“Життя триває навіть під час війни”

Сергій Жадан, письменник, поет, перекладач, – про любов, схід України, зв’язок між Львовом та Харковом і вміння спостерігати

фото: hromadske.art
Революція завше має починатися з культури. Бо що, як не культура, зможе тримати дух нації, наповнювати її свідомість, збагачувати традиції. 
Поетів та письменників тепер можна вважати рушіями революції, яка переросла в повномасштабну війну. А в особі Сергія Жадана українці бачать гідного Поводиря, хоч сам він цю свою роль заперечує. У рамках всеукраїнського туру з новою збіркою “Життя Марії” і проекту “Війна та культура: діалог ворогів?” поет завітав до Львова.
Знайшов час і для “Пошти”, з якою поділився думками про любов, війну, схід України, зв’язок між Львовом та Харковом і вмінням спостерігати.
– Нещодавно у Львові ви презентували свою нову книгу “Життя Марії”. Про що вона?  
– Книга ця радше про любов і війну. За великим рахунком всі книги або про любов, або про війну. В цій дві крайні протилежності зійшлись у одне. В ній поєдналося багато різних голосів та діалогів. Власне все це я й намагався звести у одній книзі. І в своєму черговому щоденнику переважно писав не про себе, а про те, що бачив, що відбувалося навколо. Більшість персонажів і подій, описаних у ній, реальні. Наголошую: більшість! Навіщо взагалі щось писати, якщо ти безпосередньо не береш участі в цьому?! Хоч часто у своїх діалогах веду мову не я, а інші герої. Почасти навіть жінки. Попри те в книзі зібрана й чимала кількість перекладів, зокрема творів Чеслава Мілоша.
– У рамках всеукраїнського туру ви вже об’їздили більш ніж третину запланованих міст. Львів – 13 місто з 33-ох із переліку. Чи забобонні ви?
– Знаєте, напевно, більшість поетів забобонні. Але точно не я. Взагалі книга називається “Життя Марії”, тож ми зі Святославом Померанцевим –  президентом  літературної корпорації Meridian Czernovitz – вирішили якось продовжити біблійну тему і пов’язати її з іншими оповідями. Нам здавалося, що цифра 33 дуже підходить цьому проекту. А ще, цитую слова Святослава: “Правда – це найпростіше й нецікаво”. Що ж до Львова, то він став 13 містом випадково.
– Кажуть, що на презентації книги по всій Україні вас возить Святослав Померанцев на “Жигулях”. Чи правда це? А якщо так, то чому саме на “Жигулях”?
фото: Тетяна Давиденко
– Зі Святославом Померанцевим ми знайомі й співпрацюємо давно, ще коли випускали диск із “Собаками в космосі”. Цей проект – і його авторська робота. Тож не дивно, що він захотів разом зі мною її презентувати. 
А чому “Жигулі”?.. Захотілося відчути на собі кожен клаптик нашої української землі. Цей автомобіль дозволив нам щонайкраще проявити ці відчуття.
– Поговорімо про нинішню ситуацію в Україні. Попри війну ми не можемо стверджувати, що культура не розвивається, навпаки, вона розквітає. Чи це так?
– Ви знаєте, слово “розквітає” мені якось не до вподоби. Так, культура є, вона функціонує, але щоби розквітала – ну, не знаю… Культура присутня в нашому житті, це зрозуміло. Адже якби зникла культура, замовкли б поети, музиканти, режисери. А це означало б, що війна перемогла. 
Доки є всі ці голоси музикантів, режисерів, доки говорять поети, доти є шанс, що ми вийдемо з цієї ситуації без надмірних психологічних втрат, залишимося собою, збережемо важливі для себе речі. 
– Як ви ставитеся до того, що Україна відмовилася від російських серіалів? Що може стати альтернативою?
– Насправді заборонили не російське, а антиукраїнське. Проте й зараз на більшості  телеканалів левову частку серіалів становлять все одно російські. Очевидно, почали відслідковувати, де є відверта українофобія. Це нормально. Як  і кожна держава, Україна намагається захистити свій інформаційний та гуманітарний простір. Найбільшою проблемою телебачення є заангажованість. Так, вона була присутня й у мирний час, але з початком війни набула ще більших масштабів, і з цим треба було щось робити. 
Добре, що Україна зробила серйозний крок до відновлення національного телебачення, так би мовити, розпочала боротьбу з російським ґанджем. Та все ж російські серіали я б порадив замінити українськими. Хіба у вітчизняному кінематографі нема достойних режисерів? Хіба Мінкульт не може виділити певну суму грошей на реалізацію українських проектів? Та й наша класична література така багата, що знімати точно є що.
– Як вважаєте, чи загострилася ситуація після початку війни?
– Однозначно. Загострилася ситуація, загострилися відчуття, загострилися нерви. Вся інформація, яку подають людям, сприймається ніби безпосередньо очима та шкірою. Дуже відчувається напруга і втома, але є бажання й далі відстоювати свої принципи.
– Яка роль поета на війні – що він повинен робити?
– Повинен робити, робити! Люди які кажуть, що вони патріоти, часто, майже завжди, ними не є. Тільки вчинки можуть довести патріотичність особи. Тому якщо вам хтось скаже, що він патріот, не вірте. Будь-яка війна закінчується, а тому треба залишатися людьми. Я був переконаний, що війни в нас не буде, завше вважав, що нам не вистачить розуму і сили, але помилився… 
Якби зникла культура, замовкли б поети, музиканти, режисери. А це означало б, що війна перемогла. Доки є всі ці голоси музикантів, режисерів, доки говорять поети, доти є шанс, що ми вийдемо з цієї ситуації без надмірних психологічних втрат, залишимося собою, збережемо важливі для себе речі
Поети є частиною цієї нації, частиною цього суспільства, цього народу, цієї країни. Ми нічим не відрізняємося від інших людей. Єдина різниця у тому, що пишемо вірші, а інші їх слухають. І мовиться не про те, аби чогось когось навчати, а просто говорити. В такій стресовій ситуації украй важливо мати повноцінні розмови: проговорювати моменти, нагадувати ті, що були важливими ще до початку війни.
– Ви не припиняєте контактів зі  сходом України, часто буваєте там з різноманітними проектами, виступами. Навіщо? Яка мета цих проектів?
– У нас немає певної програми. Хочемо поїхати в Маріуполь, у Луганськ. Поки що нема конкретних домовленостей. Але, гадаю, там ми не робитимемо таких презентацій, як у тилових містах... Все-таки тамтешня обстановка специфічна, як і публіка. Збиратимемось на читання з різними поетами і письменниками, аби культура там не вмирала. Ці поїздки ніяким чином не слугують і не слугуватимуть піаром для нас, бо книг ми там не продаємо. 
Та й узагалі, думаю, конгломерація сходу і заходу необхідна нині не тільки для того, аби об’єднати Україну, а й для того, аби культура й далі функціонувала в ній, не кажучи вже про розквіт. Вважаю, що Львів і Харків є доповненням один одного попри дуже строкату культуру цих міст. Мені здається, що між цими двома містами завжди щось відбувалося, відбувається і відбуватиметься далі.
– Звідки черпаєте натхнення до таких масштабних проектів? 
– Натхнення? За вікнами свого помешкання я бачу досить неймовірні речі, центр Харкова, вікна виходять на три сторони міста… Люблю спостерігати за людьми, котрі метушаться на вулиці. Навіть моя наступна проза, мабуть, буде присвячена спостереженням зі своєї квартири. Гадаю, натхнення мені тепер не бракує. Його можна черпати звідусіль.
– У вас же є муза? Хто вона?
– Це моя фантастична українська реальність!
Розмовляла Юля Дрібко
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
19.8009 / 4.14MB / SQL:{query_count}