Популяризаторки українського етно – давнього і сучасного

Мисткині-львів’янки з майстерні ETNO VZIR дають нове життя давній українській вишивці та створюють одяг з етномотивами, поширюючи рідне і прекрасне

фото: Наталка Попадинець (3)
Українська вишивка – це не просто оздоба святкового традиційного одягу, рушника чи обруса. Вона сакральна, вона оберіг, у ній чимало змісту! Більш ніж пів століття тому, коли українці майже щодня носили вишиваний одяг, поглянувши на вишиту сорочку, можна було зрозуміти, хто є її власником:  звідки він, який його статус, вік. Тоді ж на кожній сорочці орнаментом вишивали захист від усього злого: на пазусі, шиї, рукавах. Тому й вишивальниці мали працювати з добрими думками та намірами, аби залишити свою позитивну енергетику в орнаменті. Особливо цьому надавали значення, якщо сорочки чи рушники були весільні.
Сьогодні ставлення до вишиванок простіше, хоча цей предмет одягу й досі дуже популярний серед українців. Багато з нас захоплюються давніми вишиваними строями і сучасними дизайнерськими етносукнями. Проте, як виявилося, сучасність і давнину можна поєднати!
Три мисткині зі Львова цього літа розпочали свою етносправу задля популяризації української вишивки. Дана, Світлана і Оксана дають нове і дуже красиве життя давнім вишивкам, роблячи з них модні блузи з гачкованими рукавами. До слова, жінки відшивають унікальні давні взори. Кілька разів на рік їздять на Гуцульщину, де набираються натхнення і сил на подальшу творчість. Там же з’явилася ідея об’єднатися задля спільної справи – заснувати творчу майстерню ETNO VZIR.
Назву майстерні мисткині придумували ще з двома помічницями. Зійшлися на варіанті ETNO VZIR : “взір” означає “узор”, або ж “орнамент”. Команда дивиться на цей світ крізь етнопризму.
Отож “Львівське Пошта” поцікавилася в майстринь, як їм вдається перетворити минуле на сучасне, щоб воно не втратило змісту. А також дізналася про кожну майстриню з ETNO VZIR і про тих вишивальниць, які 60 років тому створювали на полотні візерунки, які сьогодні отримують нове життя.

Вишиті рушники майстрині-гуцулки

 
 фото: Северин Лабінський
У гірському гуцульському селі Нижній Березів ось уже 84 роки живе знана в довколишніх селах вишивальниця Ольга Фіцич. Життя цієї жінки було складне, але, пройшовши крізь усі випробування, вона зберегла свій талант і людяність.
“Коли совіти прийшли у гори на початку 50-их, уже повним ходом ішла колективізація. У нас, як і в усіх, забрали землю, худобу не було чим годувати. І разом із тим у моїй сім’ї сталося лихо – згоріла хата. Ми жили тоді удвох з мамою. Якийсь час – у стайні біля корови, ще кілька місяців – у старшого брата. Тоді я й вишила свою першу сорочку. І заробила за неї кобілку (великий плетений кошик з двома ручками), який був дуже потрібен, щоб носити корові сіно, – згадує Ольга Фіцич. – Потім вишила рушник, за який від тітки отримала граблі і три рублі. Так почалося моє вишивання. Люди почали багато замовляти. Завдяки вишиванню вдалося збудувати хату, в якій зараз живу”.
З юних літ ця маленька на зріст, худорлява дівчина важко працювала в колгоспі. Одного разу з неї пожартували трактористи: украли в жовтні її светр і заховали в ленінській кімнаті. Після пожежі Ольга з мамою жили дуже скромно, і дівчина ще кілька днів ходила восени в самій сорочці, аж поки “жартівники” нарешті не зрозуміли, що забрали в неї єдиний светр і не повернули його… Таких історій жінка розповідає чимало, та її ніщо не зламало. Завжди усміхнена, щира, людяна, активна, щонеділі долає шість кілометрів дороги до церкви і дуже любить, коли до неї навідуються гості.
Пані Ольга за своє життя вишила до 200 тільки весільних сорочок. Мала замовлення навіть із потойбіччя. 30 років тому їй приснилася жінка-односельчанка, яка померла і залишила сиротою доньку-підлітка. Сказала Ользі вві сні, що всі дівки мають сорочки вишиті, а її сирота не має. Тоді майстриня вишила сорочку і подарувала доньці жінки зі свого сну.
Сьогодні вишивальниця вже офіційно завершила свою “кар’єру”, але до неї й далі звертаються люди, благаючи вишити “ще цю сорочку, ще на нашу молоду”. Тому жінка дуже зраділа, коли мисткині ETNO VZIR завітали до неї і розповіли, що вишиті рушники 60-літньої давності пані Ольги мають нове життя і дуже подобаються людям у Львові.

Хто і як творить ETNO VZIR

Шлях до створення етномайстерні ETNO VZIR розпочався ще в далекому 1998-ому. Тоді у школі, де навчалися майбутні майстрині Світлана та Оксана, працювала вчителькою математики ще одна членкиня сьогоднішньої етнокоманди – Дана. Вона стала класною керівничкою дівчат. На виховних годинах Дана і однокласниці гачкували та слухали пісні Марії Бурмаки.
Дана з дошкільного віку вміла вишивати, в’язати на спицях і гачком. Вишивати перші візерунки її вчив… дідусь, який усе життя жив у горах і оздоблював вишивкою кептарі та кожухи. Задовго до вчительської кар’єри Дана в’язала на замовлення. Іншим її хобі були походи в гори. Перше своє туристичне спорядження (наплічник і спальний мішок) вона придбала за гроші, виручені з рукоділля.
Загалом вишила понад 30 сорочок та 10 рушників. Каже, що кожен із них зі своїм “характером”, кожен неповторний. Зазвичай Дана відшиває рідкісні давні орнаменти на домашнє полотно. А за зиму 2014-2015 років сплела 350 пар шкарпеток і рукавиць, 19 камізельок, пошила чимало прапорів для українських військових.
Сестри Оксана і Світлана розпочали свій шлях до рукоділля з початкових класів школи. Згодом здобули належну освіту і почали займатися ним професійно. Бабуся жінок – професійна кравчиня. Вчилася того ще за Польщі. Колись багато вишивала, гачкувала і навчила рукоділля своїх онучок. Цей дар у родині мисткинь передається вже у п’ятому поколінні. До слова, саме з вишитого рушника бабусі сестри пошили першу блузу в ETNO VZIR.
Волонтерська діяльність знову звела Дану, Світлану і Оксану: вони почали товаришувати, разом подорожувати і творити. А в 2019-ому у них виникла ідея об’єднати свої вміння і створити майстерню.
“Моя творчість – це моя медитація. Іноді, створюючи щось, втрачаю лік часу. Гадаю, вишивка тренує силу волі. А ще люблю шукати у давніх узорах приховані символи, знаки. Ніби хтось із минулого зашифрував повідомлення в цих кольорових швах”, – розповідає Оксана.
А Світлана признається: “Для мене моя творчість (шиття) – це любов. З дитинства знала, що хочу саме шити. Колись намагалася змінити професію, але все одно повернулася до улюбленої справи. А етно – це теж любов: до своєї країни, її фольклору, історії. Хочеться ділитися цим із іншими”.
 “Саме зараз виникла ідея, можливість, знайшлися надійні люди, які допомагають поділитися своєю творчістю зі світом. Завжди хотілося поширювати прекрасне – своє, українське. А також навчити інших сприймати давнє і сучасне як одне ціле. Маю багато планів як для щоденного сучасного одягу, так і для святкового. Хочемо, аби українці носили одяг з рідними візерунками та символами, не забували свого”, – каже Дана.
Сьогодні майстрині творять разом. З їхніх слів, майстерня ETNO VZIR не лише шиє одяг із етномотивами, а й відновлює та популяризує українське загалом: символи, кольори, значення. Тому, описуючи кожен виріб, Наталка – дівчина, що веде сторінки ETNO VZIR у фейсбуці та інстаграмі  трактує кольори на вишивці, символи та їхнє походження. Всі вишиті блузи створені в єдиному екземплярі. Це, на думку мисткинь, показує цінність вишиванки, її індивідуальність. 
Загалом у жінок чимало планів на подальший розвиток етномайстерні та популяризацію української етномоди. Тож “Львівська Пошта” бажає їм успіху!

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.0828 / 4.15MB / SQL:{query_count}