Любов, яку навіть смерть не зупинить

У арт-галереї “Дзиґа” до вівторка триватиме виставка фотохудожника, фотокореспондента “Львівської Пошти” Олега Огородника

Для митця творити – те саме, що дихати. Знаєте, як вони кажуть? – “Можеш не робити – не роби! Та якщо вже в тобі є оце незбагненне, з чого народжується надзвичайна магія творчості, зупинити її просто несила. І тут уже не змовчиш, хоч як часами й важко говорити”.
Творчість завжди є річчю дуже особистою, хто б там що не казав. А творчість людини, про яку говоримо сьогодні, й поготів. На шпальтах “Львівської Пошти” ми не раз розповідали про виставки фотографа, члена Спілки фотохудожників України, фотокора нашого видання і просто мого давнього доброго товариша і друга Олега Огородника. Його репортажі з футбольних матчів, змагань із мотокросу, боксу чи гірськолижних змагань (на останніх він виступає у ролі поважного судді) ви точно бачили на сторінках нашої газети. А Олегові пейзажі, портрети та фото оголеної натури відомі далеко за межами України. Останні кілька років він виконує їх в унікальних техніках, якими послуговувалися ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Це ціанотипія та альбумін з використанням бромосрібної емульсії власного виробництва.
Та цього разу в арт-галереї “Дзиґа” він представив на розсуд публіки дуже особисту виставку. Експозицію My Olga відкрили 24 липня – у день рівноапостольної княгині Ольги. Саме в цей день іменини святкувала його кохана дружина і мати їхнього спільного сина, якої не стало майже два роки тому. Ольга згоріла дуже швидко: ще другого вересня вона провела уроки історії своїм учням, а вже наступного дня їй стало дуже зле. З того часу почалася нерівна боротьба подружжя зі страшною недугою – раком підшлункової залози.
До честі Олега, він увесь час був поруч – в лікарні і вдома, шукав гроші, ліки, просто тримав дружину за руку. А ще фотографував. Навіщо, спитаєте ви? Напевно, тому, що всі ми робимо те, що вміємо. Олег же ловив миті і зупиняв їх, фіксуючи на фото. Саме ці 34 дуже різні миті – легкі та сентиментальні, важкі та нестерпно болючі – він показав на виставці My Olga.
Не можу судити за автора, але мені, як його колезі і подрузі, видається, що здійснити цей проект було просто необхідно. Бо, з одного боку, робота над ним дала можливість Олегові ще трохи притримати кохану біля себе: зустрічатися бодай на фото день у день, робити щось разом, врешті-решт разом курити на кухні. А з другого боку – водночас із творенням цієї експозиції приходило розуміння і, що ще болісніше, усвідомлення – її уже немає…
Пам’ятаю, коли Олег уперше показав ці роботи. Тоді йому було дуже важко, майже нестерпно. Та з часом будь-який біль стихає – хоч і не так швидко, як би того хотілося. І вже на відкритті My Olga він постав перед нами як чоловік, який дуже сумує за коханою, і як фотохудожник, який через їхню спільну життєву історію застерігає: бережіть і шануйте найближчих, не марнуйте дорогоцінного часу, бо життя надто коротке!
“Для нас цей проект не є таким особистим, як для Олега, – каже фотограф Костянтин Смолянінов, який разом із автором відкривав виставку. – Ми можемо його сприймати як мистецтво. І водночас так, як сприймає Олег, тобто як щоденник, розповідь про любов, вічність, смерть”.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7214 / 4.37MB / SQL:{query_count}