«Ехо планети» – унікальна можливість побачити життя збоку

Театр «Воскресіння» представляє незвичайну виставу-відповідь на кризу через Covid-19, присвячену пам’яті засновника театру Ярослава Федоришина. Що це за постановка, розповідає «Львівська Пошта»

Львівський академічний театр «Воскресіння» (пл. Генерала Григоренка, 5) вирішив здивувати не тільки містян, а й поціновувачів театрального мистецтва в цілому світі. Творча група театру працює над новою постановкою «Ехо планети» – візуальною пластичною виставою в жанрі фізик-театру з живим ансамблем. Її створила заслужена артистка України Алла Федоришина.
Фізик-театр – це візуальний пластичний вид театрального мистецтва, який створює сенси не словами, а діями та рухами акторів на сцені, коли тіла акторів складають певну ситуацію. У фізичному театрі вистава вибудовується не текстово, а візуально. Пластичний театр не обмежує, а розвиває фантазію глядача. Тому кожен глядач може зчитувати образи за власною уявою.
Вистава «Ехо планети» присвячена пам’яті засновника театру «Воскресіння» Ярослава Васильовича Федоришина, який відійшов у вічність у ніч із 19 на 20 березня цього року на 65-ому році життя.
«Ехо планети» про те, що в душі кожної людини є свій рай, своє пекло, і від того, що обирає людина, залежать її вчинки. Люди схильні вважати, що вони є найголовнішими істотами у всесвіті і що їм підкоряється усе живе. Однак природа мстить за таку легковажність, егоїзм та гіперактивну техногенну діяльність пандеміями, стихійними лихами, природними катаклізмами. Хто вийде переможцем із цього протистояння, невідомо. Проте очевидно, що лише світло і любов можуть повернути людину до гармонійного життя.
«Львівська Пошта» стала однією з перших, хто побачив виставу під час прогону. Тож розповідаємо, чого вам від неї чекати і чому просто необхідно побачити цю роботу.
Дві її частини, які зв’язують між собою ходулісти-провідники-носії змін, немов два світи. Перша, в яку глядач поринає одразу після входу в будівлю театру і тут же стає частиною дійства, це відображення зовнішнього світу, сповненого диктатур, війн, катастроф, катаклізмів і трагедій, до яких спричинилися ми, люди. Про це нагадує й музичний супровід – «суміш» авторських композицій від ансамблю театру та вокалістів, які працюють наживо, і відеоарт – нарізка відео руху людей пішохідним переходом, сутичок із військовими та поліцією, руйнування величезних будівель, пожеж. Зміни сцен супроводжують два актори – Ангел у білому костюмі і Старий у чорному балахоні з акордеоном, які символізують світлу і темну сили, Добро і Зло. Актори в захисних медичних масках, білих захисних костюмах зображають людей, які живуть, виконують акробатичні трюки на батуті, взаємодіють між собою, пов’язані спільним простором, бочкою (відсилання до масових протестів і Майдану), драбиною в небо. Їхнім реквізитом стають милиці, тачка, купа старого взуття. Актори-люди намагаються функціонувати, рефлексують на довколишні глобальні зміни, туляться в умовних клітках своїх квартир-кімнат-ліжок і водночас нагадують про соціальну дистанцію, рухаються як роботи-гуманоїди. В певний момент у це їхнє життя вриваються військові в червоних мундирах, заполоняючи світ. Люди борються із цими силами як можуть і врешті таки перемагають та рухаються далі замкнутим колом – втомлені, виснажені.

Саме в цей момент ходулісти переводять глядачів у іншу залу, яка більше нагадує звичний театр рівненькими рядами крісел і театральною сценою. Починається друга частина постановки – наш особистий світ почуттів і стосунків. На сцені домінує білий – колір чистоти. Білі ляльки, підвішені за мотузки до величезного паралелепіпеда – каркаса-кімнати, білі тканинні рукави-тунелі, з яких народжуються Він і Вона, зодягнені в білі перуки і костюми того ж кольору. Люди несміло торкаються одне одного, знайомляться, у них зароджується симпатія, прив’язаність, стосунки. Ідилію руйнує Зло: з перших нот сумбурної мелодії, яка лунає з його акордеону, в пари починаються негаразди, образи, спроби примирення не дають результату, вони починають ділити спільне майно і сперечаються, кожен стоїть на своєму. Своїми рішеннями, поведінкою, капризами, невмінням прощати і розуміти не лише інших, а й навіть себе люди руйнують те, що мали.
Аж раптом Вона випадково зачіпає ляльку, підвішену над головою, і загорається ідеєю – хочу це! Чудова аналогія з життям, коли пари намагаються налагодити стосунки, народивши дітей. Однієї мало – треба всіх. Він дає Їй те, чого вона забажала, та, споглядаючи її радість, хоче й собі. Але, отримавши бажане, не знає, що із тою лялькою-дитиною робити, лише знічев’я трусить її в руках і кривиться. А потім відбирає ляльок, які позбавили Його Її уваги, і знову підвішує вгорі. Стосунки пари набувають глибини і складніших форм, кожен розвивається в своєму коконі, перероджується і перебирається в червоні образи. У цей час їх шукає Зло, проте не знаходить. Але й без його впливу люди знаходять біду на свою голову. Після нетривалого мирного співіснування втягують у свої суперечки ляльок-дітей, кожен із пари снує червоні мотузки непорозуміння та образ у павутину, обоє окремо застрягають, майже знерухомлюються. Зло і Добро рухаються довкола людей, які своїми руками перетворили гармонію на руїну і хаос. Урешті-решт двоє згадують про почуття, про те, що вони – одне ціле, намагаються виплутатися, дотягнутися одне до одного, знайти вихід, повернути втрачене. Але, торкнувшись рукою руки, знесилено повисають, обмежені мотузками… На цьому все, фінал, вмикається світло.
Насправді, окрім усіх перерахованих елементів, у цій постановці зчитуються інструменти, притаманні кабукі (один із видів традиційного театру Японії, синтез співу, музики, танцю і драми з потужним символічним навантаженням) і но (буквальний переклад «ефектність», «майстерність» – традиційний театр в Японії, у якому задіяні актори (таті-ката), співаки (дзіута-ката) та музики (хаясі-ката)).
Також варто відзначити концептуальний музичний супровід постановки, який гармонійно пов’язує усі сюжетні лінії. Тут і якісна робота ансамблю, вокалістів, і мелодії, виконані на акордеоні злим персонажем, і мікс дуже характерних музичних треків – як пізнаваних, до прикладу, Hope Overture із «Реквієм за мрією», так і Porte Cirque Du Solei та Bebe Chanteur від Hugues Le Bars.
У принципі, про «Ехо планети» можна писати і розповідати довго. Але краще один раз побачити! Тож чекаємо початку липня, а також послаблення карантину та зустрічі в театрі «Воскресіння», адже жодна телевистава не передасть надзвичайного ефекту залученості та співучасті в цій постановці.
Ксенія Федоришин, PR-менеджерка театру «Воскресіння»:
– Вистава «Ехо планети» присвячена батькові. Ідея її створення виникла, на жаль, вже після його смерті, під час карантину, коли ми почали проводити репетиції в Zoom. Для нас це було новинкою, звикали важко. А от основні моменти почали вимальовуватись, коли нам вже дозволили проводити репетиції в театрі, але лише в масках. Тоді ми усвідомили, що в таких умовах робити щось із драматичних вистав дуже складно. Бо актори – це перш за все емоції, театральна енергія. І навіть репетирувати в масках їм надзвичайно непросто. Ту ж читку тексту можна проводити в Zoom, а от на сцені треба бути без масок. Тож ми стали шукати виходу з ситуації, рішення, яке дало б нам можливість повноцінно проводити репетиції і водночас зробити щось нове. В той же час почався конкурс ексрес-проєктів. Ми трохи орієнтувались на нього і звичайно ж рефлексували на ситуацію із коронавірусом. Так з’явилось «Ехо планети». Присвятити цю постановку Ярославу Васильовичу ми хотіли тому, що він дуже любив цей жанр. Театр «Воскресіння» працює і на вулиці, нас за це знають в багатьох країнах та звичайно у Львові. Але поєднання вуличного дійства і постановки в приміщенні у нас ще не було. «Ехо планети» об’єднало пластичну виставу, фізик театр, вуличний театр і якісь елементи драматичного театру – глядачі цієї постановки зчитуватимуть образи, – візуальний театр. Саме цей наш проєкт ми хочемо зробити й у форматі телевистави, яку представимо глядачам вже на початку липня, а як тільки зможемо запросити людей до театру, то звичайно вона ітиме в нашому репертуарі постійно. На карантині ми зіткнулись із такою проблемою: наче й маємо багато відеозаписів наших постановок, завжди їх знімаємо, але ці відео відзняті трохи інакше, якість і подача кадру не та. Якби ж ми знали, що цей матеріал треба буде представляти онлайн так, щоб люди це сприймали як мистецький продукт, то робили б ці відеозаписи трохи інакше, бо це інший жанр зйомок. А наше попереднє відео радше було призначене для представлення доробку театру «Воскресіння» на фестивалях, це скоріше робочий матеріал.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7047 / 4.15MB / SQL:{query_count}