“Коли когось називають Паганіні – це вже кліше”

Назар Федюк, скрипаль-віртуоз, лауреат багатьох міжнародних конкурсів і фестивалів, – про концерт “Скрипкові шедеври” Чайковського і те, як стати добрим музикантом

Цього молодого музиканта часто називають львівським Паганіні, що й не дивно, адже скрипаль-віртуоз Назар Федюк є лауреатом та дипломантом 22 міжнародних конкурсів, володарем Grand Prix V Міжнародного конкурсу ім. Г. Ф. Те­лемана  (Польща), спеціальних музичних призів Фонду Анрі Марто (Німеччина) та Всесвітнього товариства Ріхарда Вагнера. У свої 23 роки він часто виступає не лише в українських концертних залах, але й успішно гастролює Європою.
Львів’яни і гості міста матимуть нагоду насолодитися майстерною грою Назара Федюка 5 лютого у філармонії. Цього вечора в супроводі Симфонічного оркестру Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка під батутою Юрія Бервецького він виконає два шедеври – концерти для скрипки з оркестром Петра Чайковського та Ігоря Стравінського.
Перед цим важливим виступом “Пошта” поспілкувалася зі скрипалем-віртуозом. Говорили про концерт “Скрипкові шедеври”, Чайковського і те, як стати добрим музикантом.
– Яку програму ви запропонуєте відвідувачам концерту “Скрипкові шедеври”? Чого саме варто чекати поціновувачам класичної музики цього вечора?
– Разом із симфонічним оркестром Львівської націо­нальної музичної академії імені Миколи Лисенка під батутою Юрія Бервецького зіграємо скрипкові концерти Ігоря Стравінського і Петра Чайковського. Чому ми обрали саме ці твори? Все дуже просто: концерт Петра Чайковського мене захопив з перших нот ще в дитинстві. Саме через нього я почав вчитися грати на скрипці. Це дуже романтичний концерт. 
Петро Чайковський писав його на тлі великих особистих переживань. Коли виконую цей твір, щоразу переживаю емоції, які заклав у цю музику композитор. Концерт Чайковського дуже глибокий, сказав би, навіть інтимний. У кожній його ноті немов бринить сльоза. Особливо яскраво виражені переживання у бічних партіях першої та другої частин. А от у третій уже з’являються веселіші інтонації народних гулянь.
Концерт Ігоря Стравінського викликає зовсім інші емоції. Перша його частина певними фразами нагадує мені концерт Антоніо Вівальді, друга і третя є яскравим прикладом німецького та французького стилів творення арій, а четверта – грандіозний фінал, який повертає нас до тем першої частини – з ритмічними збивками і специфічним багатоголоссям. Тобто тут ви почуєте і романтичні нотки, і сарказм. До слова, цей концерт Ігоря Стравінського стане прем’єрним для мене.
– Тобто завдяки музиці Чайковського ви стали скрипалем? 
– Саме так. Розповім вам, як це було. Я народився у Львові, проте дитячі роки провів у Стрию. Коли мені виповнилося п’ять, бабуся відвела мене на навчання у місцеву музичну школу. Звичайно, я тоді ще не усвідомлював всієї важливості цього, але з часом по-справжньому полюбив скрипку. 
На одному з концертів у Львівській філармонії почув скрипковий  концерт Петра Чайковського і закохався в цю музику. Тоді у мене й зародилася мрія зіграти його. Завдяки цьому творові вирішив професійно займатися скрипкою.
Дуже хотілося б перемоги у конкурсах, які є мрією кожного скрипаля. Один із них – конкурс Королеви Єлизавети, який проводять раз на три роки в Брюсселі. Це золотий фонд скрипалів
В дев’ять років я повернувся до Львова, в дванадцять вступив до Львівської спеціалізованої школи-інтернату імені Соломії Крушельницької. До речі, моя сім’я не мала жодних зв’язків у музичних колах, але батьки підтримали мене і допомогли усім, чим могли. Вони і зараз спонукають мене йти вперед, допомагають порадами. Зрештою, саме тато і мама є моїми першими слухачами.  
– Напевно, саме їх підтримка, окрім наполегливої праці, звичайно ж, допомогла вам здобути призові місця у понад 20 міжнародних конкурсах. Який із них став найбільш знаковим?
– О, це був конкурс скрипалів у Македонії, на якому я отримав другу премію. Він входить до Європейської асоціації конкурсів. Згодом це лауреатство дозволило мені брати участь у багатьох конкурсах, не надсилаючи попередньо відео, як цього вимагають правила.
Знаковим для мене був і конкурс імені Домбровських у Латвії. Він тривав три дні і мав три тури. Щодня траплялися не зовсім конкурсні ситуації. Наприклад, за півгодини до виступу виявилося, що я гратиму з новою піаністкою, тож потрібно було за цей час ще встигнути зігратися, а це ой як непросто. Наступного дня зі мною грали ще інші піаністи. Був навіть випадок, що піаністка, з якою я грав у парі, була моїм конкурентом. На репетиції вона грала ідеально, а на сцені – не так. Сильними були конкуренти з Віденської академії та місцеві скрипалі з Литви. Але вдалось зосере­дитися, виступити на повну – і я отримав першу премію цього конкурсу.
– Перемог у вас чимало. А чи є музичні вершини, які ще мрієте підкорити?
– Дуже хотілося б перемоги у конкурсах, які є мрією кожного скрипаля. Один із них – конкурс Королеви Єлизавети, який проводять раз на три роки в Брюсселі. Це золотий фонд скрипалів.
– Окрім батьківської підтримки, для музиканта дуже важливо знайти свого Вчителя. Хто ваш наставник у творчості?
– У кожної талановитої людини, з якою зводило мене життя, я намагався вчитися і почерпнути щось нове. Та найбільше майстерності у мене вклав Володимир Іванович Саранський – мій викладач, професор музичної академії, який завжди допомагає, мотивує, дає влучні поради. Саме від спілкування з ним отримую велику наснагу до навчання. В його класі – найкращі скрипалі. Ми стараємося черпати один в одного щось нове, бути кращими... І водночас у нас цілком дружня атмосфера, відчуваємо здорову конкуренцію.
– Музикантом бути нелегко. Адже попри талант треба дуже багато працювати над собою, своєю майстерністю. Можете дати кілька порад тим, хто обрав для себе цей шлях?
– Так, це не зовсім просто. Часто виходжу з дому о п’ятій ранку, щоби позайматися в консерваторії. Щодня намагаюся чогось навчитися, осягти якусь нову грань, тож працюю по шість-вісім годин. Та варто пам’ятати – не в годинах справа, а в тому, що ти вкладаєш у ці заняття.
У грі на скрипці повинна бути повна віддача. То не механічні рухи смичка вгору-вниз, а щоденні пошуки, інколи під час занять на хвилі почутого запису. Часами достатньо подумати, і приходить натхнення
Серед музикантів побутують різні думки. Одні кажуть, що більше трьох годин не займаються, інші – що заняття менше дев’яти годин нічого не варті. Але всі сходяться на думці, що має бути розуміння, навіщо ти це робиш. У грі на скрипці повинна бути повна віддача. То не механічні рухи смичка вгору-вниз, а щоденні пошуки, інколи під час занять на хвилі почутого запису. Часами достатньо подумати, і приходить натхнення. 
Але це постійна робота над численними творами різних виконавців, кожен з яких відкриває твою індивідуальність. Тож треба уявити, що він написаний саме для тебе. Інакше це буде просто копіювання, яке нічого не варте.
– Вас часто називають львівським Паганіні. Як ви до цього ставитесь?
– Коли когось називають Паганіні – це вже кліше. Так часто говорять про талановитих технічних  музикантів, не лише про мене. Та це тільки комплімент. Бо я не знаю, чи хтось зі скрипалів коли-небудь зможе хоча б наблизитись, не те що перевершити Паганіні за рівнем, за творчістю. Принаймні наразі цього легендарного скрипаля ще ніхто не повторив.
Щоправда, варто визнати: за останні кілька десятиліть скрипалі стали технічно сильнішими. Азійські країни перехоплюють ініціативу європейських і виборюють першість. Живі концерти тепер звучать чисто, майже ідеально – як у записі. Проте якщо націлюватися тільки на технічну майстерність, можна загубити індивідуальність. Так часто трапляється. Знаємо чудових майстрів минулого століття, яким вдавалося поєднати техніку та індивідуалізм, а в цьому столітті все не так яскраво. Потрібно багато працювати, щоби зійти на п’єдестал великих митців.
Вважаю, що найкращі оркестри, виконавці зараз у Європі – Відні, Брюсселі, Парижі. Є хороші скрипалі і в Америці. Я наразі залишаюся тут, в Україні, проте орієнтиром для мене є Захід, бо там найкращі, найбажаніші сцени для виступів.
– Як часто вам доводиться виступати в Європі? З якими оркестрами працюєте?
– Насправді виступаю дуже багато – і в Україні, і за кордоном. Мій графік ненормований, ба більше, я не завжди знаю, куди поїду наступного разу. Із сольними концертами “Стравінський і Україна” часто виступаю у Луцьку, регулярно беру участь в ужгородському фестивалі “Сузір’я Закарпаття”. Нещодавно повернувся з фестивалю у Норвегії. Незадовго до Нового року виступав у Польщі, перед тим – в Італії. 
Щодо оркестрів, з якими виступаю, то у Львові це академічні симфонічні оркестри Львівської філармонії та “INSO-Львів”, у Луцьку –камерний оркестр CANTABILE. Крім того, співпрацюю з оркестром Ужгородської філармонії, Національним симфонічним оркестром України, національним ансамблем солістів “Київська камерата”, польськими оркестрами, латвійським Національним оркестром і Національним оркестром Білорусі. 
Свій репертуар постійно розширюю. Зараз у ньому твори золотого фонду скрипалів – концерти Чайковського, Брамса, Сібеліуса, Моцарта.  Граю й музику Ліпінського, Сен-Санса, Венявського і Паганіні, яку свого часу незаслужено забули.
Розмовляла Оля Максим’як
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
11.4612 / 4.16MB / SQL:{query_count}