«Привид» опери

Спеціально для «Львівської Пошти» історію загадкової «Роксоляни» Дениса Січинського розповідає Іван Остапович

Дуже часто в історії української музики можна знайти твори, які мають безсумнівну вартість для української культури і входять до підручників чи монографій, проте зовсім не відомі широкому загалу поціновувачів української музики. Іноді існує єдиний технічно недосконалий запис таких матеріалів, який навіть фахівцям прослухати проблематично, що вже казати про любителів класичної музики.
Переглядаючи видання на своїх книжкових полицях, якось натрапив на ноти опери Дениса Січинського «Роксоляна». Безумовно, цей твір відомий із хрестоматій та важливий із позиції історії музики, але хронологія постановок цієї опери свідчить про те, що її ніхто не знає взагалі. «Роксоляну» ставили буквально кілька разів, і майже неможливо знайти людей, які її чули. Тобто вона такий собі привид, який існує лише в паралельному ідеальному світі. Мало хто бачив цього «привида», а згадки навіть у спеціалізованій літературі швидко забуваються. Отож про талановитий твір українського композитора мало хто пам’ятає, а той, хто пам’ятає, сумнівається, чи це, бува, не марево власної уяви…
То хто ж такий Денис Січинський і навіщо він написав оперу?
Це особливий український композитор, який жив і працював у Галичині в другій половині XIX –  на початку XX століття. У своїй творчості він відображав глибину почуттів, сповнену психологізму, тобто його роботи можна охарактеризувати як належні до пізнього романтизму.
Особливим цей композитор був тому, що намагався заробляти на життя виключно музикою. В цьому він став першим, тож у пошуках заробітку був змушений постійно змінювати місце роботи. Проте це не зупиняло Січинського, навпаки – додавало йому впевненості у тому, що він обрав правильний шлях. Напевно, ви знаєте, що саме цей композитор є автором добре відомої всім пісні-гімну на слова Івана Франка «Не пора». Звідси ми можемо зауважити намагання музикотворця утвердити українську історію в особливо улюбленому романтичному жанрі – опері. Адже опера не просто поєднувала  музику, слово і театр. Вона була певним тестом на утвердження етнічної самосвідомості, особливо після вагнеріанської реформи. Всі європейські національні  школи проходили цей етап «цементування» національної ідеї музичними силами, тож не дивно, що й українські композитори теж відчували таку потребу. Створення власного музичного канону чудово заповнило б цю порожню нішу української культури. До прикладу, таку функцію виконує і «Тарас Бульба» Миколи Лисенка. В цьому контексті завдяки яскравому втіленню спільної національної ідеї опера Січинського стала чудовим мистецьким символом єдності сходу і заходу України.
Історія написання опери «Роксоляна» непроста. Сама ідея появи цього твору належить патріотично налаштованому церковному письменнику і видавцеві отцю Левові Джулинському з-під Бережан. У радянських джерелах зазначали , що «він був священником-експлуататором, який змушував Дениса Січинського написати оперу». Насправді ж саме підтримка отця, умови, які він створив для проживання композитора в селі Лапшин біля Бережан, його матеріальна підтримка дозволили творцеві комфортно працювати. Лев Джулинський не лише утримував Січинського, але й пообіцяв заплатити йому за завершений твір чималу на ті часи суму – 3 тисячі крон. Тож не дивно, що композитор, який до того часу не працював систематично і писав переважно невеликі музичні твори, лише зрідка кантати, погодився на такі умови. А от лібрето для опери, яке написав поет Ієронім Луцик, було жахливе, написане москвофільським «наречієм». Тому Денисові Січинському довелося самому вносити правки, але попри ці перешкоди йому таки вдалося створити оперу «Роксоляна».
Кілька десятків років тому в ефірі Львівського радіо відома львівська музикознавиця Стефанія Павлишин розповідала про цей твір. З її слів, Січинський трактував головну героїню опери як ліричну, мрійливу постать. Таким же композитор показує і султана, який не є ані жорстоким, ані енергійним на вдачу. Турків творець трактує в дещо комедійному плані. Натомість хори українських невільників можна вважати чудовим здобутком Дениса Січинського, а пролог-епілог – узагалі найкращими частинами в опері. Сама партія Роксоляни дуже вдала, може, дещо сентиментальна, але саме в ній композитор-мелодист зміг продемонструвати свій дар на повну силу. Все це забезпечило опері вагоме місце серед інших подібних творів українських композиторів. Зокрема, на момент написання «Роксоляни» (1908 р.) вона стала другою повноцінною оперою, створеною в Західній Україні. Першою хронологічно є опера «Купало» Анатоля Вахнянина, який був депутатом віденського сейму та одним із засновників консерваторії у Львові (тоді Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка). Опера «Купало» була вперше поставлена вже після смерті композитора в 1929 році, а остання з постановок «Роксоляни» відбулася у Львові в 90-их роках XX століття силами оперної студії Львівської консерваторії. На той час музичну редакцію твору здійснив Мирослав Скорик, а редакцію лібрето – Богдан Стельмах. Зберігся й технічно недосконалий запис концертного виконання «Роксоляни» в Торонто (1991 р.), інструментування для якого робив Мар’ян Кузан.
Так, на теперішній час опера потребує суттєвого доопрацювання, та чомусь цей «привид» досі літає в нашому ідеальному «хрестоматійному» світі і ніяк не перейде зі світу мертвих у світ живих. Та ось питання, скільки їх, таких «привидів», ще є в нашій музиці, радше риторичне.
Іван Остапович,
диригент, директор Органного залу і заступник
директора Галицького музичного товариства
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6989 / 4.11MB / SQL:{query_count}