На стіні дверей не малюю

Тимофій Гаврилів, письменник, про те, як "Моя Україна" мало не стала "Розпорошеними сюжетами", про багатоликого Януса та провінційність

Тимофій Гаврилів, письменник, про те, як "Моя Україна" мало не стала "Розпорошеними сюжетами", про багатоликого Януса та провінційність

Олег Огородник
gavryliv.jpg

Тимофій Гаврилів - письменник, перекладач, літературознавець. Живе та працює у Львові. Народився у 1970 році в Івано-Франківську. У 1993-му закінчив факультет іноземних мов Львівського національного університету імені І. Франка. У 1998 році захистив кандидатську дисертацію. Від 1996 року працював асистентом, а згодом - доцентом кафедри німецької філології ЛНУ імені І. Франка. Сьогодні працює у відділі української літератури Інституту українознавства імені І. Крип'якевича НАНУ та готує до захисту докторську дисертацію "Феноменологія художньої ідентичності". Автор  п'яти поетичних збірок (за першу з яких - "Арабески пам'яті" - отримав літературну премію "Благовіст") та книжок есеїстки. Перекладав та коментував твори Тракля, Гадамера, Гайма, Гайдеґґера та інших німецьких та австрійських письменників та філософів ХХ століття. Багато публікується в пресі - часописах "Четвер", "Перевал", "Березіль", "Потяг 76" та інших.

Нині львів'янина Тимофія Гавриліва у літературі справедливо вважають людиною універсальною. Поет, прозаїк, перекладач, есеїст, дослідник (зокрема, досліджує проблеми ідентичності  на матеріалі сучасної австрійської літератури чи сутності перекладу) - що ще потрібно, щоб цю універсальність окреслити? Приводом до сьогоднішньої зустрічі стала його нова книга есеїв "Моя Україна", яку випустила у світ літературна агенція "Піраміда".

- Як би читач не хотів відмежуватися від паралелей, однак взявши твою нову книгу "Моя Україна" до рук, спершу завжди згадає літературний проект "Моя Європа" Анджея Стасюка та Юрія Андруховича. З одного боку, це працює на "Мою Україну" (оскільки "Моя Європа" авторам вдалася), але з іншого - твоя книга завжди сприйматиметься як така, що прийшла потім. Що керувало тобою при виборі назви?

- Задум зробити книгу про Україну виношував від кінця 90-х років. Уже тоді  знав, яким буде епіграф та ілюстрації для палітурки, кілька базових сюжетів для книги і насамперед - якою буде назва. Моя книга, де прагнув не в публіцистичній, а передовсім у художній формі викласти власний погляд на сучасність (відібравши цікаві ситуації із побуту та намагаючись деполітизувати сюжети), від початку мала називатися саме так, як називається зараз. Звичайно, коли під схожими назвами почали виникати інші проекти, то мав перший внутрішній порух свою книгу назвати інакше - скажімо, "Розпорошені сюжети". Однак потім подумав, що, можливо, є своя логіка у тому, коли з'являтимуться певні алюзії до проектів - політичних, літературних, кінематографічних - бо вони працюватимуть на книжку,  і залишив цю назву свідомо.

- У твоїх бесідах про сьогодення, що переважає - мінор чи мажор? Які відчуття, з огляду реалій, видаються більш органічними?

- Такі, що не позбавлені критичності. Я - оптиміст, коли спостерігаю реальні спроби будувати життя з думкою про майбутнє тут і зараз. І песиміст, коли бачу намагання втекти у минуле. Мені здається, що Україна зараз стоїть на порозі модерну і немодерну. Якщо брати площину літератури, то є багато читачів, які люблять читати романи, написані на основі історичних фактів з життя України, плакати над цими речами, якщо вони написані добре, побиватися, як нам було погано, коли нас принижували чи розпинали й інше. Вважаю, що це домодерний шлях і шлях у нікуди, хоча є багато людей, які хотіли б обмежитися тільки цим. Однак Україна - й Україна літературна - набагато розмаїтіша. Й мені здається, що Україна із модерним обличчям для світу була б привабливіша.

-  Однак світ, як такий, часто непередбачуваний і якоюсь мірою агресивний. Часто ця агресивність минає лише після смерті автора, як, скажімо, у випадку із американською поеткою ХІХ століття Емілією Дікінсон, що з двох тисяч своїх поезій за життя опублікувала лише кілька і яку у містечку, де жила, всіляко цькували, а тепер знають у багатьох країнах світу. Тебе спільнота приймає? І чи важить щось це її сприйняття для тебе? 

- Для автора це завжди важливо, хоч іноді він у цьому не хоче зізнатися. Однак читач - це навіть не дволикий, а багатоликий Янус, тому завжди потрібно мати власні орієнтири. Про ширші із ним стосунки мені на даний час доволі складно говорити, оскільки  в Україні не існує нормального книжкового ринку. Однак ситуацію не драматизував би. Знаю, що ці взаємини є, бо  якимись випадковими шляхами мої книжки усе ж потрапляють у руки людей, яких своїми читачами не назвав би. Але вони ними стають. І це мене тішить.

- Через багато що, написаного тобою, проходить образ Одіссея, і навіть одна із книжок названа "Де твій дім, Одіссею?" Тож де твоя Ітака, Тимофію?

- Цей образ досить добре віддзеркалює ситуацію людини в сучасному світі, що характеризується двома суперечливими тенденціями - з одного боку, глобалізацією, тобто узагальненням, розростанням, а з іншого - партикуляризацією, пошуками свого краю, домівки... А моя Ітака - Європа.

- Боїшся провінційності? І як вирішуєш для себе дилему, яку вже давно окреслили фахівці: хто від провінційності утікає, має великі шанси у ній зав'язнути?

- Провінційності боюся лише як способу світосприйняття, а не життя у провінції. Для мене не проблема жити в маленькому місті, але щоб це було тільки місто, бо є людиною міської культури та міського виховання. А якщо говорити про провінційність уже як спосіб відчуття світу, то вона для мене є неприйнятною, оскільки вважаю її синонімічною до понять загумінковості, нецікавості, занудності. 

- Однак, мандруючи світами і скрізь зустрічаючи власних знайомих чи знайомих знайомих, доходиш банального висновку: світ - село. Просто трішки більше за звичайне. 

- Це й справді так. Хоча як міський чоловік - схильний вважати, що світ стає дедалі більшим містом.

- Яке із міст у твоїй душі домінує - Івано-Франківськ, Львів чи Відень, де ти зі сім'єю пробув майже два останні роки?

- Насправді кожне місто для мене - це  відчуття із ним пов'язані, які подекуди  взаємодоповнюються, а подекуди не тільки конкурують, а й вступають у відверті сутички, хоча у підсумку знаходять свої ніші. Адже Івано-Франківськ - це місто  мого дитинства та ранньої юності. І таким залишиться, де б я згодом не жив. Зрештою, це місто моїх перших ( у 5-річному віці) літературних спроб - про зиму, сани й інше - якими дуже захоплювалася моя родина (особливо тато) і до яких від початків я завжди підходив дуже відповідально. Львів -  місто трохи складніше, оскільки зараз у ньому живу і не маю можливості від нього дистанціюватися. Тому те, що і як у цьому місті функціонує, мене хвилює значно більше, ніж те, як це виглядає деінде. А Відень у сенсі урбаністичному - місто, яке Львову та Івану-Франківську, схоже, не наздогнати ніколи... 

- А коли йдеться про сферу культури?

- Уявлення про цю сферу доволі широке. Я говорив би про ці три міста радше в урба­ністично-технологічному розумінні. Й у цьому випадку Львів та Франківськ залишаються, порівняно з Віднем, далеко позаду. Адже культура виростає з дрібниць. Якщо сказати брутально, то від того, який тротуар і який туалет, залежить якість функціонування життя, те, як люди спілкуються між собою. Однак якщо говорити про літературні та художні явища, то тут Україна  є рівноцінна. Інша річ, що може бути геніальний текст, але його читатимуть тільки кілька тисяч людей. А тому зауваження, що такий текст - неконкурентний, матимуть слушність хіба що з погляду  видавця, маркетингу чи  збуту. Бо, з іншого боку, саме ця книжка може робити революцію у художньому баченні, а відтак непрямо рухати культурою. А цей рух дуже важливий. Щодо власних оцінок, то вважаю тексти, які пишуться в Україні (принаймні вагому їх частину)  щодо естетичних орієнтирів, змісту, композиції нарівні із тими найцікавішими текстами, які творяться у європейських та інших літературах світу.

- Вочевидь, маєш на увазі постмодерну літературу, в координатах якої і сам існуєш. Які риси у цій літературі виділяєш для себе як позитивні?

- Формальний експеримент, експеримент змістовий та настанова писати вибагливо, проте легко, щоб це не було важко читати. Текст має "затягувати" читача, викликати думки і в жодному разі не бути ні примітивним, ні таким, який без словника не зрозумієш.

- Однак схоже на те, що час постмодерних пошуків уже минув, зрештою, як і потреба у цьому. Критики сходяться на думці, що філологічні ігри сьогодні уже мало кого цікавлять, світ повертається до реалізму, хоча й у більш вишуканих шатах.

- Цілком згідний. Маю таке відчуття ще від кінця 90-х років. Ми говорили про позитив, а тепер про те, що я у сучасній модерновій літературі подекуди відкидаю. І не лише українській. Коли письменник орієнтований виключно на експеримент заради експерименту, намагається  щось нове винайти у формі, цілком забуваючи про зміст, то стає незрозумілим, заради чого це все, що автор хоче цим сказати, чого прагне. А все-таки кожен твір пишеться для того, щоб його хоча би хтось читав, поділяв викладені думки чи бодай розумів би, про що мова.

- А з іншого боку, сучасні літератори часто-густо "хво­ріють" і на кілька інших "професійних" хвороб - зарозумілість, компроміс, писання творів-клонів, які, можливо, й важать щось для історичного чи теоретичного літпроцесу, але залишають байдужими.

- Не переконаний, що це болячки тільки постмодернізму. Це швидше проблема не літературних течій, а окремих авторів як людей. А люди часто бувають слабкими. Бо очевидно, що коли тебе за щось похвалять, хочеться так само або  й цікавіше писати  - звідси потурання смакам читача, але дуже віртуального, якого письменник собі уявляє. Отут і стається те, що  стаєш нецікавим. Бо читач насправді - не простакуватий і значно вимогливіший, ніж здається.

- Рік чи два тому в нашій розмові ти зауважив, що й досі перебуваєш у пошуках власної ідентичності. Ці пошуки завершились чи є вічним процесом? 

- Це процес, який не завершиться ніколи, бо доки людина живе, її думки змінюються, еволюціонують. Як художник, знайшов себе у романістиці, принаймні так здається мені на даний момент. Бо справді дуже цікаво творити ширше епічне полотно з використанням формальних знахідок авангардної літератури, писати про сучасну людину у сучасному світі. Їй присвячений і мій другий роман "Рожевий світ", але на цьому не маю наміру зупинятися.

- У пригодницькому романі "Королівство" чудової письменниці Галі Пагутяк є цікава порада: якщо не можеш знайти двері, намалюй їх на стіні, і це обов'язково допоможе. Ти бував у ситуаціях малювання дверей на стіні? І чи не є твоє захоплення творенням власних романів саме такими дверима виходу у паралельні світи?

- Взагалі намагаюся не стільки малювати двері на стіні, скільки знаходити реальні. А якщо й справді трактувати паралельні світи  як світи художні, то вони з'являються неймовірними шляхами. Сумніваюся, чи комусь вдалося до кінця пояснити, як функціонує його письменницька кухня. Бо коли навіть хто і намагався, то це лише спроба наближення і не більше.  А щодо написання романів, то це те, без чого життя Тимофія Гавриліва на сьогодні - неможливе...

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.2007 / 4.5MB / SQL:{query_count}