Щасливий, бо мене розуміють!

Павло Табаков, співак і композитор, – про творчість, український шоу-бізнес, славу та свідоме батьківство 

Павло Табаков, співак і композитор, – про творчість, український шоу-бізнес, славу та свідоме батьківство 

У кінці 2005-го таємничий незнайомець зі Львова Павло Табаков, тоді ще соліст чоловічого октету “Орфей”, переміг у телепроекті “Шанс”, отримавши від глядачів найбільшу кількість голосів – понад 132 тисячі. Відтоді співак розпочав сольну кар’єру, записав чотири альбоми, одружився і об’їздив півсвіту. 

Він не з тих, хто зупиняється на досягнутому. Тож не дивно, що, спробувавши цього року свої сили у вокальному проекті “Голос країни. Нова історія”, і там досяг успіху – переміг і... вдруге прокинувся знаменитим. З того моменту Павло Табаков невпинно працює, записує нові пісні, знімає кліп, ще й двох діточок встигає виховувати. 

Нарешті він знайшов час і на рідний Львів – 15 грудня співак готує одразу два сольні концерти в театрі 

ім. М. Заньковецької (о 17.00 і 20.00) як подяку землякам за підтримку на “Голосі країни – 2”. Напередодні концерту “Пошта” поспілкувалася з Павлом Табаковим. Співак розповів багато цікавого…

Про музику і шоу-бізнес 

– Розкажіть, будь ласка,  що цікавого запропонуєте на львівських концертах, які заплановані у грудні ?

– Хочу запросити усіх 15 грудня на концерти до театру ім. М. Заньковецької. Буде багато цікавого, нового, різноманітного, українських та англійських композицій. Програма дуже насичена: і лаунж, і рок, і романтика – всі стилі зібрані. А ще кілька пісень заспівають учасниця “Голосу. Діти” Саша Сиркашева і моя добра подруга Тоня Матвієнко. 

Зараз цілими днями тривають репетиції. Трохи сперечаємося. Половина гурту і я в тому числі вважаємо, що Львів хоче почути нові композиції, а половина каже, що треба давати п’ятдесят на п’ятдесят зі старими. Ну, звичайно, пісню “Тільки ти моя” хочуть чути завжди і скрізь, бо це гімн романтиків.

Тож думки розійшлися. Пробуємо по-різному компонувати матеріал, якого направду зібралося дуже багато, різноманітного. Пишу ідеї на телефон, ідучи вулицею, сидячи в літаку, потязі – одне слово, будь-де. Навіть уночі можу встати і писати. Знаєте, муза така – їй все одно, коли приходити. А от сидіти і буквально народжувати пісні без неї не варто – не дає ефекту. Знаю з досвіду, що ті пісні, які пишуться за десять хвилин, стають хітами, але саме за десять, не більше (усміхається).

– Чи вдалося втілити амплуа рок-зірки, про яке ви мріяли?

– Я розумію, що не можу навіть претендувати на звання рок-зірки. Ви ж бачите, як я ходжу, як одягаюся? Це класика – кежуал. Натомість рок-зірка – це яскраві футболки, “шкіра” і навіть епатаж.  Я міг би сказати, що плювати хотів на всю ту “попсу”. Я “рокешник”, “хеві метал”! Але мені краще бути рокером у душі – і все.

Можна казати, що я радше “прирокований”. Мені найбільше подобається глем-рок: Queen, Bon Jovi, трохи Scorpions... А ще, якщо вже говоримо про музику, це хороший поп- і ворд-мюзик – як Sting...

– З яким вас, до речі, й порівнюють...

– І це дуже приємно, мушу визнати. Повертаючись до харизматичних особистостей, хочу сказати: я з усіма своїми музикантами нещодавно став щасливим глядачем концерту Seal у Києві. Це було щось надзвичайне! Ми отримали масу задоволення! Зал встав напевно з пісні п’ятої і побіг під сцену танцювати до кінця концерту. Співака не хотіли відпускати. І я розумію це захоплення. В п’ятдесят років так виглядати і рухатися не кожному дано. Та ще й так ідеально співати, що одразу можна записувати.

Вся жіноча частина залу просто розтікалася під сценою... Давно я такого не бачив.

Взагалі я був на концерті двох шаманів. Це Seal і Robert “Bobby” McFerrin (творець “Don’t Worry, Be Happy”, однієї з найпопулярніших пісень кінця двадцятого століття, моєї улюбленої).

Під час виступу останнього взагалі виліз на стільчик і стрибав, наче підліток. Як можна з одним мікрофоном, босим вийти, відспівати дві години поспіль і увесь цей час тримати зал “на вухах”. Це потужна енергетика! От на таких людей хочеться орієнтуватися. Але не завжди в нашій країні це актуально, на жаль… 

– Хочете сказати, у нас такої музики не розуміють чи це комерційно невиправдано?

– І те, і те. Не всі розуміють того, що ти хочеш донести. Звичайно, можна із цим пробитися… якось. От візьміть, наприклад, Ваню Дорна. Він же робить те, що хоче, і плювати хотів на формати. Це великий плюс, але треба знати на сто, ні, навіть на двісті відсотків, що  це справді твоє, ти робиш його краще, ніж усі інші. Тільки тоді тебе чекає успіх. А не просто підлаштовуватися, що дуже багато виконавців у нас і роблять. Бо сама система в країні диктує формат. Не маємо альтернативних радіостанцій або телеканалів. 

За кордоном, коли люди хочуть бути рокерами, ідуть до таких медіа і прекрасно почуваються, тому що їх бачать там. А у нас кажуть: якщо ти не зробиш “попсу”, ми тебе нікуди не випустимо. Все, крапка. Тож усі починають підлаштовуватись, і я їх розумію... Виконавці ж просто хочуть жити, пожинаючи плоди своєї праці. Їсти хліб, зароблений своєю музикою, а їх ставлять у жорсткі рамки.  І ці вимоги виконує більшість, щоб вижити якось. А ті, хто вижив і заробив, діють уже за інерцією, бо надто занурились у шоу-бізнес. 

Хлопці мене питають: “От скажи, що ти хочеш співати?” Я кажу: “Джаз, фанк...” Але куди прийдеш з такою музикою? До джазу в Україні відносяться як до ресторанної музики. Максимум – на фестиваль, за кордон. Знаю багато наших джаз-гуртів,  у них тут все не так просто. Польща – так. Вони постійно їздять туди. 

З класикою теж непросто. Хотів колись вступати на класичний академічний вокал, прийшов до консерваторії, а мені кажуть:  “Хлопче, та ви ще “сирий”, у вас тих ноток нема, а ті ще не визріли”. Я на це все подивився, плюнув і вступив на акордеон. В принципі, не шкодую, п’ятнадцять років свого життя віддав цьому інструментові (музична школа, училище, консерваторія). І хоч нещодавно його продав, тепер хочу знову до цього повернутися. Навіть думав якийсь номер зробити, але поки що не знайшов того інструмента, який відповідав би моїм вимогам. Певно, треба десь у Італії замовляти. 

– Повернімося до теми формату. Який він в Україні?

– Та дивний він у нас, як і решта речей, порядків. Усе відштовхується від того, що відбувається в країні. От чим годують людей? Що у нас на полицях супермаркетів? Інколи йду спеціально рядами і дивлюсь: це бридота, це гидота, а це взагалі їсти не можна, категорично. Доходжу до фруктів-овочів, накупив і йду додому.  Все. Не скажу, що став вегетаріанцем, але стараюся їсти менше м’яса, молока, хліба. Бо яке воно – не знаю. Те  ж саме відбувається й у нашій культурі. 

Чуючи речі, які українцям доводиться слухати, я інколи шкодую, що у нас немає цензури в культурі. Мені подобалося, коли при Союзі вона була. Зараз, куди не глянь, усюди, як то кажуть, є що згадати, але нема що дітям розказати. От і задумуюсь: якби я таку похабщину співав, то  як би потім дітям в очі дивився?! 

Тому хочеться робити щось своє – таке, щоби мало мистецьку вартість, особливо у Львові. Насправді ледь не весь Київ переконаний, наче у нас тут свій власний автономний шоу-бізнес, який сам на себе працює. Кажуть: у Львові все своє – журнали, телебачення, фірми. І з шоу-бізнесом так само. Всі у ньому варяться і добре при цьому почуваються. З цього, власне, й дивується столиця.

– А що сталося після перемоги в “Шансі” у 2005 році? Куди ви пропали?

– Було це 25 грудня… Не скажу, що геть пропав. Працював із Ігорем Кондратюком ще два роки, виступав на різних конкурсах, як-от “Пісня року”. Щоправда, офіційно контракту ми так і не уклали. А за два роки  Ігор відпустив мене і Наталку Валевську у “вільне плавання”, а у нього залишився Козловський. 

І знаєте, я думаю, що це на краще. Люди ж по-різному будують своє життя, розвиваються. Я вирішив альбоми випускати. Маю їх уже чотири і тішуся, що було натхнення їх творити. Тепер ситуація, звичайно, змінилася, тож вимушений тимчасово відмовитися від такої “стратегії”. 

– … через “Голос країни”?

– Навіть не через нього, а тому що диски не продаються. І, на жаль, не лише мої. У нашій країні це вже стало практикою. Тому всі зірки зараз так активно гастролюють. Хоча закордонні виконавці досить добре заробляють на дисках.

– Вони заробляють, а у нас?

– Ну а що у нас!? Це абсолютно нереально! З нашим інтернет-простором, переповненим піратською продукцією, про таке навіть мріяти не можна. Після закінчення мого концерту “Кава-Blues” продавали нові диски. І от наступного дня заходжу на ех.ua, а там собі спокійно “висить” мій щойно випущений альбом… Про що тоді можна казати?! В Україні ніхто не захищає авторських прав, і нікого не покараєш… 

Зараз щойно починається якась боротьба за них, але чимало роботи проводиться намарне. Знаю юристів, які з приводу порушення авторських прав судяться з кількома телеканалами.  А телеканали кажуть: ми бідні, нам треба пробачити (беручи у той же час шалені гроші за рекламу). Та й узагалі розкручені телеканали в Україні – монстри. Ніхто їм не указ. Вони з’їдають всіх і вся. Якщо ти їм заважаєш чи просто непотрібний, тебе буквально переїдуть і поїдуть далі. Незалежно від того, хто ти, якої величини зірка… 

 – Цікаво, а  як “Орфей” сприйняв твій успіх? Адже вас чула вся  Європа… Ви мали певні здобутки, популярність, а проте, були, можна сказати, невідомі в Україні.  Аж тут один маленький “Шанс” наробив стільки шуму… 

 – Є таке… Там ти популярний,  а тут тебе мало хто знає. У Львові – так, зовсім інша справа, бо ми тутешні… Але це зовсім різні речі  – популярність за кордоном і тут, різна і музика… Те, що ми співали там, я ніколи не заспіваю в Україні.

 – Чому? Бо не сприймуть?

– Сприйме… певне коло людей. 

 – Бо країна така? Але чому ми, хоч нас і меншість, маємо страждати і слухати часами той непотріб, про який ви говорили?

– Відповім запитаннями на запитання: а чому наші шикарні хорові колективи виступають за кордоном на ура – у тій же Німеччині, Голландії, Англії, Штатах, усюди?! Чому наші гімнасти масово перебираються у Cirque du Soleil? Чому наші оперні співаки масово “валять”, перепрошую, туди?.. Значить тут у нас щось не так. А людям, навіть талановитим, також треба за щось жити. Хоча знаю багатьох, хто не поїхав за кордон. 

От, до прикладу, Штати: там є чимало музики, різноманітних стилів, і всі в них комфортно почуваються. Хоча, звичайно, найпоширенішим є кантрі –  це як у нас, напевне, шансон і “попса”, якщо говорити про відсоток поширення. А от в Україні з такою альтернативою складно. Ще маємо до чого рости!

– Ви не лише співак, але й композитор. Чи пробували писати для когось іншого?

– Для когось із наших відомих – ні. Нещодавно контактував із київською агенцією,  але… мені шкода продавати музику чужим людям. Це ж моя пісня, я її виплекав, виняньчив, як дитину, а потім її що, віддати? Ні, це не мій бізнес. Мені приносить велику насолоду те, що я пишу, творю.

 – Тоня Матвієнко стала вашою подругою після “Голосу”?

– Ні, ми потоваришували раніше. Але, взявши участь в “Голосі країни”, вона і мене підбивала спробувати свої сили. Якщо чесно, я відбивався – був уже в “Шансі”, бачив усю ту “кухню”. Але Тоня не здавалась, і я подумав: а чом би й ні? Як пройду – то пройду, а як ні – то не робитиму з цього трагедії. Маю таку жилку: хлібом не годуй, дай лиш позмагатися!  Напевно, це з моїх занять спортом (баскетбол, бадмінтон, плавання).

Тож Тоня зіграла на цій жилці. Я пішов на “Голос” – і пройшов прослуховування, а далі доводилося триматися. Оскільки конкурс сильний, часами було складно. Це ж тривало півроку, на які я просто випав із життя, не те що в “Шансі”: якихось три дні – і все. До речі, за цей час потоваришував із багатьма людьми. 

Досі спілкуюся з Марічкою Яремчук, а найбільше – із Сашком Онофрійчуком (він був на розігріві Scorpions у Львові, ходив його слухати). Цей хлопець – вокаліст від Бога. Пам’ятаю, коли почув його на прослуховуваннях на “Голосі” (він пробувався переді мною), то аж заслухався. Голос у нього – як у Freddie Mercury!!! 

Про сім’ю, відпочинок і благодійність

– Як ваша сім’я ставиться до вашої майже постійної відсутності і такого трудоголізму? 

– Вона мене надихає. Коли народилась донька, написав пісень десять-дванадцять. Потім, одразу ж після “Голосу країни”, на світ з’явився син. Його народження надихнуло мене на створення дитячого альбому. 

Слава Богу, рідня мене розуміє! Дружина підтримує і каже: якщо не давати людині творчій реалізуватися, це позначатиметься і на сім’ї, і на всьому іншому. Це ж моє життя, моя робота. Мені напрочуд пощастило, що можу творити. В одному радянському фільмі був такий вислів, що згодом став крилатим: “Что такое счастье? Счастье  – это когда вас понимают!”. От у мене саме так! 

– А коли буваєте вдома, допомагаєте дружині доглядати дітей?

– Звичайно. Гуляю з ними, купаю. А що ж ви думали?! У них різниця – рік і три місяці. Це досить важко...

– Це ж найпочесніший батьківський обов’язок –  купати дітей!

– До речі, якщо доньку я купав дуже легко, то з маленьким хвилювався.

– Чи не прийшло з народженням сина усвідомлення батьківства? Бо чомусь так буває, що з появою первістка ще не усвідомлюється вся серйозність статусу татуся.

– Знаєте, я напевно спеціально зволікав із народженням дітей до такого віку, аби прийшло розуміння того, що роблю. Маю на увазі сім’ю, виховання дітей. Бо, якщо дивитися правді в очі, якби я, як то кажуть, не нагулявся, не побував на певній кількості вечірок, не зустрічався з певною кількістю дівчат, не випив певну кількість спиртного, не об’їздив усю Європу вздовж і впоперек, то, можливо, сприймав би те, що маю зараз, якось по-іншому. Тож не дуже розумію людей, які в двадцять років створюють сім’ю, хоча, звичайно, це їхнє право, їхній  вибір, якщо вони свідомо йдуть на такий крок.

– Ваші діти ростуть. Чи переймаєтеся тим, у  якій країні їм доведеться жити?..

– Мені Україна подобається – дуже! Колись із дружиною об’їздили всю Європу машиною… І коли повертався додому з боку Угорщини, подивився навколо і раптом усвідомив: яка ж гарна наша країна! Маю з чим порівняти, тож сміливо кажу: вона у нас просто фантастична! Думаю, Україна з часом переживатиме кращі часи. Вірю в це. Щоправда, не знаю, чи з нами. Але кожен має щось зробити для цієї країни. 

В Україні дуже багато людей чекають, коли зміниться влада, забуваючи при цьому, що кожен народ має таку владу, якої заслуговує. 

Я мав колись можливість виїхати з України. До прикладу, дуже подобалась Франція – вона мені близька, легка для сприйняття, був там уже двадцять шість разів (рахував візи), там комфортно. Відверто кажучи, навіть пробував пробитися там: ходив на кастинг французької “Фабрики зірок”. Але тоді треба було б виїжджати назавжди, вчитися там, чудово володіти мовою. А так все з нуля починати можливо хіба тоді, коли ти мільйонер. 

– Після “Голосу країни” вас, напевно, почали частіше впізнавати.

– Є таке... Хоча після “Шансу” це було значно помітніше.

– Чи не втомлює вас ця впізнаваність, адже творчим людям потрібно хоч інколи побути на самоті...

– Треба взагалі, як кажуть мудрі люди, хоча б годину на день побути самому. А ще – із природою. На самоті.  Як на мене, це дуже корисно! Щодо впізнаваності, то вже звик до цього. Хоча спочатку, після “Шансу”, направду було якось дивно. Трохи кремпувався, по-різному бувало.  Чому саме після “Шансу”? Бо він тоді був єдиним таким проектом, на відміну від чималої кількості шоу за останні роки. Тоді тебе за руки буквально тягали по всій країні! У той час навіть дістав “зіркову” хворобу. Так що тепер можу сміливо сказати: я на неї перехворів і маю імунітет на все життя, як після вітрянки (сміється). “Зіркова” хвороба затягнулась десь на півроку, а потім я поїхав на гастролі з “Орфеєм”, і мене швидко повернули на землю.

Вже зараз є усвідомлення того, що мене знають. Тож насправді приємно, коли люди впізнають, вітаються, підходять по автографи, особливо з дітьми.

– Чула, що після Нового року збираєтесь у довгоочікувану відпустку. Де відпочиватимете?

– Ой, якщо вдасться, дуже хотілося б на Буковель. Я ж лижник: катаюся, маю все спорядження, люблю цю справу. Та й узагалі хочу вирватися на природу, подихати свіжим повітрям. Бо, самі розумієте, ми постійно в місті, а це гази (особливо в Києві), різні випромінювання.

І ще хочу десь у тепло. Не знаю куди, не думав. Спочатку треба, щоб відбулися всі концерти, новорічні свята. А зараз чимало часу проводжу в дорозі між Львовом (тут моя група) і Києвом (де живу з сім’єю). Це досить складно. Але маю вже своїх хлопців тут, а наново починати все у столиці з групою не хочеться. 

– Напередодні свята Миколая поговоримо про благодійність.

– Раніше брав участь у різних проектах частіше. Зараз на все часу просто не вистачає. На акції, які проводять у іншому кінці країни, їхати не завжди погоджуюсь – здоров’я треба берегти. Але якщо проект у Львові, то майже завжди підтримую його з хлопцями. 

Скажімо, беру участь в проекті оркестру театру 

ім. М. Заньковецької і талановитих незрячих виконавців із різних куточків України “Відчинилося життя”. А ще є акції від 8-ої міської лікарні, яка організовує благодійні бали, збираючи таким чином гроші на необхідне нове обладнання. 

Про “Голос. Діти”, юні таланти і дитячий альбом

– Окрім інших проектів, ви працюєте ще й над дитячим. Розкажіть детальніше про  нього.

– Щойно у мене з’явилася ця ідея, а це було після народження сина, довго вагався, чи дати малим співати, чи зробити це самому, а чи взагалі запросити друзів, аби записали пісні для дітей. Та моя думка кардинально змінилася після “Голосу. Діти”. Як побачив, скільки талановитих дітей із дивовижними голосами, зрозумів: тільки вони мають виконувати ці твори. Тому тепер потроху працюємо над дитячим проектом. 

Все-таки він на другому місці після мого основного нового альбому, бо той більш комерційний, а цей – втілення моїх, і не тільки, бажань. Щоправда, я й досі в пошуках людей, які це належно підтримають, тому що хочеться випустити цей альбом із гарною обкладинкою, зробити книжечку і т.д. Навіть уже запитував на “Голосі”  Костянтина Меладзе, чи такий проект актуальний. Він попросив надіслати йому матеріал, і тоді можна буде про щось говорити. 

– А як ви особисто ставитеся до проекту “Голос. Діти”, адже він надто складний для дітей?

– Я відчув це, перебуваючи в залі. Хоча також був вражений сильною творчою  енергетикою надзвичайно талановитих дітей. Дивився на нове покоління і думав: якщо вони вже зараз так співають, то як вони співатимуть і рухатимуться, коли виростуть. Це ж уже готові артисти! Головне, аби їм нічого не перешкоджало в житті. 

До слова, одну пісню з дитячого альбому виконуватиме Саша Сиркашева (вона єдина потрапила до сотні кращих вокалістів проекту зі Львова!). Ця дівчинка  з моєї школи. Окрім того що має чудовий голос, займається латиноамериканськими танцями, вишиває хрестиком. Прикро, що я її в проекті не впильнував, бо вона не пройшла етапу сліпих прослуховувань.

– Дивно, бо таких дітей багато – справді талановитих, яких чомусь не обирають…

– Я вам поясню, чому так стається: тут дуже багато залежить від вибору пісні. Знаю це з власного досвіду. Якби я із Сашею познайомився трохи раніше, то порадив би їй, яку пісню обрати. Адже на таких конкурсах  треба показати ефект за хвилину – на більше нічого сподіватися. І якщо починаєш розтягувати два куплети, то приспів уже не дадуть заспівати. А там же все, що хотів заспівати, тут показав би все, що можеш! Це помилка багатьох конкурсантів. 

Але маємо те, що маємо. Зараз працюємо із Сашею над аранжуванням “Дитячої молитви” до дитячого альбому. Дівчинка займається вокалом у хорошого педагога, моєї подруги, і мені видається, що цього досить, аби вона добре розвивалася і готувалася, якщо захоче, звичайно, взяти участь у другому конкурсі  “Голос. Діти”. Бо насправді їй поспішати нікуди. Сподіватися, що одразу станеш зіркою, – ілюзії, а втрата ілюзій, особливо в такому віці, є нищівною. Тоді ліпше взагалі нічого не робити. 


коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
3.7952 / 4.34MB / SQL:{query_count}