Артисти належать народу

...але виступають проти "народних" звань

...але виступають проти "народних" звань

Те, що "мистецтво належить народу", пригадує кожен, кому ще пощастило прожити принаймні дитинство чи юність у світлі ленінських лозунгів, більш чи менш старанно виведених білою фарбою на червоному полотні в кожній хоч якось причетній до культури установі. У спадщину від комуністичного минулого залишилася Україні й уведена 1934 року система почесних відзнак та звань народних і заслужених артистів, діячів культури тощо.

У принципі, нічого поганого в тому, що держава хоч таким чином реагувала на здобутки достойних митців, не було. Ба більше, нагрудний значок і грамоту підкріплювали й суттєві надбавки до зарплатні, низка пільг і народна шана. До речі, серед перших "народних артистів" свого часу були Лесь Курбас та Марія Заньковецька. З часом, правда, значення деяких звань нівелювалося. Чи не тому група відомих львівських митців виступила днями  з відкритим листом до Президента України та віце-прем'єр-міністра з гуманітарних питань з проханням відмовитися від практики присвоєння звання "заслужених" та "народних" артистів. Лист, який уже підписали Володимир Кауфман, Богдан Сорока, Роман Петрук та багато інших відомих у Львові творчих особистостей, зачитали на останній сесії Львівської облради.

"Ми звертаємо Вашу увагу на те, що країни Східної Європи, зокрема еліти цих країн, відмовилися від цієї практики вже майже 20 років тому, після виходу з-під радянської опіки, падіння Берлінського муру та розвалу СРСР, на те, що лише три країни - Росія, Бєларусь та Україна - залишили ці рудименти імперської опіки над мистецтвами. Адже традиція надавати звання "заслужений" походить від звичаю царської Росії "величать заслужений артист его императорского театра", а за радянських часів його просто вдосконалили поняттям "народний", - йдеться у зверненні.

Й справді, традиція почесних звань збереглася лише в незалежній Україні, як і в більшості колишніх радянських республік. Явище майже безпрецедентне і малозрозуміле західним колегам, де таких відзнак нема. Наприклад, заслуженим для польської культури може стати хіба особа, яка активно працює на ниві популяризації культури Польщі за кордоном, а в Німеччині чи Франції виняткових митців удостоюють орденами. Найбільше ж цінуються міжнародні премії, відзнаки, перемоги на престижних конкурсах. Автори листа слушно зауважують, що "макабрично" звучить "заслужений артист Італії Адріано Челентано, заслужений діяч мистецтв Чехії Вацлав Гавел, народний художник Іспанії та Франції Пабло Пікассо, заслужений діяч науки і техніки США Білл Гейтс".

Та, схоже, навіть попри кризу і попри аналогічні звернення, в Україні продовжують активно роздавати звання. Здебільшого приурочують такі акції до якихось державних свят, коли Президентові доводиться підписувати цілий оберемок указів. Ось, наприклад, з нагоди останнього Міжнародного жіночого дня з-поміж львів'янок звання заслужений діяч мистецтв України отримала завідувач кафедри Львівської національної музичної академії імені М.В.Лисенка Марія Герега, а заслуженої артистки України - популярна співачка Наталія Карпа.

Навіть при такому побіжному переліку впадає у вічі певна невідповідність тих площин, у яких реалізовують свої таланти (безсумнівно, кожна на свій кшталт найкраще) новоспечені лауреатки. Цей дисбаланс стає ще помітнішим при докладнішому зіставленні імен тих, хто, скажімо, пишається званням народний артист України , яке, згідно із  Законом "Про державні нагороди України" та Положенням про почесні звання України від 29 червня 2001 року, присвоюється "режисерам, артистам театрів, кіно, естради, цирку, професійних ансамблів та хорових колективів, дириґентам оркестрів, композиторам, музикантам, дикторам телебачення і радіомовлення за видатну виконавську майстерність, створення високохудожніх образів, вистав, кінофільмів, що здобули міжнародне визнання, за особливі заслуги в розвитку вітчизняної культурно-мистецької спадщини". Так от, цими особливими заслугами, якщо вірити президентським указам різних років, можуть пишатися Ірина Білик та Ніна Матвієнко, Наталія Могилевська і Лідія Забіляста, Ян Табачник та Мирослав Скорик, Філіп Кіркоров і Володимир Сіренко, Андрій Данилко (Вєрка Сєрдючка) та Федір Стригун, Йосип Кобзон і Володимир Гришко, Михайло Поплавський і Валентин Сильвестров...

Можна ще довго продовжувати ці пари протилежностей, дивуючись абсурдності самої системи.  Й наперед відкидаючи звинувачення у снобізмі, просто озвучити пропозицію, про яку вже давно говорять у мистецьких колах: якщо система почесних звань ще не остаточно віджила себе (що також виглядає дуже ймовірним), необхідно врешті-решт диференціювати принаймні її достойників. Не лише тому, що хтось "артист естради" чи "цирку", а хтось - створює "високохудожні образи" на кіноекрані чи в партитурах, але й тому, що існують суто практичні результати вручення таких відзнак. Наприклад, не раз довелося спостерігати, як роками, а то й десятиліттями вболівають за свої звання академічні музиканти-виконавців. Для них така відзнака не лише вкрай важлива та престижна, але й часто означає хоч якесь підвищення рівня матеріального добробуту, який рідко є близьким до ідеалу. Натомість, народні артисти естради здебільшого заробляють на себе вже самою своєю популярністю, і глядачеві шоу, котрий купує квитки, байдуже - народний бере в ньому участь чи заслужений, чи народний лише за суттю своєї творчості (невипадково ж відмовилися колись від державної відзнаки Олег Скрипка та Святослав Вакарчук). І якщо в держави ще залишилися кошти на регулярні роздачі слонів, то чи не простіше було б розмежувати їх за суто професійною ознакою. Зрештою, якщо в тій же когорті існує заслужений шахтар чи вчитель, чи журналіст, то чому б не додати до переліку заслуженого артиста естради?

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
8.6279 / 4.13MB / SQL:{query_count}