Не ставте дитячу літературу в куток!

Галина Малик, письменниця, про собак, Попелюшку та вміння дивитися на світ очима дитини

 

Галина Малик, письменниця, про собак, Попелюшку та вміння дивитися на світ очима дитини

malyk.jpgЯкби потрібно було назвати  п'ятірку найкращих сучасних дитячих письменників України, то Галина Малик з Ужгорода до неї потрапила би обов'язково. І справа зовсім не в тому, що вона - член Національної спілки письменників України, не у присудженні їй літературних премій імені О. Ко­пиленка та Лесі Українки, та й, зрештою, не у перекладах її дитячих творів на інші мови. Галина Малик - письменниця, яка взялася за те, за що не бралися або бралися не особливо охоче інші сучасні українські майстри пера -  за казки про доросле життя. І - що найголовніше - герої цих казок сьогодні однаковою мірою не залишають байдужими як дітей, так і дорослих. Свого часу видатний філософ та письменник Герман Гессе стверджував: серед тих світів, які людина створила сама із матеріалів свого власного духу, світ книги - найвеличніший. Коли заходить мова про художній світ Галини Малик, то в ньому є куди мандрувати і по горизонталі, й  по вертикалі...

- Дитячі психологи та літературознавці уже давно зійшли­ся на тому, що дитяча книга особлива, тут як ніде важить гармонія поєднання внутрішньої та зовнішньої естетик. Однак від фахівців також доводилося чути, що сьогодні художників, які готові ілюструвати дитячі книжки, значно більше, ніж письменників, які ці книжки пишуть. Прошу пояснити таку ситуацію з погляду дитячого автора?

- Дивлюся на це по-іншому. Можливо, тих, хто хоче малювати, й справді більше, однак тих, які це можуть, - одиниці. Перевірила це на власній шкірі. Якби не моя книжка "Злочинці з паралельного світу", дуже вдалі та вишукані ілюстрації до якої створив художник Сергій Храпов,  вважала би, що на художників мені не таланило. А попри те маємо у нас на Закарпатті когорту митців - володарів престижних нагород та відзнак саме у площині книжкової графіки.

- Висуваєте до художників якісь виняткові вимоги?

- Та ні. Насамперед вимоги висуваю до видавництва (бо cаме  воно, зазвичай, шукає художника), аби ескізи мені показали ще до друку. Однак часто - марно. У багатьох випадках бачу книжку вже тоді, коли змінити нічого не можна. А до художника вимоги стандартні. Головна - аби він, не змінюючи того, що вкладає у дитячу книжку письменник, допоміг малому читачеві  зрозуміти автора. Тільки після цього на шальки терезів кладу майстерність та розуміння художником дитячої психіки. Адже "дитяча" ілюстрація - ціла наука. Художник повинен знати, що діти сприймають не всі кольори (скажімо, цілком не сприймають сіро-голубу гаму), погано сприймають наїв і дуже погано книжки, ілюстровані дітьми. Має він знати і чимало інших нюансів. Але найголовніше - не забувати, чому дитина запам'ятовує ілюстрацію. А це стається тільки, коли ілюстрація найкраще відповідає змісту книжки. Бо коли ілюстрація автора не підтримує, тоді це постріл у порожнечу. Чому такою популярною є "Аліса в Країні чудес" Льюїса Керролла в ілюстраціях англійського художника Джона Теннела? Бо створений ним образ є максимально логічним і природним доповненням літературного тексту. Він не вивищується і не йде із цим текстом врозріз. А тому (попри те, що "Алісу" намагалися ілюструвати й інші художники) навіть коли знімали фільм за цією книжкою, то намагалися на роль головної героїні підшукати дівчинку, ззовні схожу на ту, яку свого часу намалював Джон Теннел. У світовій дитячій класиці - не тільки Аліса, завдяки майстерності  ілюстратора, - персонаж, який візуально змінити не можна

- Ваші персонажі можна змінити?

- На жаль, так. Ось зараз у мене вийшла книжка "Вуйко Йой і Лишиня". Видання симпатичне, ошатне, уже отримало гарні відгуки, однак у малюнках - не мій "Вуйко Йой". Молода художниця прекрасно намалювала книжку, але в тих малюнках немає жодної відповідності текстові. Я аж плакала, коли цю книгу побачила. Але уже нічого не можна було змінити. Не знаю, з чого художниця як ілюстратор почалася чи почнеться, але переконана, що не з "Вуйка Йоя". 

- З чого почалася дитяча письменниця Галина Малик?

- Зі своїх дітей. Я почала писати, коли моїй старшій доньці було сім років. Помітивши, що вона незібрана, неакуратна, не доводить початих справ до кінця, я - щоб їй пояснити, чому так не можна жити, - написала для неї казку "Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії".

- Вплинуло?

- Думаю, так, хоча ми це ніколи не обговорювали. Однак донька сьогодні є дуже відповідальною і серйозною жінкою, завжди усе доводить до кінця. Живе за кордоном, має власну фірму, її справи йдуть дуже добре.

- Популярність дитячої книжки - явище доволі загадкове. Навіть коли в хаті багато книжок, дитина часто-густо вимагає читати одні й ті ж, і це може тривати безконечно. Якими ці вибрані книги були для домівки Маликів? 

- Мої діти вибирали світову класику. Не можу сказати, що котрусь книгу люблять більше за інші. Любили читати уже згадану "Алісу", "Гуллівера", збірники казок світу, російських авторів. Українських - менше. Нашу дитячу літературу недаремно за кордоном називають Попелюшкою у європейській спільноті. Бо якщо Росія могла похвалитися  у першій половині ХХ століття такими гігантами дитячої літератури, як Чуковський, Маршак, Агнія Барто, то ми - ні. Талановиті письменники були, але дуже локальні, що не здобули собі визнання на ширших обріях.

- Чому українські письменники так мало писали і пишуть для дітей сьогодні?

- Не всі можуть. Треба вміти дивитися на світ очима дитини. До речі, писати для дітей було дуже популярним у повоєнні роки, коли творили Богдан Чалий, Грицько Бойко, Наталя Забіла та інші. Але відразу виникли й проблеми. В Україні працювало лише одне-єдине видавництво дитячої літератури - "Веселка", куди було дуже важко пробитися, але хтось умів це робити. Одну-дві невеличких дитячих книжечки на рік видати можна було. І за це непогано платили. Відтак почало вважатися  легким заробітком - написати кілька дитячих віршиків і отримати за це непогані гроші. Це призвело до того, що з'явилося дуже багато копійчаної макулатури, яка нічого не давала ні розуму, ні серцю. На зацікавлення вітчизняною дитячою літературою вплинула також відсутність дитячих журналів. Уявіть -  в Україні  виходило лише три дитячих журнали - "Малятко", "Барвінок" та "Піонер". Хоча насправді таких видань багато бути не може - навіть ті, хто любить, скажімо, жовтих котів, мали б мати пропозицію окремого журналу. Погляньте на будь-яку іншу країну (Словаччину, Чехію, Великобританію тощо) - там діти щодо періодики мають величезний вибір. І це дійсно важливо. Бо періодика - це безпосередній контакт з дитиною, це - зворотний зв'язок. Те, що наші журнали сьогодні його не мають, - дуже погано. Однак є ще одна причина, чому дитяча література була в Україні упослідженою. Як при радянській системі, так і зараз її не хочуть випустити з того кута, в який силоміць поставили. Відкрийте чимало товстих журналів, там і досі можете знайти (зазвичай недолуго проілюстрований)  "дитячий куточок", який фактично не знаходить адресата. Для чого літературу для дітей ставити в отой куток, чим вона завинила? Це питання було актуальним для мене колись. Є таким і сьогодні.

- Чи обов'язково дитячому письменнику любити дітей? Якщо - так, то як бути з Андерсеном чи Хармсом, яких діти просто дратували...

- Почуття любові є обов'язковим. А що стосується Андерсена і Хармса, то, вважаю, маємо до справи з літературними міфами, перевірити які неможливо. Написати те, що написали ці письменники, апріорі не сприймаючи дітей, - неможливо. Хоча, напевно, є якийсь сенс у тому, аби відмовитися від чіткої класифікації доросла чи дитяча література. Межа подекуди буває дуже тонкою. Минулого року, до речі, від австрійських письменників почула, що вони дитячу літературу як таку не виділяють. Читач сам вибирає - читати йому чи не варто.

- Пані Галино, як вам вдається створити героїв, які стають для дітей своїми?

- А я спеціально їх не творю, вони мене самі знаходять. Скажімо, образ Хроні зі "Злочинців з паралельного світу" мені навіяв випадок. Бачила, як міліціонери вели за плече хлопчика, худенького, зі скуйов­дженим волоссячком та хворобливою блідістю, який явно втік з інтернату. А потім отримала можливість тіснішого спілкування з такими дітьми. Біля нас неподалік є інтернат, і діти звідти часто втікали. Познайомилася з такими хлопчиками, які ходили по хатах, просили. Впустила, нагодувала. І вони почали до мене прибігати. Якось прийшли у 20-градусний мороз, побиті, мокрі. Говорили страшні речі про інтернат, розповідали про знущання старших над ними. Я намагалася якось вплинути на ситуацію (а це були 90-ті), однак, думаю, усе зосталося, як є. Зараз ці діти уже повиростали, але як склалася їхня доля, - не знаю. Вони черговий раз з інтернату втекли, і їхні сліди я загубила.

- Ваші герої часто опиняються в дорослих ситуаціях і вимушені самі приймати рішення. Що вражає - ті, хто поневіряється, значно добріший за представників забезпеченого світу. 

- А так і є. Ті, хто знає, що таке страждання, більш чуйний та готовий допомогти іншим, ніж люди, які тяжких хвилин у своєму житті не мали.

- По який бік опиняєтеся Ви?

-  У мене було дуже нелегке життя - сама піднімала на ноги двох дітей,  виставивши чоловіка за двері (про що не шкодую по нинішній день), коли моїй меншій доньці було шість місяців. Не мала ні особливих грошей, ні заощаджень. Іноді бували дні, що не мала на хліб, не кажучи вже про щось інше. Тому прекрасно розумію, як це  - коли важко. Хоча в нашій державі тих, які, що таке біда, знають саме з чужого  досвіду, - знайти проблематично. У моєму сприйнятті чужої біди не буває. Не почуваюся затишно, коли хтось інший страждає. Навіть коли терпить тварина. Ось зараз у нас в Ужгороді знову почали труїти собак. Тварина упродовж кількох годин чи дня помирає у страшних муках, і нічого не можна зробити. До речі, гинуть від цієї отрути не лише безпритульні, а й домашні собаки. Десь за тиждень до нашої з вами зустрічі неподалік мого дому цілу ніч так страшно, з таким болем вив якийсь здоровий собака, що я просто ридала на балконі від безсилля (боялася сама вночі виходити на вулицю). Звичайно, ми ще раз із Вірою Романовою (яка уже років зо п'ять б'ється над тим, аби в Ужгороді зробити притулок для тварин) вийдемо на телебачення, будемо на цю тему говорити. Але стіна байдужості настільки висока, що іноді просто опускаються руки. 

- Де знаходите сили, щоби рухатись далі?

- У моїх читачах та у вірі, що добро усе ж сильніше...

Розмовляла Ярина Коваль

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7854 / 4.2MB / SQL:{query_count}