Режисер – професія самотніх

Алла Бабенко, народна артистка України, про знакових людей, театр і своє щастя

Алла Бабенко, народна артистка України, про знакових людей, театр і своє щастя

babenko.jpg

Алла Бабенко. Народилася у Дніпропетровську. Закінчила Львівську СШ  № 36. Навчалася у Львівському університеті імені Івана Франка. Закінчила акторську студію при театрі імені М. Заньковецької та режисерський факультет Вищого театрального училища при Державному академічному театрі ім. Є. Вахтангова. Працювала артисткою у Львівському театрі юного глядача ім. М. Горького та Липецькому драмтеатрі; режисером Казанського великого драматичного театру імені
В. Качалова, режисером-стажистом Московського театру імені Моссовєта. Від 1977 року - режисер-постановник Національного театру ім. М. Заньковецької. У 1987-му отримала звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. У 1997-му - звання народної артистки України. Поставила понад сто вистав. Останнє десятиріччя живе Чеховим, у рік готуючи за улюбленим автором по прем'єрі. До речі, всі ці постановки мають міжнародне визнання. Зокрема, остання "Перечитуючи Чехова" цього року з успіхом пройшла у Москві, а недавно на міжнародному фестивалі "Театр. Чехов. Ялта" взяла гран-прі.

Якби не примха долі, сьогодні в ролі Марічки у всесвітньо відомій стрічці Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" була би не киянка  Лариса Кадочникова, а львів'­ян­ка Алла Бабенко. Адже саме її (коли Кадочникова від зйомок відмовилась) Параджанов без жодних конкурсів покликав на роль і навіть відзняв із нею окремі фрагменти. Вони - та й інші - були настільки барвисті та гарні, що Кадочникова похопилась, а ми можемо тільки гадати, який із двох можливих і самобутніх жіночих варіантів у кінцевому підсумку став би кращим.

Якби не зустріч з Анатолієм Ефросом, сьогодні була би талановита актриса Алла Бабенко, але не було би талановитого режисера з таким іменем. Зрештою, таких "якби" на долю цієї жінки випало й справді чимало. У літописі її життя - несподіванки та подієва об'ємність. Ровесники Алли Бабенко пам'ятають її ще з юності як переконану інтелектуалку, завжди вишукану, стильну вродливу жінку з величезними живими очима, Жанну Д'Арк, хоча й без Франції (як називав її чи ненайвідоміший у 60-ті роки в театральному світі дисидент, тодішній головний режисер ленінградського театру комедії Микола Акімов), як людину, якій театр імені Марії Заньковецької завдячує Камерною сценою, що з перших днів появи стала доброю театральною лабораторією для заньківчанських артистів, як непере­січну особистість, про яку один із великих російських акторів Михайло Козаков не тільки говорив, що вона дуже розумна і дуже хороша, а й у яку вірив, що коли не все, то багато що за свій вік вона зможе... Зрештою, таких окреслень Алли Бабенко можна було б зробити ще дуже багато. Й за кожним проглядалися б сила її людської і творчої суті, а головне - яскравий характер, без якого немає людини.

Однак у сучасному львів­ському сьогоденні про Аллу Бабенко знають не так і багато. Люблять її вистави, впізнають її творчий почерк, проте далеко не кожен зможе розповісти щось більше чи вирізнити цю жінку на вулицях міста. Скромна і геть не публічна Алла Григорівна не бере участі в ніяких "тусівках", а ще - не практикує виходити на поклон до публіки чи фотографуватися із чужими на пам'ять. Для неї є щось набагато важливіше за хвилинну славу - проникнення у сутність речей, явищ, а головне - її власний внутрішній світ, який витворювала роками.

Можливо, не мали б нагоди спровокувати Аллу Бабенко на окрему зустріч і ми, коли б не те, що минулого тижня режисер запропонувала глядачам свою нову прем'єру - виставу "Три ідеальні подружжя" за п'єсою Алехандро Касони. Властиво, з неї і почалася ця розмова.

- Алло Григорівно, чим привабив Вас іспанець Алехандро Касона? Певною схожістю до Чехова, якого шануєте особливо, чи, може, тим, що він, як один із його героїв, радше, напише з маленької букви слова "Азія" та "Європа", аніж слово "жінка"?

- Чехов усе ж інакший, аніж Касона, і я би наразі їх не порівнювала. Однак Касона автор теж дуже цікавий. І окрім того -  касовий  у світі. А коли хороший автор - та ще й касовий, то це - знахідка для театру. Має він і ще одну особливість - надзвичайно корисний для акторів, бо є детективно-дійовим. І, як не дивно, це важко зіграти. Таку ось детективну дієвість у поєднанні з характерами.

- Чому важко? Акторам бракує професійної майстерності, досвіду - життєвого, психологічного, емоційного? У чому проблема?

- Ні, в мене зайняті дуже хороші актори, однак їм бракує хорошої драматургії. І це не тільки заньківчанська проблема. Її відчуває багато театрів. Глядач хоче бачити на сцені розвагу, театри вимушені на ці його бажання зважати, відтак виникає ситуація, коли падає планка акторської майстерності. А ця п'єса справді особлива: вона і розважальна, і водночас осмислена та дуже глибока.

- Що для Вас є визначальним у будь-якій постановці? Скажімо, знаменитий італієць Федеріко Фелліні вважав для себе таким не сюжет, не акторів, а світло. Для нього світло було усім - думкою, почуттям, стилем. Що оте "ВСЕ" є для Вас?

- Мене цікавить те, що має в собі глибину, позитив (хай і через абсурд життя), щось твердить. А воно є не в усіх п'єсах. "Чорнухи", яка сьогодні така популярна, особисто я не сприймаю. Нізащо би не взялася за твір, де все перекреслюється, заперечується і нічого не стверджується. Це мені - не цікаво. Тобто, як і Фелліні, орієнтуюсь на світло. Але - по-своєму.

- Чим вимірюєте для себе значимість режисера?

- Перш за все його громадянською позицією, напрямком думок, талантом... Для мене такою величною особистістю був Анатолій Ефрос.

- Але випало знати не тільки його. Головний режисер театру Моссовєта Юрій Завадський, який запросив Вас із Казані, де Ви тоді ставили вистави, Георгій Товстоногов, з яким приятелювали аж до його смер­ті, інші більш та менш знакові особистості... Чого вони Вас навчили?

- Усього. Товстоногов колись говорив, що людину створює не тільки навчання, а й ті, кого вона зустрічає у своєму житті.  Так от мені пощастило: я вчилася в Ефроса, була в лабораторії Товстоногова, спіл­кувалася з представником "срібного віку" Юрієм Завадським - два роки в нього стажувалась. А ще ж у моєму житті було Щукінське училище і навчання під орудою його керівника, учня Вахтангова, талановитого актора Бориса Захави. Та й, зрештою, 15 моїх перших вистав, які ставила у Вільнюсі та містах Росії -  усі були під контролем Ефроса. Я постійно з ним радилась і розбирала п'єси. А тому саме це для мене - основна школа...

- Читала, що Завадський і Товстоногов, попри визнання, під кінець свого життя були неймовірно одинокими людьми. Це правда?

- А Ефрос, якого актори "Таганки" довели до того, що він упав і помер? Цей чоловік, здивуєтесь, але в той період теж був дуже самотнім. Професія режисера - взагалі професія самотніх. Навіть коли є сім'я, у цій площині це значить не так і багато.

- Чому? Нема розуміння?

- Розуміння може бути. Але думаю, що це фах, який вимагає абсолютно всіх душевних, фізичних, енергійних сил людини. Тобто вимагає стільки, що чимось іншим заповнювати своє життя вже не можна. І це не є ні добре, ні погано. Це просто умова професії.

- У пресі промайнуло, що в Росії зараз виходить книга, присвячена Ефросу. І там є стенографічні записи його репетицій, зроблені вами. Бо про нього начебто всі чули, але тільки одиниці насправді знають, про що мова.

- Я й справді намагалася за Майстром записувати. Правда, у театрі на Малій Бронній робила це не одна. Іноді з Калініна приїжджав Роман Віктюк, і ми записували по черзі. Я просто ці всі записи об'єднала і передала для видання. Дуже багато репетицій вистав видавцям передала. І цей матеріал дійсно цінний.

- Основний метод, який від Ефроса взяли для власної режисерської праці?

- Скеровувати акторів грати внутрішньо, а не за протоколом. Брати не зовнішніми штучками та формами, а внутрішнім змістом та внутрішнім процесом. А це насправді значно важче, ніж може видатись на перший погляд.

- Ви - строгий режисер?

- Це входить у професію. Нестрогим бути не можна. Скажімо, сьогодні я так накричалась, що голос втратила. Але завжди виходжу із того, що є зараз важливим. Недавно натрапила на телепередачу, де Гордон брав інтерв'ю у Козакова. Так от Козаков процитував Блока: "Если ты не достиг, чего ты хотел, значит, ты этого не хотел. Если ты достиг того, чего хотел, значит, ты этого действительно хотел. Если ты ничего не достиг, значит, ты ничего не хотел". А потім додав: "Я хотел заниматься своим делом, поэтому я счастлив". Я могла би так сказати і про себе. Усе життя хотіла бути режисером - неважливо де, але займатися цією професією і в ній померти. Ось це завжди вважала найбільшим щастям.

- Коли вирішили пов'язати свою долю з театром, адже починали з бажання бути журналістом?

- На журналістику тоді вступали мої подружки, і я з якогось дива теж пішла з ними. З подругою Наталкою Лотоцькою (згодом провідною акторкою театру імені Івана Франка, народною артисткою України) ми не вступили, бо не мали тоді необхідного для цього факультету робітничого стажу. І тоді Наталка подалась на німецьку філологію, а я - на англійську. Але коли в театрі імені М. Заньковецької відкрили студію, пішла разом з Наталкою туди, і мене прийняли. А взагалі моє акторство почалося з Михайла Рєзніковича (згодом відомого режисера ки­їв­ського театру імені Лесі Українки), який при Будинку народної творчості у Львові від­крив театральну студію, на заняття у якій ми бігали із університету. Зіграла, будучи в цій студії, дві головні ролі, однак Рєзнікович поїхав до Ленінграда вчитися у Товстоногова, і все розпалося. Але з цієї студії вийшло багато людей - Наталя Лотоцька, Володя Глухий, інші, які вже не уявляли своє життя без театру. Тому коли відкрилась студія у заньківчан, то перейшла сюди механічно. Пізніше знайомство з Ефросом, на репетицію до якого потрапила випадково, так вплинуло на мене, що уже жоден режисер мене не влаштовував. Вирішила стати режисером сама. Оскільки до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого мене за погляди на театр не взяли, поїхала до Москви. Там мене взяли. Потім було багато подій, переїздів, аж поки через хворобу мами не повернулась до Львова.

- Алло Григорівно, коли вчитатись у Вашу біографію, то страшно стає, скільки незалежних від вас обставин впливали на вашу долю й часто-густо болюче. Коли відчули, що фатум недоречностей дав Вам спокій?

- У недавній приватній поїздці до Парижа. Прилетіла зі Львова до Варшави й з'ясувала, що літак на Париж уже в небі. І до завтра не буде більше жодного рейсу. Стою, плачу, адже втрачаю день перебування в Парижі. І раптом мене беруть на чартерний рейс, якого в розкладі не було і близько. Мабуть, саме в цей момент на сто відсотків повірила в долю. Той літак чомусь довго не піднімався, однак я була спокійна: якщо судилося розбитись, то так і буде.

- Однак по долі Ви все-таки боєць. Що дає вам наснагу?

- Я й справді внутрішньо - боєць. І тому коли виникають перепони у житті, то відчуваю велику спокусу їх подолати. А перепони виникають постійно. Інша справа, що тепер розумію: не все від мене залежить. Однак здаватися не можна ніколи.

- Ви - щасливі?

- Абсолютно. Якби був вибір мати цю долю чи іншу, хотіла би прожити тільки це життя. Щоби знову почути тих людей, яких уже нема... Та й зараз таких людей уже нема, бо духом народ зубожів. Тобто якби вибирала ще одне життя, то тільки власне...

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.6610 / 4.5MB / SQL:{query_count}