяла про акторство, однак життя внесло свої корективи. Мене відрахували з комсомолу і в характеристиці написали, що відрахована за націоналізм (а це якраз був початок 70-х років - час арештів української інтелігенції). Отож в Україні про якесь подальше навчання годі було і мріяти. Милостивішою до мене доля виявилася у Росії, де я змогла вступити на факультет театрознавства Ленін­градського інституту театру, музики і кінематографії. А ленінградська театральна школа славилася поєднанням теорії і практики, що брало свій початок ще від співпраці Мейєрхольда з дуже відомим театрознавцем Гвоздєвим. Отож нічого дивного, що я почала займатися режисурою - серед випускників мого факультету це часто траплялося, і  окремі подекуди мали більший успіх, аніж ті, хто закінчував режисуру. А за що люблю театр? То передовсім за думку, глибину, за відвертість та й за багато інших речей, без яких життя було би занадто прісним.

- Ностальгії за акторством немає?

- Слава Богу, ні. Сьогодні тішуся, що так трапилося. Бо те, що роблю, для мене ближче, важливіше, адже сама формую бачення театру, певні концептуальні речі.

- "Театр у кошику" розміняв друге десятиліття. Щось змінюватиметься у роботі, стилістиці театру чи ця дата для вас лишень умовність?

- Ще рано про це говорити. Точно знаю, що будуть нові вистави, можливо, залучатимуться нові актори, але не думаю, аби щось принципово змінилося у методології наших вистав, у нашому світосприйнятті, у прагненні говорити щось, чого не кажуть інші.

- На чому засадничо базується ваша творча робота?

- На прагненні до елітарної розмови з глядачем. Однак елітарність  розумію тільки як духовну категорію, коли на певний рівень діалогу між мистецтвом, світом і самим собою може вийти будь-яка людина, яка має добре розвинуте внутрішнє чуття  і тонку душу. Театри нині часто змушені займатися виробництвом, а  воно має свої закони. Я тішуся, що ми - не виробництво. Тобто у тих умовах, у які ми довгі роки були поставлені, є і свої плюси. Інша річ, що не кожен міг їх усвідомити і то все витримати. Люди, які працюють зі мною, змогли. А це насамперед - Ліда Данильчук. А також Володя Губанов з театру "Воскресіння", Роман Біль, наші колишні студійці. З іншого боку, для мене дуже важливо, аби цей діалог відбувався на знаковому, метафізичному чи метафоричному рівнях.

- Зрештою, як і до недавньо­го часу концептуальним для вас було ставити українську класику. Чому переключилися на сучасних авторів?

- Коли ми починали, мені здавалося, що наша класика в українському театрі представлена доволі скупо. Дуже хотілося ту ситуацію якось змінити. Так у репертуарі нашої творчої майстерні з'явилися Стефаник, Франко, Леся Українка, Шевченко, яких ми показуємо глядачам і сьогодні. Думаю, що братимемось за українську класику і надалі. Інша справа, що створювати штучні рамки для театру не хочеться. Так з'явилися "Ричард після Ричарда" за Шекспіром, сценізація сучасної французької п'єси "Пригоди ведмедиків панда" і ось зараз  сербська "Провина", яка зачепила мене не лише своєю проблематикою, а й цілковитою чесністю, густим рельєфним письмом, майстерним поєднанням  соціальності та метафізичності.

- Відчули якийсь перегук із власним життям?

- На щастя, у моєму житті нічого схожого до життєвих колізій героїв не траплялося, однак саме через цю п'єсу відчула особливу спорідненість із цим автором за духом.  Чи можемо бути щасливими, не переживши в душі власне минуле до кінця? Чи спроможні подекуди визнати, що не маємо права на майбутнє? Максимально чесні відповіді на ці та інші запитання Небойші Ромчевича мене справді вразили.

- Але ж людина завжди повинна мати надію. Та й що би не трапилося - усе ж жити далі.

-  Безумовно. Інше питання - як жити. Не можна забувати, що далеко не все у житті закінчується гепі-ендом. Немає його і в "Провині", де ми говоримо не конче про сербів, а про себе, своє покоління, наші правди, надії і розчарування. Нічого не зробиш - людина має подекуди переходити у власній душі усі зони болю і переживати цей шлях гідно...

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.1167 / 4.41MB / SQL:{query_count}