“Треба повертатися до серйозної драматургії”

Федір Стригун, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, художній керівник театру імені Марії Заньковецької, – про прем’єри заньківчан і їхні плани на 97-ий сезон

фото: chask.net
За кілька днів, а саме в неділю, 7 вересня, у Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької стартує новий, уже 97-ий, театральний сезон (2014 – 2015 року). 
Новин у заньківчан чимало! Найважливішою з них стало відкриття відремонтованої сцени – старанням адміністрації і багатьох небайдужих людей ремонтні роботи провели дуже швидко. Нове полотно сцени театральна сім’я оглянула кілька днів тому – його, як і обіцяли, майстри завершили вчасно. 
Тож на першій же нараді з нагоди відкриття сезону сцену оцінили, а ще подякували за неї усім причетним до благодійного концерту “На сцену...”, завдяки якому, власне, й зібрали кошти на необхідні роботи. На відкриття сцени того дня завітали його учасники – Брія Блессінг, Славко Нудика, Оксана Муха, Ірина Федишин і Ростислав Ваврів, яких заньківчани вітали оплесками та скандуванням “Дякуємо!” 
“Львівській Пошті” тоді вдалося поспілкуватися з художнім керівником театру, народним артистом України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Федором Стригуном. Федір Миколайович розповів про прем’єри, які планують показати в новому сезоні, гостей театру Заньковецької, запрошення на гастролі, участь у фестивалях і ще багато усього.
– Розкажіть, чим здивуєте львів’ян і гостей міста в новому сезоні?
– Першою новинкою 97-ого сезону стане “Муза в офсайді” Івана Керницького – її прем’єра запланована на 10 і 11 жовтня. Давно ми над цією постановкою думали і підбиралися до неї. Взагалі вона має дві назви – “Король стрільців” і “Муза в офсайді”. Саме друга назва мені зараз імпонує значно більше. Бо так виглядає, що тепер мистецтво, як і муза, десь осторонь... 
Дія п’єси розгортається в довоєнній Галичині. За задумом автора, замість відомого футбольного нападаючого, якого так чекають, приїздить дивакуватий поет із таким же іменем і прізвищем, як у очікуваного гостя. І хоча спортсмен із поета ніякий, та й кволенький він чоловік, усе ж із нього роблять доброго спортсмена – власне, на цьому й будується увесь комізм твору. 
Думаю, що глядачам буде дуже цікаво подивитися на життя Галичини у 20-30-і роки минулого століття, яким воно було до нашого “асвабаждєнія” – від культури і думання... У цій постановці, як і в наших “Гуцулці Ксені” та “Шаріці”, багато доброти, мрійливості, надії, енергетики позитиву. Бачу, з яким задоволенням і натхненням наші актори працюють над ними. Все це було в той час у суспільстві, доки не прийшов фашизм і комунізм, які почали ділити світ між собою. Тож мені хотілося б, щоб ми трохи згадали ті надії та посміялися по-доброму і над собою.
Наступна прем’єра, яку ми готуємо, – “Циліндр” Едуардо Де Філіппо. Зараз людям потрібна комедія, бо “ніхто не хоче думать і страждать, а всі хочуть весело жить”, як писав Карпенко-Карий ще 100 років тому. 
У світі людей дивує, що ми воюємо не за гроші, а за ідею, за любов до України. Інші цього не розуміють, бо гроші керують усім. Нині дуже важливо, чим ця страшна ситуація, це паскудство закінчиться і що таки переможе в нас – гроші чи ідея самозбереження, волі, іншого життя
Але саме в “Циліндрі” мене зацікавила дещо інша тема. Цей твір – комедія положень. У автора взагалі багато таких соціальних п’єс. Я ж хочу прослідкувати, продумати і прожити явище, яке в ній показане, а саме як і чому люди втрачають моральні основи буття. Всі знають, що це гріх, що так чинити не можна, але все одно ми йдемо на поступки заради свого благополуччя (хай навіть кількаденного чи кількагодинного). Мене у п’єсі зацікавило саме те, що її герої розуміють, що чинять, але попри те ідуть таки на поступки заради грошей. Бо як ми не крутимо, але мамона, особливо зараз, править світом. 
От говоримо про війну: у світі людей дивує, що ми воюємо не за гроші, а за ідею, за любов до України. Інші цього не розуміють, бо гроші керують усім. Більше заплатиш – більше завоюєш. Нині дуже важливо, чим ця страшна ситуація, це паскудство закінчиться і що таки переможе в нас – гроші чи ідея самозбереження, волі, іншого життя. Звичайно, сподіваюся, що таки ідея. Але ці високі речі починаються з малого. Саме через “Циліндр” Едуардо де Філіппо я хочу їх прослідкувати й показати глядачеві. 
Події твору розгортаються в Італії, а саме в Неаполі, у 50-их роках, коли країна була в дуже складній ситуації. Я ж намагтимусь наблизити їх у постановці до нашого глядача, аби не сприймалося за принципом “десь, колись у якійсь країні”, як писала Леся Українка. Приблизити до нашої ситуації, бо і в нас таке можливе. Зміни лиш героям імена – і її абсолютно реально вписати в наше буття.
Третя постановка, над якою працюємо, – “Вій, вітерець” Яніса Райніса. Її у нашому театрі ще в 50-их роках минулого століття ставив Віктор Іларіонович Івченко. Виставу тоді зіграли близько 500 разів, і в місті, і на різних гастролях – де тільки не показували. У Ризі звичайно вона мала найбільший успіх, бо це їхній матеріал, їхня класика. Тоді Вія Артмане сказала: “ Якби всі литовці були такі ж, як герої Яна Райніса у виставі заньківчан – пристрасні, красиві, то ми б не були рабами. Українці зі своїм південним темпераментом показали литовців, яких ніби нема, але вони б такими хотіли бути”. Вона, до речі, дуже любила Володимира Андрійовича Данченка, який виконував у постановці роль Улдіса, часто його згадувала, а коли до Києва приїздила, то питала про нього...
Коли я прийшов у театр, а це було в 1965 році, Володимир Андрійович зустрів мене в коридорі і сказав: “Усе, завтра починаємо!” Так і вийшло, що першою моєю роллю, яку я тут, у Львові, зіграв, була роль Улдіса у “Вій, вітерець”. Мені вона дуже подобалась. Ми ще довго грали цю виставу: я і сам виконував цю роль десь зо 100 разів, бо львів’яни цю постановку дуже любили.
Але зараз братися за неї не хотів. Скажу чому: наді мною досі та стара вистава, той стиль, те, що зробив Віктор Іларіонович. Подумалося – хай молоді заньківчани зроблять її по-своєму, покажуть своє бачення. Тож чекаю, що ця прем’єра буде молодіжною у всьому, навіть у дійових особах. Ми ж оновили склади аж до неможливого. Моє покоління вже цей шлях пройшло колись, то хай і вони пройдуть. Бо і драматургія Райніса, і сам переклад Рильського (а це фактично уже висока література) просто вражаючі! 
Глядач тепер у нас активний: хоче бачити у виставах себе і про себе, сміятися над собою, бачити ситуації, які близькі до нього. Він асоціативно не мислить, якісь ускладнення на сцені не вміє проектувати на сучасне життя, скільки не примушуй
І четвертою прем’єрою нового сезону мала би стати “Чудова неділя для пікніка” Теннессі Вільямса. За весь час, що я працюю, зіграв у всього лиш одній виставі за його твором. Кажу про “Орфей спускається в пекло” – давно се було, ще в Запоріжжі. І дуже шкодую, що мені довелося так мало попрацювати з його матеріалом. Але зараз важко ставити такі серйозні твори... Глядач тепер у нас активний: хоче бачити у виставах себе і про себе, сміятися над собою, бачити ситуації, які близькі до нього. Він асоціативно не мислить, якісь ускладнення на сцені не вміє проектувати на сучасне життя, скільки не примушуй. 
Прийшла свобода слова, і ми можемо виражати все, що думаємо, прямо. Та ця свобода повернулась іншим боком – тепер підтексти відійшли на другий план, про них люди взагалі не хочуть думати. Навіщо зіставляти Ричарда ІІІ з Йосипом Сталіним чи Януковичем? Зіграйте одразу про Януковича – можна ж, дозволяють. Для чого нам ще й Ричард ІІІ?
Та зараз треба повертатися до мистецтва, до глибин, до Шекспіра, Мольєра, Лесі Українки! Перед нами, як перед театром, стоїть завдання повертатися до серйозної драматургії, а не лиш іти за глядачем. Саме це ми почали робити в новому сезоні і продовжуватимемо й надалі. Буде українська і світова класика, звичайно, не відмовлятимемось і від сучасних тем. 
– У попередньому сезоні заньківчани досить багато гастролювали. Чи маєте запрошення вже на новий сезон? 
– Цього сезону ми отримали запрошення на кілька фестивалів. Найближчий за часом буде 9 – 14 вересня – їдемо на VІ Всеукраїнський театральний фестиваль “Коломийські представлення”. У ньому братимемо участь із прем’єрою 96-ого сезону – “Пропала грамота”. А 24 – 28 вересня на ХІІ Всеукраїнському фестивалі молодої режисури “Тернопільські театральні вечори. Дебют” показуватимемо іншу новинку минулого сезону – “Назар Стодоля”. 
Просять нас також взяти участь у фестивалі в Чернівцях... Взагалі цього року якось дуже багато запрошень, але ці всі поїздки потребують чималих фінансових затрат – ми ж їздимо за власний рахунок. Та, як не крути, виїздити треба – хоча би для того, аби “не варитись у власному соці”. 
Із гастролями ще цього року до нас приїдуть колеги з інших українських театрів. Із Луцька завітає Волинський музично-драматичний театр імені Т.Г. Шевченка, Вінницький музично-драматичний театр імені М. Садовського привезе до нас дві свої вистави, а ми у відповідь також із двома поїдемо до них у гості. Проситься відвідати Львів і Закарпатський музично-драматичний театр імені братів Юрія Августина та Євгена Шерегіїв. 
Чи зараз до комедії? Скажу вам так – і не до сліз. Зараз люди стільки наплакались...
Трошки більше, ніж за місяць (12 жовтня), у нас буде святкова академія Заньковецькій. Так вийшло, що дня її народження цього року ми не святкували. Тож вирішили, що треба згадати її у день смерті, бо, врешті-решт, цього року маємо її ювілей – 160-річчя від дня народження. Думаю, цікавим для вас також буде заньківчанський вечір Валентина Шевчука, який відбудеться вже 14 вересня. А за місяць, у жовтні, прийматимемо в нас Ніну Матвієнко з великим концертом. 
– Як ви вважаєте, що потрібно зараз глядачеві, яких вистав він потребує від театру?
– Чи зараз до комедії? Скажу вам так – і не до сліз. Зараз люди стільки наплакались... Я проаналізував Другу світову війну. Тоді були фронтові бригади. Така була й у театрі Заньковецької. І знаєте, що вони грали на фронтах? “Шельменка-денщика” і “Наталку Полтавку” просили! Возили і “Сватання на Гончарівці”. Всі українські театри возили комедію, не драму. Гумор читали, виконували вокальні номери, танцювали, показували уривки з комедійних вистав. “Отелло” ж ніхто не показував. А все це робилося для підтримання духу солдат!
Та й зараз у зону АТО такі бригади їздять: там і актори, і виконавці. Знаєте, яка це для хлопців віддушина! Та й відпочинок моральний. Бо навантаження там страшенне... Не фізичне навіть, бо війна – то також робота, а емоційне. І їм треба оце зняти, тому комедія дуже потрібна!
Часто в театрі спілкуюся з глядачами – знайомими і незнайомими. І люди після вистави, яка тривала три години, кажуть: “Хоч на три години ми відійшли від тих думок, які насідають на роботі чи вдома”. Та й по собі суджу: от сиджу в кабінеті і не можу працювати – така депресія. Думки тільки одні – в отой “ящик” подивитися, що ж воно буде. Щодня чую, скільки наших хлопців загинуло, і у мене просто опускаються руки. А цьому настрою піддаватись не можна! Треба і себе, і людей чимось відволікати, щоб вони хоча б якось психологічно відійшли від тих дуже гострих проблем, які зараз є у нашому суспільстві. Просто відійшли – навіть не відпочили...
– У нашому житті зараз дуже багато політики. Чи це впливає на мистецтво?
– Мистецтво без політики насправді не може. От візьмемо “Ромео і Джульєтту”. Зараз цю виставу можна ставити в сучасних реаліях: хлопець із Росії, дівчина з України. Вони полюбили один одного, а батьки сваряться між собою. Хіба це не політика? Так, у оригіналі в Шекспіра вона на італійському рівні, але зараз це легко можна перевести і на наш, у наші реалії.
А взагалі... Я не кажу, що це політика, але в своїй роботі дотримуємося державотворчості. Ми повинні допомагати творити нашу державу. Для цього маємо виховувати наших глядачів гуманістами, добрими і люблячими людьми. А в основі мистецтва – що б мені не казали – має лежати не політика-неполітика, а любов.
Розмову записала Марічка Ільїна
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
6.0553 / 4.2MB / SQL:{query_count}