Наша хвиля ще прийде!

Іван Яцканин, голова Спілки українських письменників Словаччини, про народ, Батьківщину, Богдана-Ігоря Антонича і сподівання на самого себе

Іван Яцканин, голова Спілки українських письменників Словаччини, про народ, Батьківщину, Богдана-Ігоря Антонича і сподівання на самого себе

dyadko.jpgНещодавно львівські письменники приймали колег зі Словаччини та Румунії. Голова президії Української всесвітньої координаційної ради Дмитро Павличко, Надзвичайний і Повноважний Посол України Роман Лубківський, голова Львівської організації Національної спілки письменників України Марія Якубовська разом з іншими письменниками вітали голову Спілки українських письменників Словаччини, головного редактора журналу "Дукля" Івана Яцканина, заступника голови Центральної ради Союзу русинів-україн­ців Словацької Республіки Павла Богдана, доцента кафедри слов'янської філології Ужгородського університету Ярослава Джоганика, який не так давно переїхав до України з Пряшева, а також письменників з Румунії - Юрія Павліша та Івана Бізела.

Червоною ниткою у розмові стала модель підготовки до майбутнього відзначення 100-річчя від дня народження геніального українського поета Богдана-Ігоря Антонича, яке громадськість України та українці поза її межами святкуватимуть наступного року - 5 жовтня. Іван Яцканин запропонував у Михайлівцях чи Меджилабірцях (Словаччина), де бував поет, відкрити або пам'ятну таблицю, або барельєф. У Пряшеві мають намір провести міжнародний семінар з творчості Б.-І. Антонича. Готується літературна програма. Постало питання і про перевидання вибраного Б.-І. Антонича, здійсненого відомим словацьким поетом і перекладачем Любомиром Фелдеком ще 1976 року, - "Зачарований поганин", його можливого оновлення. І, як завжди, - належить знайти на це кошти.

Детальніше про цей задум, про ситуацію у Словаччині, проблеми українців, які проживають там, письменницькі клопоти - у розмові з головою Спілки українських письменників Словаччини Іваном Яцканином, лауреатом міжнародної премії імені Григорія Сковороди, премій імені Олени Пчілки, імені Д.Нитченка та ін.

"І на рідному дворі все можна збудувати"

- У Вашій новелі "Канарейка" я натрапив на таку фразу: "Нічого не буває спочатку, завжди щось було перед тим". Що було перед тим, коли Ви відважилися стати на письменницьку стежку? Що стало поштовхом?

- (Сміється). Був сільським хлопцем, як і всі. Багато читав.

- Удома була велика бібліотека чи послуговувались сільсь­кою?

- Тато любив читати. До сільської бібліотеки навідувався, може, навіть занадто набридав. У районній бібліотеці чи не кожного дня бував - читав, повертав. Учився в українській школі. Ми її називали "український Клондайк". Початок шістдесятих, українство вирувало... Спочатку вчився у своєму рідному селі - Ряшеві, потім у районі, що називається Бардіїв. Нічим особливо не відзначався, але вчився добре. Тато був радий, коли приходив додому після батьківських зборів, то казав: "Про Івана нічого поганого не говорять". Ще тато живуть.

- І що все-таки стало першим поштовхом до творчості, до усвідомлення свого шляху подальшого?

- Ще тоді існувала газета "Нове життя". Там були навіть рубрики для школярів. Я написав про те, що діється в селі, у школі. Вчителька мені каже: "Іванку, дай я прочитаю!" Але я чомусь не дав - соромився, певно. Вже й не пам'ятаю. Десь за два тижні опублікували мій перший матеріал.

- Скільки книжок у Вашому доробку?

- Десять оригінальних - оповідання, повісті і чотири - перекладні.

- За час письменницької праці пізнали себе?

- Постійно відкриваю себе для себе. Кожного дня.

- Літератор, митець узагалі, від­повідає за мораль у сус­пільстві?

- Відповідає. Принаймні - треба, щоб відповідав.

- Чи можете повторити за І. Франком, де він говорить, що "твоїм будущим душу я тривожу" - майбутнім україн­ського народу?

- Може, зависоке то - про народ. Розумієте, у нас забрали поняття "Батьківщина". У мене в селі, де я народився, є рідний двір. Але нині в селі усе сплюндровано - і поле, і ліс. Лишився двір. На місці старої хати - нова. І там я бігав дитиною, там усе життя було. Іду я нині селом. Я - філолог, знаю, що можу з людьми говорити, як ще років шістдесят тому говорили. А вони вже не вміють. Або пристосувались, або вигадують слова. І тому я не вживаю слова "народ". Є рідна хата, є двір. І на рідному дворі все можна збудувати.

-  Чи можете повторити за Олександром Олесем, що "Україна - нація орлів і хамів"?

-  Він, певне, в чомусь дуже розчарувався. Я так не думаю. Не думаю ні дуже позитивно, ні дуже негативно. В принципі, ми вміємо себе зберегти. Я вірю, що ми - як морські хвилі.

- "То вирина, то потопа" наш човен?

- Власне. Наша хвиля ще прийде.

- Як Любомир Фелдек, ві­домий словацький поет, перекладач, прийшов до Б.-І. Антонича?

- У нього є дуже сильне від­чуття слова. А свій переклад поезії Богдана-Ігоря Антонича під назвою "Зачарований поганин" видав словацькою ще 1976 року в Кошицях. Як він сам признається, на Антонича звернув його увагу польський поет Єржі Плєснярович.

- А Ви погоджуєтесь з тим, що поезії Єсеніна і Антонича дуже споріднені, у них - "спіль­ний поетичний пантеїзм, розуміння єдності усього живого і неживого"?

- Я не згідний. Антонич далекий від Єсеніна в розумінні життя, тим паче феномена життя на Лемківщині.

- "Росте Антонич і росте трава..." А як би Ви доповнили: "Росте Яцканин і ..."?

- Я не люблю пафосу про себе. Нічого не росте. Я просто намагаюся щось робити, що можу. І не заради високих слів. Мені цікаво самому написати. Цікаво спілкуватися з людьми.

- Що це за "трнавська група" письменників-"конкретистів"?

- Словацькі письменники, які сказали: досить нам самих себе обдурювати! Треба конкретно говорити про справи навколо нас.

- Що малося на увазі?

- 70-ті роки, застійні. Треба було виходити з маразму, який нав'язував суспільству прорадянський уряд Чехословаччини.

- Чому раніше у Словаччині не відчули надзвичайну талановитість Б.-І. Антонича?

- Це трудно сказати, чому не відчули. Можливо, річ у тому, що тільки невеличка група інтелігентів цікавилася поезією взагалі, а Антоничевою - зокрема.

- Чому в українсько-русин­ському Союзі Словацької республіки (цікава, до речі, абревіатура - СРУСР) на першому місці - русини?

- Мене називають радикалом. Я таким і є.

- Щодо українства на терені Словаччини?

- Так. Ну, це їхня справа. Вони прийняли варіант - історичний розвиток від русинів до українців.

"Вірю в дружбу людей"

- Юрій Бача пише в одному з чисел "Дуклі", що "ніхто й ніколи не рахувався з потребами національностей та їхньої молоді" у Словаччині. Як би Ви це прокоментували?

- Я так скажу: вони рахуються з нами тільки перед виборами... Мої бабусі - і по мамі, і по татові - завжди до церкви ходили, навіть на утреню. Я приїжджаю до села. Ідемо паски святити. Великдень. Людей купа. Мій син та й дочка питають, чому я сумний. Я дітям кажу: "Підемо, діти, додому!" Ну бо як? Виходить священик і співає (та й люди за ним) словацькою "Христос Воскрес!". Іванко потім питає, чому ми пішли. Мене вчив мій дід колись: "Біля церкви не можна навіть погано подумати!" А мені хотілося погано подумати про село. Я ж знав старших людей. Вони так пильнували, щоб феномен чужого не вкрався навіть у пісню.

- Знову ж таки Микола Мушинка в "Дуклі" пише про те, що "українське шкільництво на Пряшівщині... зазнає най­біль­шої кризи в своїй історії".

- Якби Україна була справді Україною - в українському розумінні, то ці люди тут вчилися б українською, щоб потрапити до України - через бізнес, через бажання чогось добитися у своєму житті... А що ж чинити, коли сама Україна не знає, як їй бути?

- Це - щодо бажання антиукраїнських сил запровадити другу державну мову?

- Ну так.

- Знаний Вами Прокіп Коліс­ник, художник, стверджує, що "Свічка - людина. Власне, ми знаємо, що вона згорить... Головне - для чого вона горить". Для чого горить свічка - людина Яцканин?

- Якщо людина - свічка, то навіть по тій свічці залишиться якийсь слід. Не обов'язково, щоб він був закарбований на якійсь дошці. Знаю у селі людей, які залишили в моїй пам'яті слід. Це більше інколи, ніж меморіальна дошка.

- Учив Дмитро Донцов не приймати чужої місії, бо "інакше приймете чужого месію". Як дотриматися людям цієї перестороги - нині?

- Та треба від кожного вчитися. І від Д. Донцова теж.

- Колись Гарик Масарик писав: "Німець, а так само й ми, научені й зіпсовані Москалями, аналізуємо душу й виграбуємо це, що в ній таємниче й хворобливе. Американець і Англієць є завсігди наївнішими". Як Ви ставитесь до цієї думки політика й мислителя?

- Я Вам інакше скажу. В селі нашому кажуть так: "Свій як не заплаче, - то бодай скривиться". Розумієте, усі чужі сміються над Україною, глузують з неї. А мені тут, у Словаччині, так боляче з того, що збираємо манатки і їдемо в Україну.

- Вірите в дружбу народів?

- Вірю в дружбу людей - маю гарних друзів і в поляків, і в мадярів. Вірю в людину.

- Ким би Ви були, якби не стали літератором?

- Я навіть не можу сказати, ким би я був. Закінчую черговий твір, і мені здається, що я ніби зі своєї енергетики щось від­даю. І я це відчуваю. Але ні­чого: спілкуюся з людьми, набираюсь нової енергії - і знову тягнуся до письма. Я ж працював журналістом. І мені журналістика в цьому плані - спілкування - дуже багато дала. Зокрема, те, що писав про людей.

"Треба сподіватися
на самого себе"

- Хто у Словаччині є лідером українців?

- Нема... Знаєте, мене вбиває якась неповага нас самих до себе. Там, на Захід, Європа. А що - самі не можемо собі ради дати?

- Чи вимивається з побуту народу книга - як це точно підмітив академік Іван Дзюба щодо наших реалій?

- У Словаччині - також.

- Що робити?

- Думаю, що треба знову повернутися до класики. Прочитувати її і розуміти трохи інакше, ніж нам її трактували. Бо як будемо говорити про постмодернізм, то його або сприймають, або не сприймають. А Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, навіть Гоголя сприймають точно так, як треба, з певними нюансами.

- Наш міністр культури і туризму Василь Вовкун в одному з останніх інтерв'ю висловив, як на мене, цікаву тезу: "Ми не відкриті для Європи. Але ми дуже несподівані в тому, що залишилися... автентично-наївними. А світ утратив ту наївність. Хоче до неї повернутися, та не може, тому що він технологічно вже заангажований". Правда?

- Абсолютно згоден. Чому? Оцей світ вихолощений вже так, що він прийме оту Україну, щоб наповнити і себе самих. Європа свого не може сказати. Прийме Україну - і Україна скаже і за неї, і за себе.

- Ви - оптиміст! До речі, Микола Міхновський констатував: "Мають право жити ті нації, які хочуть жити".

- Якщо українська нація вижила після такого Голодомору, то що ж? Вона хотіла жити і буде жити.

- Погоджуєтесь з думкою Левка Лук'яненка, висловленою в "Дуклі", що "Україна - за твердий закон", а "Москва - за твердого президента (царя)"?

- Так. Але якщо Україна буде себе вести "ніяк", то буде наближатися до євразійства, чи - неоєвразійства, Москви. Кожна країна повинна мати своє обличчя.

- І на кого нам сподіватися? На Захід, який ніколи, по суті, нам не допомагав - ні в 1932 - 1933 рр., ні під час боротьби УПА? Чи, взагалі, повертав у сорокові роки українську інтелігенцію, яка втікала від більшовиків, назад - Сталіну?

- Треба сподіватись на самого себе. Це і в селі так було. Українці мають бути у своїй державі. Але скільки українців, як  тільки переступив хтось з них кордон, - вже й не хоче бути українцем! Ми ж повинні, навпаки, подбати про себе. Не бути прохідним двором для мігрантів з Азії, навіть - з Африки. Те, що Європа з ними ради собі не дає - не означає, що і Україна має йти таким шляхом.

- Чого я ще Вас не запитав, а Ви б на це хотіли відповісти?

- Як я живу?

- То як?

- Трудно. Але вдаю зі себе героя.

- Тобто?

- Кожного дня, коли просинаюся, думаю, де знайти гроші, щоб оплатити і те, і інше в щоденному житті. Тоді - жодних оповідань, тільки прагматичні думки до голови лізуть.

- Це - сказати б, щоденний побутовий героїзм?

- Так.

- Ваша дружина - теж українка?

- Моя Ірина Юріївна - з Во­лині. У 70-х ми вчилися в од­ній школі в районі. Маю Іванка і Наталю. Іванко - будівельник, а Наталя вчиться в університеті в Пряшеві. А ще - два внуки в мене. Отак і живемо.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
11.6116 / 4.22MB / SQL:{query_count}