Спочатку друзі, а потім шваґри

Любомир Криса, фотограф, про свого друга Володимира Івасюка

Любомир Криса, фотограф, про свого друга Володимира Івасюка

vuiko.jpg

Четвертого березня цього року видатному українському поетові й композиторові Володимирові Івасюку виповнилося б 60. Саме цій даті присвячена фотодокументальна книга "Вернись із спогадів", яку випустило у світ львівське видавництво "Укрпол". Автором ідеї, макета й упорядником повноколірного фотоальбому став Любомир Криса.

З ним мені пощастило працювати в 1993 - 1996 роках у часописі Львівської архієпархії УГКЦ "Мета". Ще тоді Любомир розповідав  дещо про Івасюка, якому доводився шваґром. Пощастило побувати і в його помешканні на тодішній вулиці Маяковського (тепер Костя Левицького), де упродовж 1973 - 1979 років проживав пісняр. Спілкувався також і з дружиною Любомира, а заодно й рідною сестрою Володимира, Галиною, лікарем-невропатологом Львівської обласної клінічної лікарні.

- Коли і як саме Ви запізналися з Івасюком?

- То був 1972 рік. Тоді Володі запропонували перебратися до Львова, щоби мати ширші горизонти для праці, кращі перспективи на майбутнє. І він приїхав з батьком для перемовин з людьми, які його тут очікували. Зрештою, нема таємниці в тому, хто ініціював справу: працівники Львівського медінституту на чолі з покійним ректором Даниленком. А серед них і мій шваґро Іван Тимчук. Вони вирішили взяти Івасюка до себе, щоб надати можливість працювати і заодно, щоб він міг вступити до консерваторії.

- Нагадаємо, що Івасюк за фахом був лікарем.

- Так, і мав закінчити ще кілька курсів медінституту. А одночасно перейти на підготовчий до консерваторії. Про все це говорили на тій першій зустрічі у Львові. Мене шваґро взяв зі собою, сказавши: "Якщо хочеш побачити живого Івасюка, то поїхали". А хто б відмовився від такого?..

Тоді Володя якраз був на вершині свого злету. Всі знали й співали залюбки його пісні. Зустріч відбулася у ресторані готелю "Інтурист", знаного нині як "Жорж". Перше моє враження? То був гарний синьоокий чоловік, трохи вищий серед­нього зросту. Батько, до речі, був вищий від нього. Познайомилися. З перших слів зрозумів, що це дуже освічені люди, справжні інтелектуали. За столом точилася світська розмова. Безпосередні перемовини відбулися, напевне, в кабінеті ректора. А ми просто сиділи й розмовляли на всякі житейські теми.

Вразила Івасюкова мова. Бо в той час українською у Львові ще балакали, а ось у Чернівцях, Києві чи інших містах про її популярність годі було щось казати, спілкувалися здебільшого російською. А від нього я почув літературну українську мову. Мене це навіть трохи роздратувало, тому що ми використовуємо специфічний діалект, в якому переплелися і галицизми, і полонізми, і навіть німецькі слова. У нього ще був надзвичайно цікавий притиск. Ми тут "сікаємо", "цьмякаємо", вживаємо м'які літери. Він же мав тверду вимову. Мене не покидало враження, що він приїхав зі Східної України і тому ще не вміє добре говорити "по-нашому".

Так вийшло, що в той час у ресторані за сусіднім столиком сидів мій колега - нині покійний Орест Богонос. Він був диктором Львівського радіо. Я відразу ж їх і познайомив. Товариство виявилося напрочуд цікавим, веселим, тому розмова захопила всіх без винятку. Врешті-решт добалакалися до того, що Орест запросив нас додому. А мешкав він досить далеченько - аж на "професорській колонії". Орест показав нам свої вишивані надбання, оскільки гарно вишивав. Подарував і Володі, і його батькові по вишиваній краватці, які в той час були модними. Потім усі розбрелися по домівках. Івасюків я відпровадив на вулицю Солодову, де був готель медінституту.

Ось так ми й познайомилися, а потім майже щодня бачилися. І так тривало до того часу, поки він почав навчання. Відповідно, мав купу всіляких обов'язків. Але не минало два-три дні, щоб ми знову не зустрілися.

Володя був надзвичайно цікавою особистістю. До речі, у багатьох іпостасях: як музикант, як художник, як співрозмовник. Міг годинами розповідати про своїх кумирів. Наприклад, про Джо Дассена, пісеньки якого завжди наспівував. Володя добре володів французькою, бо його батько викладав її, відповідно, й син щось перейняв. Він взагалі любив Францію, її мову, культуру. І про художників знав багато, що мене також дивувало. Не його ж фах, а він у ньому обізнаний. Як, зрештою, і про філософів. Міг спокійно перейти від культури до точних наук. А ще цікавився фотографією. Також чудово плавав, що передалося від мами. Любив займатися підводним плаванням (тепер це називається дайвінг). Купив собі різний інструментарій для того, щоб постріляти рибку. Казав, що під водою - царство, про яке ми нічого не знаємо. А ще був великим ерудитом. Неспроста ж двічі (!) перечитав усі книжки з величезної батькової бібліотеки.

Якщо вести мову про кавалєрку, то завше був душею компанії. Веселився, грав на гітарі, співав. Мав гарний голос. Однак, коли пропонували заспівати на телебаченні, віднікувався, аргументуючи: "Я - не співак. Хай співають ті, хто є фахівцем". Але у нього пісня часом краще виходила, ніж у професіоналів. Тому, напевно, інколи його таки бачили на телебаченні як вокаліста.

- Мабуть, в коло його знайомих входили й відомі особи?

- У Львові він одразу ж за­пізнався з багатьма співаками, композиторами, поетами. Наприклад, з Романом Кудликом, Богданом Стельмахом, покійним нині Дмитром Герасимчуком - уродженцем Буковини, як і сам Володя. Але не можна стверджувати, що вони були його друзями. Роман Кудлик, на той час уже відомий поет, часто згадував, що разом з Богданом Стельмахом зазнавав, як вважав тоді, Івасюкових нападів стосовно речей, які вони йому пропонували. Володя був дуже вимогливий до тексу, тож він нищив рядки, які ніяк не лягали у пісню.

- Очевидно,  треба розрізняти такі поняття, як поет і поет-пісняр. Між ними - суттєва різниця?

- Звичайно. Кудлик навіть хотів припинити стосунки з Івасюком, бо не міг дивитися, як той викреслює рядок за рядком. "Мені, такому відомому поету, доводилося знову сідати і все заново переписувати", - скаржився він. Але потім все ж казав, що був дуже вдячний, бо ті виправлення дійсно викристалізовували текст, органічно вибудовуючи прекрасну пісню.

З Володею пов'язано багато цікавих житейських історій. Ну а сімейні... Приїхав хлопець до великого міста. Відірваний від сім'ї, він інколи ходив упроголодь. Часом доводилося і мені допомагати йому в приготуванні їжі. Аж поки приїхала сестра Галя, яка хоч і не була надзвичайною кулінаркою, проте, як  кожна жінка, могла приготувати щось смачненьке. Легше ставало і тоді, коли батько присилав з Чернівців няню. Вона, властиво, і виховала всіх трьох дітей змалечку і врешті пробула в їхній сім'ї майже 50 років. Міля, а саме так її звали, підтримувала порядок, а також пильнувала за дисципліною, бо Володя міг інколи з хлопцями посидіти допізна, а потім ночами все наздоганяти. А ось при Мілі такого вже не можна було собі дозволити.

Івасюк був надзвичайно делікатною людиною. Не було такого дня, щоб він не зателефонував додому, а іноді робив це двічі. Крім того, писав листи. Епістолярний жанр був у їхній родині у великій пошані.

І ще одна важлива деталь. Він завжди хотів встигнути зробити багато. Не знаю, чому. Невже відчував щось?.. Звертався до друзів модним тоді словечком "старий". "Старичок, треба встигнути, треба зробити, треба працювати". Я ж парирував: "Куди поспішаєш? Ти - молодий. Ще ого-го скільки треба жити. Поплавай собі, піди з дівчатами на каву". Він буцімто погоджувався: "І це треба..." Але відразу ж додавав: "Та потрібно і працювати". Він так дійсно й робив. Хоча, чого гріха таїти, були й такі, які хотіли поніжитися у променях його слави. Ну і, відповідно, забрати час. Бувало працює, а тут дзвінок до квартири: хтось вирішив просто зайти. При цьому витягують пляшчину, і починаються посиденьки. Володя страшно не любив таких речей, але не міг виставити людину за двері.

- А художницький хист?

- Йому напрочуд легко все давалося. В тому числі й мистецькі твори. В моєму альбомі вони представлені. Скажімо, портрет - один з найскладніших жанрів, а він малював маму, сестер, батька, свою кохану Люду Шкуркіну, яка недавно померла. А також анатомічні рисунки, зокрема, кисті рук. Їх дуже важко зобразити, тому художники стараються сховати їх за книжкою чи ще чимось.

- Це ще раз яскраво засвідчує неординарність його особи...

- Безумовно. Пригадую випадок, пов'язаний з фотографією. Тоді вона в основному була чорно-білою. Та у Києві, Москві уже починали працювати з кольором . І я помаленьку через знайомих вивчив цю технологію. Тоді розказав Володі, який також трохи володів нею. Хоча техніка була дуже складна, примітивна та недосконала. І дорога, до речі. Володя кілька разів навідувався до мене, коли я якраз займався тією справою. Якось, придивившись, він промовив: "А давай засперечаємося". "З приводу чого?" -  запитую. Він: "Скільки ти зробив фотографій?" "Небагато, - кажу, - з десяток, напевно". Івасюк знову: "Сперечаємося, що зроблю за ніч 50". Я йому: "Ні, це неможливо, тому що ти добре бачиш, який це тривалий і складний процес". Але він настоював на своєму. Тоді я пристав на його пропозицію. Зійшлися на пляшчині коньяку. На наступний день спозаранку поцікавився, чи можу розраховувати на випивку? Його фраза збила мене з пантелику: "Ні, ти приїдь до мене, подивися". Поїхав, звичайно. Перше враження - в хаті вчинено погром. Бо працював він на кухні, закривши вікно, аби не проникало світло. Фотографії ж носив до ванни, щоб ополіскувати водою. У кухні на підлозі лежав білий лінолеум. І на ньому "вигравали" різноко­льорові гами. Це скапували хімікати, коли він біг з черговою світлиною. А друге - це те, що вночі він не все добре бачив. Отож вранці, ледь розтуливши очі, угледів забруднений лінолеум. Через деякий час мусив його взагалі зняти. Але не це головне, суть - в іншому. Коли Володя завів мене у велику кімнату, то на підлозі я побачив ...50 гарних фотографій. Нічого не залишалося, як розщедритися й манджати за пляшкою.

- Волів би не ворушити сторінки останніх днів Володимира Івасюка, але настільки неоднозначні висновки поширювалися про його смерть. Яка Ваша точка зору?

- Як тоді ніхто нічого не міг довідатися, так і нині мало прояснилося. Навіть ми, найближчі родичі, не знаємо нічого. Хтось подумає, що приховуємо щось. Та що ми могли знати? То був другий день Пасхи - 24 квітня 1979 року. Ми з Галею жили неподалік від Володі. Вона зателефонувала до брата, в якого гостювала мама. Хотіли запросити їх на Великдень, як годиться. Мама підняла трубку і якимось перестрашеним голосом повідомила, що Володі нема. А треба сказати, що він приїхав тоді з Хмельницького, де засідав у журі пісенного конкурсу. Переодягнувся і вийшов, сказавши, що йде ненадовго в консерваторію. Мама даремне прочекала з обі­дом.  Під вечір ми вже не думали про якесь застілля. Поїхали до мами. І вже з нею чекали його повернення майже до 12-ї ночі.

Вранці, дорогою на роботу, Галя зайшла до мами. Брата так і не було. Я, звичайно, трішки злегковажив: "Ну нічого, загуляв хлопець. І таке буває". На що обидві категорично заперечили: "Ні, такого не може бути, він би дав знати". Я ж все одно сприйняв це доволі скептично. Але все-таки якась тривога почала закрадатися.

Потім почалися незрозумілі телефонні дзвінки. Нам говорили, що Володю бачили то там, то там. То в якомусь гуртожитку, то у Винниках, то в Рівному. Географія була широкою. Я особисто їздив за кількома адресами. Батьки виїжджали у Винники. І важко було дивитися, коли вони розгрібали кущі, шукаючи сина. Так тягнулося 24 дні. До слова,  квітень і травень тоді були напрочуд спекотними. Вдень діймала спека, а вночі - проливні дощі.

Проминуло багато років. Але й досі побутує версія, що це - самогубство через повішення. Однак я бачив його тіло після того, як його привезли. Воно не виглядало як тіло людини,  яке 24 доби висіло на шнурку на спеці. Отож, що хтось вбив і як - можна тільки здогадуватися. А що це - вбивство, сумнівів нема. Про це свідчать і рани на тілі, і сліди від побиття. І головне, що не було странгуляційної петлі. Це - медичний термін, який визначає слід від шнурка на шиї. А його просто не було. От що можу про це розповісти.

- Уперше Ви опублікували страшне фото з місця злочину саме у фотоальбомі "Вернись із спогадів". А як взагалі виник задум такого фотоальбому, як його реалізовували?

- Задумав такий альбом давно. А ось з реалізацією виникали проблеми. Річ у тім, що робити щось про відому людину - відповідально. Хоч я і до того робив різні книжки, але до цієї теми підходив з острахом. Ніби за сім років вивчив дуже добре, а от сформувати концепцію альбому виявилося складно. Та врешті-решт альбом вийшов, і кажуть, що непоганий.

Розмовляв
Любомир Калинець

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.4050 / 4.12MB / SQL:{query_count}