“Ми виводимо бандуру “в маси”

Ярослав Джусь, бандурист, фронтмен “Шпилястих кобзарів”, організатор фестивалю Bandura Music Days, і Анастасія Войтюк, бандуристка, солістка гурту Troye Zillia, арт-директор фестивалю Lviv Bandur Fest, – про традиційну і сучасну бандуру, сприйняття цього інструмента і те, як зробити його відомим у світі

Менш ніж за місяць українців здивували одразу двома фестивалями сучасної бандури: спочатку в Києві з успіхом пройшли перші Bandura Music Days, а майже два тижні по тому до Львова на ІІ Lviv Bandur Fest з’їхалися бандуристи і кобзарі з різних куточків нашої країни.
“Львівська Пошта”, як медіа-партнер цього фестивалю, докладно розповідала про концерти, зустрічі, майстер-класи і вечірки, організовані в рамках цього проекту. Попри те, що фестиваль закінчився, вже зараз його організатори починають готуватися до наступних проектів. Тож ми поспілкувалися з ними, аби розповісти читачам, як взагалі ведеться сучасній бандурній спільноті, що таке сучасна бандурна музика, чим вона відрізняється від традиційної, яким є сприйняття цього інструмента в суспільстві і як зробити його відомим у світі. Говорили про це з бандуристом, композитором, аранжувальником, діджеєм, членом Національної спілки кобзарів України, півфіналістом і володарем призу глядацьких симпатій телешоу “Україна має талант – 2”, фронтменом “Шпилястих кобзарів” і організатором фестивалю Bandura Music Days Ярославом Джусем та бандуристкою, солісткою гурту Troye Zillia, організатором і арт-директором фестивалю Lviv Bandur Fest Анастасією Войтюк.
– З чого виникла ідея створення фестивалю сучасної бандури? Як вийшло, що маємо їх уже два? І взагалі, як ви познайомились і чому почали підтримувати один одного – ви ж у принципі є конкурентами?
Анастасія Войтюк: Почалось все досить давно, приблизно вісім років тому – ще коли я грала в гурті Cherry band. Ми шукали метод, чим знімати звук з бандури (підзвучувати її. – “Львівська Пошта”). Ярослав тоді якраз брав участь у шоу талантів. Ми знайшли його через соцмережі і спитали поради. Він відповів. Так ми й роззнайомились. Згодом двічі перетинались на сцені сучасної бандури під час фестивалю “Країна мрій”, різних “бандурних” заходах. А вже цього року почали тісніше співпрацювати, адже обоє готували два різні фестивалі сучасної бандури, які підтримав Український культурний фонд. Списувались, радились, щось підказували одне одному.
Ярослав Джусь: – Словом, почалась у нас така здорова конкуренція.
А.В.: – У нас, “сучасників”, у підготовці фестивалю було дуже багато схожих нюансів. Ті ж гості, навіть приблизно одні й ті ж хедлайнери.
Я.Д.: – Ці люди цікаві в будь якому регіоні. Це приблизно те саме, що привезти фестиваль у інше місто. До слова, мене питали, коли ми привеземо Bandura Music Days до Львова. А Настя свій Lviv Bandur Fest може привезти й до Києва (Сміється). Або ми разом можемо провести фестиваль у Дніпрі, де багато бандуристів, або на сході.
Насправді ідея створення фестивалю сучасної бандури давно витала в повітрі. Ми не раз про це спілкувалися, зокрема й у рамках сцени на “Країні мрій”. Просто Насті вдалось утілити її трошки швидше. У 2017-ому відбувся перший Lviv Bandur Fest, а цього року стартували і ми.
– Якщо не помиляюся, саме ти ініціював і провадив сцену сучасної бандури?
Я.Д.: – Так, це був я. Натомість Насті вдалося швидше запустити вже сам фестиваль.
А.В.: – Треба розуміти, що все наше середовище сучасної бандури росте разом. І складно сказати, хто тут перший, а хто останній. Бо щойно хтось із нас робить щось нове, як це одразу впливає на інших. Щойно хтось здобуває успішний досвід, як його беруть на озброєння всі інші. Тобто в підсумку ми всі разом робимо ще один крок уперед. І якщо знайдуться люди, які захочуть зробити свій фестиваль у Вінниці чи Дніпрі, то чому б ні? Робіть, використовуйте наш досвід!
Я.Д.: – Та й наші фестивалі з’явилися після того, як спільнота побачила успішність певних гуртів. Почали одиниці, згодом гуртів ставало більше, почала виникати певна конкуренція, розвиток різних жанрів у різних регіонах. Ми бачили, що вже маємо певну критичну масу різножанрової бандурної музики, яку варто показати і об’єднати. Це хотіли зробити і я, і Настя. Тож просто взяли і зробили.
–  Так, але, як я розумію, великий поштовх ти отримав після участі в шоу “Україна має талант”. Адже тоді показав, що бандура може бути іншою – сучасною, цікавою.  Я це відчула на власному досвіді, коли вчилася у музшколі. Кілька разів пропонувала однокласникам зіграти щось на бандурі, а вони відмахувались: “ Та, що тут цікавого?”. Але вже за кілька хвилин із подивом слухали мелодії з пісень Backstreet Boys чи Queen. Щоправда, нашому поколінню не вистачило ентузіазму зробити те, що робите ви,  показати, що бандура – це не тільки українська народна музика чи концерти творчої самодіяльності.
А.В.: – Насправді це наче якісь два паралельні світи. Один – у якому ходиш на бандуру, другий – у якому ти ходиш на якісь тусовки. Та насправді вони ніколи не перетинались. А зараз ми їх перетинаємо. До прикладу, Ярослав у рамках Lviv Bandur Fest проводив майстер-клас у кобзарській школі, і це було круто. Просто треба брати і робити: підбирати ці мелодії, показувати історії успіху, розповідати, як вони будуються. Мені здається, що діти, які вчаться гри на бандурі, не пов’язують це між собою.
Я.Д.: – От що я щойно собі подумав: програма в музичних школах не реформується. Вчителі її ведуть роками “по накатаній”. І діти її вчать, грають, але наче для когось, а не для себе. Роблять те, що треба. А потім у них починається своє цілком інше життя, у якому їм весело, цікаво – вдома, на тусовках, у кіно. Вони не кайфують від того, що грають у школі за всі роки. До того ж дуже мало викладачів дозволяють своїм учням експериментувати, виконувати сучасні твори, дають розвиватися всебічно, навчають, врешті, імпровізації, композиції, підбору. Тож не дивно, що в дітей із часом зникає бажання вчитися гри на цьому інструменті. Це як на шкільних концертах – коли читаєш слова із аркушика мільйонний раз і не розумієш, кому це все треба. Багато пафосу в стилі Радянського Союзу, і нічого не змінюється. Тому ми показуємо, як може бути, і потроху це змінюємо.
Наші люди ще не навчилися того, що за якісну музику треба платити так само, як і за лікування зубів чи стрижку. Але й музиканти не розуміють, що гроші, зароблені на виступах, треба вкладати у себе, у свій розвиток
А.В.: – До прикладу, в школі кобзарського мистецтва викладачі довіряють мені. На початках, коли я кликала їх на концерти Cherry band чи вже на Troye Zillia , вони сприймали це досить делікатно, хоча з певними пересторогами. Зізнаюся, торік під час першого Lviv Bandur Fest мені було дуже страшно. Чому? Бо середовище академічної бандури у Львові дуже розвинене: в нас є музакадемія, багато “китів” своєї справи. Аж тут з’являюсь я, яка не закінчувала цієї музакадемії, та ще й зі своїми ідеями. Але варто було тільки заспокоїтись, зробити своє – і це дало результат. Цього року вже всі приходили на концерти, купували збірки, і вже не було важливо, яка в кого освіта. Звертали увагу тільки на те, хто що зробив.
Повернуся до згаданого майстер-класу. Я побачила там зміни – зміни відтоді, відколи я там навчалася. Це невеликий крок уперед, але він мене вразив. Ми зловили контакт із дітьми. Сподіваюсь, що вже наступного року вони (колектив “Дзвіночок”. – “Львівська Пошта”) виступлять на нашому фесті. І вийдуть на сцену вже в футболках, а не в народних строях. Бо якщо вони грають кавер на пісню “Океану Ельзи”, то навіщо їх змушувати виступати в народному вбранні?
Я.Д.: – Точно! Мені дуже дивно, коли хлопці ц шароварах і шапках грають Besame mucho. Має ж бути певна стилістика, концепт виступу. Те ж саме, коли 24 гарні дівчини сидять на сцені у довгих чорних спідницях і грають саундтреки із сучасних фільмів, серед яких музика до “Амелі”.
– Це ж навіть незручно!
А.В.: – Тому для виступів треба залучати професійних стилістів. Це дуже важливо. Бо те, що люди грають, – це одне, але як виглядають – також важливо. Коли ми почали працювати зі стилістами, то побачили, що це дуже багато чого дає. Їх потрібно залучати, як і звукорежисера, професійного фотографа. І цього треба навчати! От що мені сподобалося в Києві на Bandura Music Days, це те, що, окрім музичних майстер-класів, там відбувалися події з музменеджменту, організації заходів, роботи на студії. Розповідали взагалі про все, що стосується роботи з музичним колективом. у гуртів мають бути свої сторінки, вони мають розуміти, що таке SMM. Ми це особливо гостро відчули під час підготовки до фестивалю. Багато музикантів не мають техрайдеру і навіть не знають, що це. По два-три тижні пишуть кілька абзаців інформації про себе, скидають неякісні фотографії. Але якщо ми хочемо зацікавити публіку сучасною бандурою, то мусимо надавати якісний контент.
Я.Д.: – Це глобальне питання всієї нашої музичної індустрії. Наші люди ще не навчилися того, що за якісну музику треба платити так само, як і за лікування зубів чи стрижку. Але й музиканти не розуміють, що гроші, зароблені на виступах, треба вкладати у себе, у свій розвиток. Робити якісні записи на студії, а не нашвидкуруч на телефон із шумами та сторонніми звуками, знімати добрий відеоконтент і показувати його до фестивалю, щоб зацікавити людей, щоб вони прийшли.
Знаєте, до нас на фестиваль, як і до Насті, приходять переважно не бандуристи, а звичайні люди, яким цікаво. Ми виводимо бандуру за рамки професійних, закритих фестивалів, на яких у залі менше глядачів, аніж самих учасників. Як то кажуть, виводимо бандуру в маси.
 
 фото: Оксана Терлюк
А.В.:
– Підтверджу це цифрами. До нас на заходи цього року зареєструвалося приблизно півтори тисячі людей. І лише чверть із них – бандуристи. Решта – зовсім різні люди: і за віком, і за інтересами. Це кльова статистика!
– Ви кажете, що треба змінювати методи роботи з учнями. А що для цього зробили ви?
А.В.: – Звичайно. Ми, до прикладу, проводимо для них майстер-класи. На фестивалі після майстер-класу Георгія Матвіїва до мене підходили викладачі і дякували за цей захід. Бо, з їхніх слів, це для них єдина можливість підвищувати свою кваліфікацію у якісному напрямку. Це просто дивина, що в Україні стільки бандуристів, які не мають як розвиватися. А ще дуже дивно, що всім потрібні сертифікати. Досі діє система, у якій потрібні папірці, а не вміння і знання. В Україні це проблема…
Я.Д.: – Але зі свого досвіду скажу, що вода камінь точить. Ще коли я брав участь в  щоу “Україна має талант”, мене сприймали далеко не всі бандуристи. Та й досі є ті, що не сприймають, бо я працюю в стилістиці, не схожій на академічне навчання і викладання. Але ми свою справу зробили – випустили нотну збірку. Вже зараз на конкурсі у Києві діти виконують наші твори і посідають із ними перші місця. Тобто потихеньку новий репертуар таки впроваджують. Та знову ж таки цей процес рухається дуже повільно. Як на  мене, тут треба змінювати все на державному рівні: робити нову програму освіти і методику викладання у школах, училищах і вишах.
– Але про що можна говорити, якщо у нас проблема навіть із дитячими бандурами? Їх же ж фактично немає…
Я.Д.: –  Це окрема тема! А взагалі щодо бандур, то їх виготовлення у Львові хоч потроху, але розвивається. Може, не всі знають, але у Чернігові відома фабрика музичних інструментів десятиліттями була закрита. І тільки зараз цех почав там щось виробляти… За чималі гроші. А з дитячими інструментами – критична проблема. Їх роблять тільки деякі майстри – масового виробництва у нас просто немає. А от дітей, які на цих бандурах хочуть і хотіли б грати, дуже багато! Спільнота постійно про це говорить. Піаром ми трохи зайнялися – допоміг інструмент, але, очевидно, тепер треба його масово виготовляти, бо без цього ніяк.
А.В.: – Нещодавно заходила в майстерню до Віктора Рубая. Він якраз ставив струни на маленьку бандуру. Запитала, скільки вона коштує, і почула “ой, дорого”. Насправді дитячі бандури є, але їх важко дістати і вони дуже дорогі. Проблеми не тільки з цим. Під час фестивалю у нас була презентація електроакустичної бандури. Я розповідала про свій інструмент, показувала його, Дмитро Губ’як – показував електробандуру від Львівської фабрики “Трембіта”. На цю презентацію прийшов і директор фабрики з майстром-розробником, який і надалі збиратиме дані та працюватиме над більш масштабним виробництвом. Але ціни, які вони озвучують, дуже високі. Мовиться  про приблизно 60 тисяч гривень. Це, звичайно, не космічна сума для музикантів, які зможуть згодом її відробити, але таких можна порахувати на пальцях. Це серйозне капіталовкладення, бо, до прикладу, за ці гроші можна купити дуже хорошу бас-гітару чи клавішні.
– Тобто треба чітко розуміти, що тобі ця бандура потрібна і що ти точно будеш на ній грати?
А.В.: – Для мене бандура не завжди була головною. Просто в певний момент я її обрала з-поміж іншого. І тепер іду в новому напрямку. Як на мене, треба не змінювати сприйняття бандури – академічної бандури, а створювати нові її напрямки. Для цього можна відкривати приватні школи, якісь курси на кафедрах музичних вишів. Так, багато людей не сприймає того, що робить Ярослав, і така думка має право на існування. Але важливо, що він це робить не за шаблоном. До прикладу, в Berklee College of Music чомусь є такі напрями навчання, як індійська, африканська народна музика. Студенти цього закладу роблять “джеми”, шукають нове звучання, нові форми. Але української музики там нема…
Я.Д.: –  І це дивно, бо так багато іноземців вважають нашу музику, культуру дуже цікавою.
А.В.: –  Наприклад, я співпрацювала з удистом із Сирії (уд –струнний щипковий інструмент, розповсюджений в країнах Закавказзя, Середньої Азії та Близького Сходу з VI століття. – “Львівська Пошта”). Він закінчив курс у Берклі і отримав диплом. То чому так не можна з бандурою? Нас, бандуристів, дуже багато по цілому світу. Треба, щоб ми мали можливість вчитися гри не лише на академічній бандурі, але й естрадній. А ще – естрадного вокалу. Пройти курс дизайну музики, на якому вивчають музику плюс музичний менеджмент. Це справді дуже важливо!
В Berklee College of Music чомусь є такі напрями навчання, як індійська, африканська народна музика. Студенти цього закладу роблять “джеми”, шукають нове звучання, нові форми. Але української музики там нема…
Взявшись за популяризацію бандури, проведення фестивалів, ми, самі того не очікуючи, зачепили багато серйозних питань. Це величезна відповідальність навіть говорити про них.
Я.Д.: –  Але за це ніхто не хоче братися, хоч і багато про це говорять. Але тільки в розмовах, у інтерв’ю. Колега говорив із дружиною Петра Порошенка, я був у Кабінеті Міністрів, спілкувався з Кириленком, багатьма чиновниками, від яких залежить вирішення цих питань. І все закінчувалося відписками або відповідями на кшталт “добре-добре” – і на цьому крапка. Тобто виходить, що все потрібне тільки нам. Якщо цих проблем не помічати, не говорити про них – діла не буде.
 – Так ви ж власне це й робите. Але, як я розумію, спільнота покладає на вас надії, що робитимете ще більше. Можливо, потрібно зініціювати ще одну велику розмову, написати проект, хоч би й за підтримки Українського культурного фонду, який підтримав і ваші фестивалі?
Я.Д.: –  Тут теж цікава історія. Візьмімо, до прикладу, наш проект. Ми його представляли перед жіночкою – працівницею УКФ, яка не з “бандурного” середовища. Вона, умовно кажучи, знає про все у культурі потроху. І так щиро запитує: “Слухайте, що у вас там із тою бандурою трапилось? Що взагалі в Україні з тою бандурою? Чого всі подають проекти, аби її порятувати, розвинути, розказати про неї?”. Насправді маємо низку проблем, але добре й те, що маємо людей, які готові активно над ними працювати, розвивати бандуру. Цього року таки було трохи різних заходів – тур капели бандуристів, бандурний марафон, міжнародний з’їзд, наш фестиваль і фестиваль Насті, кубок Києва. Тому я розумію здивування цієї жіночки, коли розглядають п’ятий, шостий проект – а там знову бандура.
– Але ж проектів сучасної бандури було тільки два – Bandura Music Days і Lviv Bandur Fest?
А.В.: –  Так. І їх важливо розрізняти, бо люди кажуть “бандура” – і все. Але коли ми говоримо про гітару, то пам’ятаємо про акустичну, електрогітару, іспанську гітару, рок-напрямок. І коли говоримо про бандуру – має бути так само. Бо вже зараз у нас, окрім академічної музики, є фольк, джаз, соул, диско, експерименти з електронною музикою і діджеями! Ми працюємо різностильово. Наразі Lviv Bandur Fest об’єднує всі жанри музики.
Я.Д.: – Але це тому, що ми ще не маємо тієї критичної маси музики, з якою можна було б робити фести за стилями. До прикладу, джазовий фестиваль бандури Bandura Music Days розвиватиметься і триватиме не день-два, а тиждень. Тоді впровадимо й тематичні дні за стилями, які згодом можуть перерости в окремі фестивалі.
А.В.: – Насправді спільнота не так швидко розвивається. Не можу сказати, що за вісім років бандур-гуртів і виконавців стало в десятки разів більше. Але ми всі значно виросли якісно за рівнем музики, яку творимо.
Я.Д.: – Та й кількість гуртів потроху збільшується. От з’явився проект B&B, бандура і баян. Він став популярним, і одразу ж виникло зо п’ять їхніх дублерів. Студенти побачили, що так можна підзаробити. І що найцікавіше, їх також запрошують виступати. Щоправда, вони грають кавери. Або є вже у нас дівочий гурт “Чарівниця”. Їх так само шість, як і “Шпилястих кобзарів”, вони також виступають у кольоровому вбранні, роблять щось схоже до того, що робимо ми. Так воно й поширюється і, можливо, переросте у окремий фестиваль електронних бандуристів.
– Ви популяризуєте сучасну бандуру. А які в пересічних людей асоціації з цим словом?
Я.Д.: – Дуже стереотипні. Коли кажеш про бандуриста, люди уявляють собі старого сліпого кобзаря, який виконує думи. А коли мене запрошують на радіо, то чекають дядька з оселедцем на голові і томиком “Кобзаря” під пахвою. І дуже дивуються, що на програму приходить сучасний хлопець в джинсах та кедах.
А.В.: – В мене була реальна ситуація. Пишу знайомим: “Треба поселити в готелі чотирьох кобзарів на час фестивалю”. А мені відписують: “Вони зможуть зайти на другий поверх? Вони ж старі й незрячі” (Сміється).
Насправді це показує, що ми живемо в своєму світі і не знаємо, як нас сприймають. Все ще варимося у власному “соку”. Нам видається, що от ми такі круті, все робимо, розвиваємо, а насправді досить часто про нас узагалі не знають чи знають дуже мало. Тож роботи направду багато!
Я.Д.: – Та що тут казати. Сідаю в таксі, а таксисти питають: “Що це ти везеш? Ключки для гольфу?”. Але коли розповідаю, що виконую сучасну музику на бандурі, то можуть мені назвати і “Шпилястих кобзарів”, і Onuka, і НАОНІ-оркестр. Тобто знають, що останній виконує хіти, а в його складі є бандуристи. Тож, на щастя, все не закінчується на національній капелі, тріо бандуристок Нацрадіо чи ще якихось прикладах автентичних кобзарів.
Розмовляла
Марічка Ільїна
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.4559 / 4.56MB / SQL:{query_count}