На Ґодо вже не треба чекати

Лариса Залеська-Онишкевич, літературознавець, про драму, театр і ті стовпи, “що підперли небо”

Лариса Залеська-Онишкевич, літературознавець, про драму, театр і ті стовпи, “що підперли небо”

Уродженка Стрия Лариса Залеська­-Онишкевич, що виросла у Канаді і вже багато десятиліть мешкає у США, в Україні - особистість справді відома. Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка, яка кілька років тут викладала (і значно раніше осягла докторат з української літератури в Пенсильванському університеті), багатолітній літературний редактор журналу "Сучасність", голова НТШ в Америці у 2000 - 2006 роках, ця талановита особа здобула авторитет на українських теренах навіть не через це, а через свою дослідницьку працю в царині українського театру.

Її фаховість, підтверджена понад 150 тематичними публікаціями, сьогодні знайшла свій черговий вияв у фундаментальній книзі "Текст і гра (Українська модерна драма)", що побачила світ у видавництві "Літопис" й - однозначно - не пройде повз увагу усіх зацікавлених українським театром. Відтак саме з цієї нагоди ми й запросили Ларису Залеську­Онишкевич до розмови.

- Пані Ларисо, книга "Текст і гра" стала підсумком Вашої 40річної праці. Після її виходу що відчуваєте: піднесення, полегшення, пустку?

- Цей збірник представляє мої вибрані праці тільки про драму і театр (друга половина - це дослідження інших жанрів літератури і також із мовознавства). Теперішнє почуття - певне полегшення. Бо поза численними обов'язками не було часу на зібрання власних праць - а вони, немов дозрілі діти, хотіли у світ.

- Обрії "Тексту і гри" часово окреслені 1968 - 2007 роками, географічно - теренами України, США, іншими, де творяться українські драматичні тексти, тематично - не лише аналізом сучасних напрямів української та світової драми, їх порівнянням, а й аналізом драм як літературних текстів, прочитанням їх через гру тощо. Як самі відчуваєте, вам вдалося, як колись мріяли діти з Франкової "Ідилії", "дійти до тих стовпів залізних, що підперли небо"?

- Для мене ті стовпи, які підтримують небо, - є одні і ті ж самі над Європою і західною культурою. Тому багато з того, що народилося під тим же небом, - має його ж над собою, а вже кожна зірка посвоєму світить. А читати через гру треба ще від Лесі Українки, Миколи Куліша, Юрія Косача, Ігоря Костецького, Валерія Шевчука, Віри Вовк, Богдана Бойчука, Олени Клименко...

- Говорите про те, про що письменники не раз замислювалися: що таке театр - життя, реальність, ілюзія чи умовність. А самі маєте відповідь на це запитання?

- Мене цікавить, передовсім, драма як літературний текст, бо це - перше її життя. Друге життя - це як режисер і актори "передадуть", втілять цей текст на сцені.

Текст драми - це самостійний мистецький вислів. Він може в умовний спосіб представити або щось вічне, або короткотривале в людині, в житті. У театрі - це вже залежить від режисера - чи зуміє це вічне, це унікальне відтворити своїм стилем, способом.

- Вважається, що ХХ століття зводило нанівець усі ідеали краси, гармонії, рівноваги духу. Тобто це доба із префіксом "де" - дегуманізації, демістифікації тощо. Як цей префікс позначився на українській реальності і драмі?

- Мені і частині моїх ровесників довелося пережити все найгірше, пов'язане із Другою світовою війною. Та чи це було більшою дегумaнізацією, як те, що сталося з дітьми Батурина після битви під Полтавою 1709 року, або з українськими селянами під час Голодомору 1933го? Реальне страхіття Голодомору представлене у драмі Сергія Кокота­Ледянськогo ("1933й рік"), а філософічне осмислення - у драмі Богдана Бойчука ("Голод"); обидві п'єси, з моєю статтею, з'явилися минулoго рoку в Києві у видавництві "Смолоскип". Ці події є прикладами дегуманізації, але також і вічного змагання Добра і Зла, і випробування людського вибору. Кожне століття має такі свої етапи. Але донедавна минуле століття залюбки додавало ще й різні теоретичні назви цим вічним проявам. Тематично - драми не так демістифікують реальність, як перекладають і перекодовують на свою мову. Це, зокpема, наявне у драмах Лесі Українки, в її племінника Юрія Косача, в Олександра Олеся, у Миколи Куліша, Івана Кочерги, Юрія Липи, Леоніда Мосендза, Людмили Коваленко, Ігоря Костецького, Валерія Шевчука, Богдана Бойчука, Віри Вовк, Катерини Демчук, Лесi Демської, Олени Клименко, Володимира Клименкa, Неди Неждани, Богданa Жолдaка, Юрія Тарнавського... Список можна легко ще і ще доповнити.

- Кого вважаєте українськими драматургами? Тих, які мають українське коріння, тих, що пишуть лише українською мовою, чи тих, хто має українську ментальність? І як бути з драматургами, які живуть в Україні, однак пишуть російською чи видаються в Росії?

- Для мене література - це таки твір з даними літерами (від латинського слова littera), отже, якою мовою написаний. Іншомовні твори можуть належати до даної країни головно у країнах, де нема більшості корінного населення, або у постколоніальних країнах - але не до літератури. Наші письменники О.Олeсь, Л.Мосендз, І.Костецький, Ю.Косач чи В.Винниченко писали українською мовою в Чехії, Австрії, Німеччині, чи Франції - їхніx творів не зараховують до літератур тих країн - тільки до української літератури... З іншого боку, англомовні п'єси української американки Ірени Коваль, хоча недавно йшли на сценах Києва у перекладi, - таки частина англомовної літератури. Нещодавно почула новинку із Лондона, що там іде на сцені англійською мовою п'єса про Голодомор авторки з України. Це дуже добре! Твір написаний російською - отже, належить до російської літератури. Під час Голодомору один італійський консул у Харкові, ставши свідком масового знищення жителів України, передбачив, що це відіб'ється на завмиранні української мови. Це натяк на "голодомор" української мови! Коли хтось із національних меншин в Україні пише своєю рідною мовою (мовою своєї діаспори в Україні) - це не є те саме, коли українці в Україні пишуть неукраїнською мовою! Бо так ті українці беруть участь у процесі "облітерації' мови: від слова littera доходить до oblitteratio - згідно зі словником це - "стирання, згладжування, забування" української мови.

- Коли говорите про сучасну драму, що маєте на увазі? Усе написане за час незалежності, чи те, що має ознаки дійсно новітнього для літератури і для театру? Чи можна стверджувати, що хтось із українських драматургів вплинув на естетику ХХ століття так, як Фройд на психологію чи Aйнштайн на фізику?

- Так, тут відповідь ускладнена. Деякі тепер написані п'єси насправді не є "сучасними" - тільки або неоромантичними, або фотографічно реалістичними. Та деякі п'єси із 1940х років насправді були "сучаснішими" і були серед першиx постмодерниx п'єс Європи 1947 - 1948 років. Зокрема, п'єси Ігоря Костецького, які випередили Ежена Йонеска щодо діалогів, увагою до мови, людської комунікації (чи радше її відсутності). Ці твори не могли мати впливу на світ - бо хто знає бездержавні літератури? Це схоже до винаходу рентґенівських променів українцем Пулюєм, ще перед Рентґеном. I Костецький, і Йонеско висловлювали відчуття духу того часу.

- Українські режисери не втомлюються говорити про те, що їм бракує хорошої сучасної вітчизняної драматургії. А українські письменники, що не так багато в нашій державі режисерів, спроможних справді посучасному втілити ці драми на сцені, тих, які можуть генерувати нові ідеї, вписувати у виставу власне світовідчуття, бути освіченими на європейському рівні, тобто знати, що і як ставлять у театрах Варшави, Лондона, Парижа. Що з цього приводу скажете Ви?

- Мабуть, замало є експериментальних театрів, які не звертають уваги на фінансові труднощі, і замало спонсорів. А більші театри не мають відваги ставити наші найкращі драми! Ось від 1991 року була тільки одна більша спроба поставити нашу найкращу драму ХХ століття "Патетичну сонату" Миколи Куліша. Ще гірше - у новій антології п'єс ХХ ст. навіть нема тієї драми, як і часто нема у шкільних програмах! Тепер є змога на контакти зі світом - отже, треба і драматургам, і режисерам просто докласти зусиль, аби ці контакти мати. Завдяки грантовим програмам також. А коли є бажання руху, пізнання, підкріплене діями, то все можливо.

- У своїх працях великий польський режисер­реформатор, теоретик сучасного театру Єжи Ґротовскі говорив про те, що традиція діє тільки, коли вона, немов повітря, яким дихають, не думаючи про нього. Тобто, якщо хтось примушує себе до традиції, докладає величезних зусиль, щоб відкрити її в собі, спеціально її прославляє, то це означає тільки, що традиція в людині не жива. "Не слід робити того, що в нас не живе, бо воно не буде правдою", - закликає Ґротовскі. Чи вдається українським драматургам не йти на повідку, бути чесними самим зі собою?

- Це дуже вдале спостереження. Ось Костецький, Косач, Вовк і Шевчук вміли природно й успішно використовувати традицію (від поетики до структури твору, від архетипів до інтермедій). Та сліпе наслідування псевдоісторичних творів не оправдує себе сьогодні.

- Зачепилася за думку у Вашому дослідженні: "Можна чекати на Ґодо ціле життя, можна говорити про нього. А він може бути біля вас, у сучасних драмах". Як самі відчуваєте - цей Ґодо - ілюзія чи дійсність?

- Це дійсність! Останні два роки взагалі дуже багаті на антології п'єс. А раніше були ще мої дві антології -"Близнята ще зустрінуться" ("Антологія драматургії української діаспори", 1997) i "Українська модерна драма" (1998), де хоч із пів десятка прекрасних, першорядних п'єс і для менших, і більших театрів можна знайти. Чи вони написані в Україні, чи поза нею - уже не аж так важить. Бо це все - саме українська література. А тому з тими творами варто знайомитися і бути дійсно готовим до ХХІ століття!

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
7.6004 / 4.19MB / SQL:{query_count}