“Мені дуже важливо бачити своїх читачів”

У рамках Місяця авторських читань у Львові відбулася зустріч з письменницею та режисером Іриною Цілик

До 5 серпня в нашому місті триватиме найбільший транс­кордонний літературний фестиваль Центральної Європи – Місяць aвторських читань. “Пошта” вже не раз писала про події цього проекту. Цього разу ділимося враженнями від літературної зустрічі з письменницею та режисером Іриною Цілик. Першу поетичну збірку вона видала в 2007 році, прозову – повість “Післявчора” – через рік. Для авторки, за її ж твердженням, особливо важливо зберігати оригінальність сюжетів, захопити з першого рядка та змогти зупинити читача на певній ноті твору. То звідки ж черпає натхнення Ірина Цілик?
“Коли я починала писати, використовувала як основу для написання творів тільки особисті історії. Лише згодом зробила висновки, що на своєму матеріалі все не побудуєш. Адже довкола стільки цікавих історій, одразу готових портретів і “ходячих” оповідань, що гріх цим не скористатися, не використати все те, що чуєш і бачиш, – розповідає письменниця. – Навіть тоді, коли вам здається, що якась одна з моїх історій автобіографічна, не вірте. Я дуже багато компоную з усього поспіль”.
Поезія і проза – дві абсолютно різні речі. Одні автори не можуть писати прозу, інші – поезію, а Ірина Цілик вдало поєднує ці дві ролі, які, здається, постійно живуть у її душі. Наскільки складно приміряти їх на себе?
“В поезії я використовую інтуїцію, дуже часто починаю писати, не знаючи, чим завершуватиму. А в прозі, навпаки, люблю жорсткі конструкції. Тож часто доводиться повертатися назад і переписувати. Знову складати пазл, але вже по-іншому, – веде далі авторка. – Просто поезія і проза – абсолютно різні речі. Поезія – це суцільні виплески, емоції, і вона, як правило, пишеться стихійно, немов на видиху. До автора воно само приходить, головне вчасно схопити, виписати і зупинитися. А проза твориться по-іншому – вимагає часу, простору, дисципліни. Насправді це те, що мені тяжко дається. Тому не знаю, чи дозрію до “повнометражної” прози. Мій максимум – оповідання”.
Нещодавно Ірина Цілик повернулася із всеукраїнського туру, який провела з Юрієм Іздриком. Письменники відвідали 25 міст України та презентували свої книги. Ірина Цілик представляла свою нову поетичну збірку “Глибина різкості”, яка вийшла друком цього року. “Глибина різкості” – збірка віршів, написаних після довгого неписання, – пояснює письменниця. – Передихнула – тепер готова читати, бачити, говорити, чути. Маю відчуття потреби наведення фокусу на різні місця, людей, незаплановані слова та емоції”.
Ірина Цілик зазначає, що всеукраїнське турне – це чудова можливість за досить короткий час проїхати всю Україну вздовж і впоперек, щось відкрити для себе, порівняти. Їй довелося побувати в містах сходу та півдня країни. Із культурними подіями там ситуація дещо інша, аніж на заході. Чому?
“Міста західної та північної України, до прикладу, Львів, Івано-Франківськ, а також Київ – дуже балувані. Тут культурних заходів стільки, що ми вже “об’їлися”. Люди ходять на виступи, але, мабуть, не так охоче, як, до прикладу, в інших регіонах, особливо на сході та півдні, – зауважує Ірина Цілик. – Коли приїжджаєш туди, зустрічаєш аудиторії дуже спраглих людей до всього, що туди везеться. І це насправді дуже приваблює. Тому що люди відкривають тебе, ти відкриваєш їх – лицем до лиця. Для мене дуже важливо бачити своїх читачів, потенційних читачів”.
За фахом Ірина Цілик – режисер, з відзнакою закінчила Київський нацуніверситет театру, кінематографу і телебачення 
ім. І. Карпенка-Карого. Хоч, з її слів, на факультеті дівчат і відмовляли від продовження навчання, “бо то не жіноча справа”, вона не послухала – і правильно зробила. Наразі в творчому доробку авторки вже три короткометражні фільми: “Вдосвіта” (Blue Hour) (2008 р.), “Помин” (2012 р.) і “Дім” (2016 р.). Вона працює в жанрі ігрового кіно, сама пише до нього сценарії, хоч і признається, що їй це складно.
“Сценарії – моя болюча тема. Розумію, що в режисерській кар’єрі наступним кроком після кількох короткометражних робіт має бути повнометражна. І сценарії доведеться писати самій, як би того не хотілося, – пояснює Ірина Цілик. – Охоче попрацювала б і з чужим матеріалом, але такий, якого шукаю, ще досі не трапився. Розумієте, з чужим матеріалом працювати легше і продуктивніше. Можна абсолютно спокійно відсікати все зайве, бо тебе не стримують сентименти. А свій матеріал – як своя дитина: не можеш оцінювати його об’єктивно”.
Щоправда, авторка ставиться до себе надто критично. Нещодавно її “Дім” визнали кращим українським короткометражним фільмом з усіх представлених на VII Одеському міжнародному кінофестивалі. “Дім” є кіноісторією про складні ситуації, що змінюють життя людей. У ній існують репресії та вороги, які змушують відмовитися від усього, зокрема від дому. Але все, що може зробити людина, каже режисер, це зберегти дім у собі. Цікаво, що сценарій до цього кіно Ірина Цілик написала задовго до Майдану і подій на сході України під враженнями від прочитаного роману “Музей покинутих секретів” Оксани Забужко. 
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9810 / 4.39MB / SQL:{query_count}