Громадянин музичного світу

Микола Дядюра, дириґент, про живі легенди, свій оркестр та львівську публіку

Микола Дядюра, дириґент, про живі легенди, свій оркестр та львівську публіку

djadjur_2.jpg

Микола Дядюра народився у Києві. Навчався у Київській державній консерваторії у класі професора Романа Кофмана. Його дириґентська кар'єра почалась у 1987 році, коли отримав премію і спеціальний приз Японської асоціації дириґентів на Міжнародному конкурсі дириґентів у Токіо. 1988 року отримав премію на Міжнародному конкурсі дириґентів у Будапешті. Впродовж 1986 - 1988 років працював художнім керівником і головним дириґентом симфонічного оркестру Омської філармонії (Росія).

У 1989 - 1996 роках - головний дириґент Сеульського симфонічного оркестру і симфонічного оркестру Кванг Джу (Південна Корея).

З 1988 року і до цього часу працює дириґентом Національної опери України.

1996-го став головним дириґентом симфонічного оркестру Національної філармонії України і з того часу поєднує оперну і філармонійну діяльність.

Дириґент-постановник вистав у Національній опері України: "Севільський цирульник" Дж. Россіні, "Богема" Дж. Пуччіні, "Ріґолетто" Дж. Верді, "Лючія ді Ляммермур" Г.Доніцетті (поновлення).

У Національній філармонії України започаткував цикли симфонічних концертів "Всі симфонії Бетховена", "Всі симфонії і концерти Брамса" (до 170-річчя від дня народження), вперше в Україні виконав симфонію "Ромео і Юлія", "Te deum" і "Реквієм" Г.Берліоза (в рамках фестивалю до 200-річчя з дня народження), "Коронаційну месу" Дж.Паізієлло.

2003 року започаткував абонементи оркестру "Симфонія ХХ століття" (2003 - 2004 рр.), "Роберт Шуман і його сучасники" (2004 - 2005 рр.)

Активно гастролює із симфонічним оркестром Національної філармонії України. Мав численні концертні тури до Німеччини, Франції, Іспанії, Швейцарії, Польщі, Туреччини. Брав участь у міжнародних фестивалях в Україні ("Київ Музик Фест", "Музичні прем'єри сезону" (Київ), "Володимир Крайнєв запрошує..." (Київ), "Віртуози" (Львів) та за кордоном ("Le Melomany"(Франція), музичний фестиваль у м. Сан-Максимін (Франція), "La Chaise-Dieu" (Франція), фестиваль Гектора Берліоза у м. Ля Кот Сант-Андре (Франція), Міжнародний музичний фестиваль духовної музики в Марселі (Франція), в м. Блекеде (Німеччина), в м. Вроцлаві (Польща), Дні культури України в Швейцарії (Берн) та інші.

Заслужений діяч мистецтв України, кавалер ордена "За заслуги" III ступеня, кавалер Ордена мистецтв і літератури уряду Франції. 

Фестиваль дириґентського мистецтва пам'яті Миколи Колесси у Львові цього року перетворився на справжній парад не лише найкращих дириґентів, але й оркестрів. Після Національного симфонічного оркестру України, керованого Володимиром Сіренком, у понеділок на сцені концертного залу ім. С.Людкевича виступив Академічний симфонічний оркестр Національної філармонії України. Тринадцять років тому до його створення був причетним перспективний дириґент Микола Дядюра, який керує колективом і донині. У нашому місті київський оркестр за останні роки - вдруге, а от його художній керівник ще в студентські роки виступав на львівській сцені... у складі консерваторського оркестру.

- Цього разу Ви приїхали до Львова  на фестиваль пам'яті патріарха західноукраїнської композиторської та дириґентської школи Миколи Колесси. Що для Вас особисто означає це ім'я?

- Я не дуже погоджуюся із "регіональним" розподілом української дириґентської школи - на західно- чи східноукраїнську. Для мене ім'я Колесси-дириґента - це легенда. Навіть за його життя ми вже усвідомлювали вагомість внеску цієї людини в українське мистецтво загалом. Як дириґент із іменем Колесси-композитора вперше зустрівся років зо п'ять тому, коли дириґував його Першою симфонією. Для мене це було визначною творчою зустріччю. А от особисто, на жаль, спілкуватися із маестро так і не довелося.

- Натомість Вам пощастило навчатися у світових легенд - Сейджі Озави, Леонарда Бернстайна...

- Так, 1987 року після перемоги на конкурсі в Японії я отримав запрошення на літню академію в Тенглвуді, засновану ще Сержем Кусевицьким. Курс у цій школі триває три з половиною місяці, навчаються на ньому музиканти різних спеціальностей, існує юнацький оркестр, приїжджають відомі колективи (наприклад, Бостонський симфонічний). І щотижня ними керують найвидатніші дириґенти, виступають славетні солісти. Ідея такої літньої школи - не стільки навчити ремеслу, професії, скільки дати можливість молодим виконавцям спілкуватися із видатними особистостями. Там мені пощастило зустрітися з Леонардом Бернстайном, Сейджі Озавою, Андре Превеном. Я мав можливість говорити і навіть радитися з людьми, яких раніше бачив лише на шпальтах газет або екрані телевізора. Звісно, з такої академії повертаєшся другою людиною - із іншим світоглядом, новими ідеями. Адже ти немов об'їхав увесь музичний світ.

- Перед фестивалем Ви ще встигли побувати на концерті львівського Академічного симфонічного оркестру. Розумію, що в гостях "поданих страв", так би мовити, не обговорюють,  та все ж  - яке враження справив на Вас львівський оркестр сьогодні?

- Концерт (йдеться про музичний вечір пам'яті жертв Голодомору 16 листопада - "Пошта") залишив дуже позитивні враження, хоча я розумів - оркестру, як і більшості схожих колективів в Україні, зараз живеться не дуже добре. Це об'єктивна річ, про яку не можна забувати.

Вразила поважна і складна програма: не кожен не те що український, але й знаний за­хідноєвропейський оркестр може дозволити собі розкіш виконати за один вечір три твори, кожен із яких є складним сам по собі. Кожен є проблемним, поважним виміром для виконання - твори Брамса, Штрауса, Бетховена. І львівський оркестр із цим завданням упорався. Це позитивний показник.

Звичайно, як і будь-який оркестр, що працює (а на мою думку, львівський оркестр працює зараз дуже активно, помітно, що тут існує серйозна творча дисципліна, стоять високі творчі завдання), має і проблеми. Це може стосуватися як оркестру Національної філармонії України, так і львівського - кожного на своєму рівні. Львівський оркестр не ідеальний, як і кожен живий організм. Але якщо не вдаватися в дрібниці, а оцінювати здобутки загалом - то підсумки його роботи дуже позитивні.

Я багато спілкувався із головним дириґентом оркестру Айдаром Торибаєвим. Хоч він став художнім керівником Львівського симфонічного зовсім не давно, вважаю, що вже встиг зробити чимало. Про мене (а я можу про це говорити, оскільки починав працювати із оркестром Національної філармонії, коли його фактично не було, тому розумію, що таке процес зростання оркестру, його ствердження), Айдар Торибаєв на правильному шляху.

- Ви впродовж багатьох років поєднуєте обов'язки симфонічного та оперного дириґента. Чи маєте все ж пріоритети в одній чи іншій сфері?

- Так склалося моє творче життя, що я завжди поєднував обидва поприща - весь час працював і в театрі, і в симфонічному оркестрі. Тому визначати, що більше до серця, дуже важко. Тим більше, можу бути не дуже об'єктивним, оскільки симфонічний оркестр, яким керую, створював фактично з нуля. У мене немає досвіду зміни оркестрів, а з іншого боку - весь час маю можливість дириґувати в Національній опері України. Тож переформулюю відповідь на запитання дещо інакше - ніколи не зміг би керувати лише оперою чи лише симфонією. Ось такої ситуації у своєму творчому житті не уявляю.

- Наскільки охоче пого­джуєтесь виступати як запрошений дириґент, тобто керувати "чужими" оркестрами?

-Зараз - більше, а, скажімо, десять, сім, п'ять років тому майже не виступав із іншими оркестрами, оскільки потрібно було будувати свій, філармо­нійний. Для цього довелося відмовитися від багатьох дуже спокусливих пропозицій, контрактів. Але я свій вибір зробив, і для нього потрібно було працювати. Адже все поєднати неможливо, тому що обов'язково постраждає якість того, що робиш.

- Ваш оркестр люблять не лише в Києві, але й, скажімо у французькому місті Ля Кот Сант-Андре, де виступаєте не один рік, та, зрештою, в багатьох країнах Європи. Видається, що там Ви гастролюєте значно частіше, аніж  містами України...

- На жаль, в Україні ми майже не виступаємо. Але нам цього дуже хотілося б. І концерт у Львові - один із прикладів такої реалізації. Даємо його, повертаючись із гастролей шістьма містами Німеччини. Адже на окреме турне Україною просто немає коштів. А такі виступи необхідні і нам, і українській публіці , яку ми відчуваємо найкраще. Філармонія не може заробляти собі на гастролі регіонами, а Міністерство культури й туризму не може профінансувати такі гастролі. Це - дуже болюча проблема, тож намагаємося використати будь-яку можливість, аби виступити в Україні.

- Однією із найбільших проблем львівського концертного життя залишається ще й пуб­ліка, а точніше - її відсутність. Чи стикаєтесь Ви зі схожими проблемами в Києві і як їх долаєте?

- У Києві все-таки 5 мі­льйонів жителів, а концертний зал філармонії вміщує всього 500 осіб. Є низка різноманітних сезонних абонементів, у тому числі обов'язково - симфонічний. Абонементні концерти, як правило, розпочинаються у січні. Отож симфонічний абонемент на наступний рік розкупили ще місяць тому...

А у Львові мене й справді здивувала невелика кількість глядачів. Це ставить багато запитань, які легко сформулювати, але відповісти на них дуже не просто. Мабуть, зламані самі традиції - їх просто втратити і складно повернути. Це не питання одного-двох років. Таке становлення, чи пак відновлення, відбуватиметься довго. І фестиваль дириґентського мистецтва, на мою думку, - один із кроків до подолання проблеми.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
13.6704 / 4.17MB / SQL:{query_count}