Історія з-під землі

Олег Осаульчук, директор НДЦ “Рятівна археологічна служба” Інституту археології НАН України, про археологічні дослідження в Україні, скарбошукачів та найцікавіші розкопки

Олег Осаульчук, директор НДЦ “Рятівна археологічна служба” Інституту археології НАН України, про археологічні дослідження в Україні, скарбошукачів та найцікавіші розкопки

Інколи під землею заховані куди цікавіші історії та секрети, ніж ті, про які ми знаємо на її поверхні. Аби детальніше дізнатися про те, як жили наші предки, слід глибше копати, адже кожен знайдений келих, ґудзик чи документ крок за кроком допомагає зрозуміти наше минуле. Про те, як доводиться працювати археологам в українських реаліях, порятунок пам’яток від людей та найцікавіші артефакти підземного Львова – у нашій розмові з Олегом Осаульчуком.
– Цього року ваш центр святкує 20-ліття. Для такої структури це багато чи мало?
– Залежно з чим порівнювати. Якщо з предметом досліджень самої археологічної науки – це дуже мало, якщо з людським життям – вагомий відрізок часу. Ми фактично ровесники незалежності. Дата нашого народження – 17 липня 1991 року, коли нас було зареєстровано у виконкомі Львівської міської ради. Можна сказати, що вже минула ціла епоха, і варто підводити певні підсумки.
“Рятівна археологічна служба” була однією з перших організацій, які виникли з приватної ініціативи і займалися дослідженнями поза межами академічної структури. Для прикладу, на той час у Києві вже існували археологічні кооперативи, і у Львові теж виникла думка створити державне мале підприємство.

Наука для ентузіастів

– Як сьогодні ведеться археологічним дослідженням в Україні?
– На жаль, зараз починається повільне скочення до ситуації, яка була у середині 1990-х років. Тоді різко припинилося державне фінансування наукових проектів, і науковцям доводилося шукати інших можливостей для проведення досліджень. Пожвавлення почалося лише в другій половині 90-х – на початку 2000-х років, і пов’язане воно було переважно з реалізацією масштабних проектів, як-от будівництво нафтогону “Одеса – Броди”, реконструкція історичних міст України тощо. Але про якісь масштабні обсяги фінансування не йшлося. Наведу яскравий приклад – за дослідження Успенського собору в Крилосі у 1997 – 1998 роках нам заплатили вагоном шиферу і цистерною бензину, які у нас на балансі були ще до 2001 року. Тоді більшість оплат за виконані роботи проводили бартером.
– Під час обстеження території перед будівництвом майже завжди знаходять раніше не відомі давні поселення. Чи це означає, що територія України мало досліджена?
– Авжеж. Нині на Львівщині в офіційний реєстр внесено 455 пам’яток археології. Востаннє його поповнювали 2002 року. Торік ми дали пропозиції щодо внесення у реєстр ще 300 нововиявлених об’єктів археології, однак відповідного наказу управління охорони культурної спадщини ЛОДА досі немає. Загальна неофіційна кількість виявлених пам’яток на Львівщині – понад п’ять тисяч. Але це лише крапля у морі. Якщо би ми здійснювали суцільне обстеження територій, кількість пам’яток у нас була би на порядок вища. Приміром, наші сусіди поляки за 30 років існування загальнодержавної програми “Археологічне обстеження Польщі (AZP)” дослідили понад 87% території країни і внесли до реєстру понад 450 тисяч пам’яток (!). Поляки підійшли до цього питання з політичним підтекстом – усе повинно було обґрунтовувати польськість їхньої території. У них навіть був жарт – “мамонт і той польський”. Однак для реалізації такої програми, звичайно, потрібне велике державне фінансування і чимало часу. У нас загалом досліджено не більше 5% поверхні країни.
– У вашого центру цікава назва. То що і від кого ви рятуєте?
– Пам’ятки археології від людей. Переважна більшість досліджень в Україні у зонах новобудов здійснюється в авральному порядку, а непланомірно. Тому вони мають рятівний характер, звідки і походить наша назва. Рятівна археологія відрізняється від бюджетної тим, що визначений обсяг роботи треба зробити за дуже короткий час з дотриманням усіх наукових методик і в терміни, узгоджені з графіком виконання будівництва. Якщо за нормальних умов пам’ятку можна розкопувати кілька років лише у сприятливий період, то на будівельному майданчику ми повинні це зробити у найкоротші терміни, незалежно від погодних умов.
– Скільки держава виділяє щорічно на дослідження?
– Точно сказати не можу. Однак, якщо порівняти те, що треба, і те, що реально дають, можна сказати, що державне фінансування фактично відсутнє. Свідченням цього може бути скорочення чисельності працівників Інституту археології  НАН України за останні кілька років майже вдвічі, а більшість археологів з інших установ працює не на повному окладі, які також є не найвищими. Тому нині єдиним способом виживання для археологічних структур є проведення досліджень у зонах будівництва. Відповідно до законодавства, якщо на території будівництва виявляють об’єкт археологічної спадщини, інвестор зобов’язаний оплатити вартість досліджень. Такий шлях розвитку археології пройшли більшість країн  Європи, зокрема, великий обсяг новобудовних досліджень було здійснено у Франції, Німеччині, Польщі. Більше того, такі дослідження часто приводять до зміни наукових гіпотез, теорій.
– Чи достатньо у нас археологів?
– В Україні, за різними оцінками, є не більше 250-300 археологів, з яких лише 95-110 мають наукові ступені. Для порівняння: в сусідній Польщі археологів із науковим ступенем майже 2,5 тисячі і ще 5-7 тисяч магістрів археології. Фактично в українській археології зараз немає наукових шкіл і молодому поколінню немає у кого вчитися. Адже досить часто  дослідженням тієї чи іншої археологічної культури займається лише один фахівець. Є десятки культур, які останній раз досліджувалися у 60-70-х роках минулого сторіччя.
– Якщо порівнювати наших та європейських дослідників: чи наші археологи поступаються колегам?
– Ми не поступаємось у вмінні вести дослідження. Європейські дослідники зазвичай вузькоспеціалізовані, але вони постійно удосконалюються у своїй проблематиці, мають можливість отримувати гранти Євросоюзу на дослідження, дуже мобільні у контактах. Наші дослідники більш багатогранні, що дає можливості ширше трактувати певні знахідки. Однак нам часто бракує часу, аби займатися наукою – багато зусиль спрямовано на виживання самих дослідників, решта місяцями не вилазить з поля. У Європі діє така схема – археолог працює два-три роки в полі, а потім кілька років займається науковою роботою – опрацьовує матеріали, викладає свій досвід у вишах.
Чорний ринок артефактів
– Чи цікавляться українці археологією?
– Судячи з активності чорного ринку артефактів, цікавляться, але як споживачі знахідок, а не наукової інформації. Зокрема, антикваріат колекціонують чимало високопосадовців. Йдеться і про попереднього  президента.
– Наскі­ль­ки багато у нас чорних археологів? Вони допомагають чи заважають у дослідженнях?
– Сам термін “чорні архео­логи”  вважаю некоректним. Таких людей треба називати скарбошукачами. Адже це те саме, що сказати “чорні хірурги”. Скарбошукацтво масово почало розвиватися ще у 90-х роках, коли люди, аби мати за що вижити, почали займатися самовільними розкопками. Згодом це перейшло у бізнес. Звісно, ніхто не веде обліку, скільки саме їх є. Але, якщо відштовхуватися від кількості продажів металодетекторів (що є основним знаряддям праці скарбошукачів), то їх в Україні тисячі. Частина з них орендує обладнання за кілька сотень доларів на місяць, а частина купує своє.
– Це окуповується?
– Мабуть. Зрештою, не усі займаються скарбошукацтвом заради прибутку. Для частини людей це хобі, як, наприклад, рибальство чи мисливство. Для тих, хто має достатній рівень доходу, це просто забава – з жиру бісяться.
– Що в основному шукають?

– Більшість пошуків про­водять на місцях бойових дій Першої та Другої світових воєн. Спершу шукали жетони, медалі та ордени. Це спричинило до того, що забирали те, що цікавило, а людські останки просто викидали. Такі люди фактично є грабіжниками могил. Але є і такі, хто цільово працює на об’єктах археологічної спадщини. Найчастіше вони знаходять монети, уламки металевих артефактів тощо. Насправді більшість скарбошукачів знаходить неколекційні речі, на яких складно заробити багато грошей, але разом з тим вони завдають непоправної шкоди для науки. Уявімо ситуацію, що з культурного шару пам’ятки вибрали всі металеві речі. Коли цю пам’ятку у майбутньому досліджуватимуть археологи, то цілком ймовірно, що вони можуть зробити хибні висновки про рівень розвитку певної культури.
– Часто з’являються повідомлення про те, що забудовник не забезпечив проведення археологічних робіт і руйнується пам’ятка. Один з останніх таких фактів – руйнування першого дослідженого поселення венедів у Підберізцях. Чи це означає, що погано працюють органи охорони культурної спадщини?
– Звичайно. Система органів охорони культурної спадщини в Україні сьогодні не працює. Прикладом може бути не лише пам’ятка у Підберізцях, а й ситуація у Львові.

Таємниці підземного Львова

– Ви вже кілька років тому повернулися до активного проведення досліджень у Львові. Наскільки наше місто є багатим на пам’ятки?
– Сам Львів вже є археологічним об’єктом. При цьому йдеться не лише про центральну частину міста, зокрема середмістя, а й про його околиці. Адже місто теоретично розташоване на десятках невиявлених і недосліджених археологічних пам’яток різних епох і культур.
– Наскільки досліджений Львів?

– Як не дивно, місто досліджене дуже погано і нерівномірно. Ми маємо лише точкову інформацію про історію Львова. Одне з перших
пов­номасштабних досліджень провели лише на початку 1990-х років на території нинішнього ринку “Добробут”. Досі ці матеріали не повністю опрацьовані і не введені у науковий обіг. Сподіваюся, що дослідження на розі вулиць Краківська – Вірменська та вулиці Федорова допоможуть більше дізнатися про історію Львова. На досконалі аналітичні дослідження археології Львова, на мою думку, слід очікувати не раніше, ніж за 10-15 років.
– А що нового ми можемо дізнатись?
– Нині дуже гостро стоїть питання локалізації та структури давнього Львова. Маємо багато гіпотетичних планів розвитку міста. Але це лише припущення. Кілька років тому справжньою несподіванкою стали дослідження на площі Старий Ринок. Усі були переконані, що там буде багато матеріалу давньоруського часу. Однак ми не знайшли нічого. І це під Замковою горою. Натомість на розі вулиць Краківська та Вірменська виявили артефакти давньоруського часу. Очевидно, цікаві висновки будуть після опрацювання матеріалів з досліджень на вул. Федорова і Сербській.
– Які ділянки зараз досліджуєте?
– Сьогодні ми завершуємо дослідження на вулиці Федорова, у дворику Ратуші, продовжуємо на розі Краківської та Вірменської.
– А які найцікавіші знахідки вдалось знайти у нашому місті?
– Найцікавіші, очевидно, були під час розкопок під будівництво готелю “Золотий лев” (територія ринку “Добробут”), адже це були наймасштабніші дослідження на території Львова. Тоді дійшли до глибини дев’ять метрів і виявили матеріали III-IV ст. Знайшли скарби, величезну кількість виробів з кераміки та багато іншого. При цьому складно виокремити якийсь артефакт, адже археологи розкопують заради отримання інформації. А історичну інформацію дає будь-який артефакт. Не менш цікаві знахідки були виявлені під час досліджень на вул. Федорова та Сербській. Одна з найцікавіших знахідок цього року – мідні казани XV ст.
– Де у Львові можна побачити місцеві артефакти?

– Якщо це польові мате­ріали, то їх спершу мають опрацювати науковці. Лише опісля їх передають у музеї. На жаль, фонди наших музеїв переповнені, а експозиції змінюють дуже рідко. Тому дуже часто пересічним мешканцям міста і туристам немає можливості побачити багато цікавих речей. Щоб за­повнити цю лакуну ми плануємо результати досліджень у місті Львові презентувати на вистаці, яка експонуватиметься у вересні-жовтні цього року в Львівському історичному музеї.
– Довгий час у нас говорять про створення археологічного музею. Чому досі цього не зробили?
– Це дуже добра ідея, але наразі це лише ідея. Проблема передусім у тому, що немає менеджера, який зможе втілити такий проект. Адже на це потрібно багато часу, зусиль та коштів. Мабуть, для більшої атракційності його можна було б зробити на місці якихось розкопок. Можливо, навіть у пивницях ратуші чи у внутрішньому дворику.

 ДОВІДКА:

Науково-дослідний центр “Рятівна археологічна служба” створено 17 липня 1991 року як державне наукове мале підприємство. Нині він є структурним підрозділом Інституту археології НАН України. На сьогодні центр є єдиним науковим осередком на території Західної України, який без державного фінансування проводить широкомасштабні археологічні дослідження. Лише за 2010 рік фахівців центру обстежили приблизно 40 кв. км території України та виявили понад 100 об’єктів археологічної спадщини.

 

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
10.0948 / 4.25MB / SQL:{query_count}