Немає концертів для оркестру зі скрипкою

Денис Прощаєв, диригент, про відстані й компроміси

Денис Прощаєв, диригент, про відстані й компроміси

Ім’я Дениса Прощаєва добре знайоме львівській публіці. Два роки тому молодий музикант уперше захопив слухачів своїми інтерпретаціями музики Моцарта та Дворжака і як піаніст, і як диригент. Щоправда, тоді мало хто міг передбачити, що вже незабаром він повернеться до нашого міста, щоб залишитися. Однак невдовзі викладач Вищої школи музики ім.  Ф. Ліста у Веймарі, вихованець легендарного Володимира Крайнєва, добре відомий у цілому світі передовсім як переможець одного із найпрестижніших конкурсів – ARD у Мюнхені, посів у нашому місті пост другого диригента Академічного симфонічного оркестру. Відтепер маємо щасливу нагоду частіше бачити Прощаєва і за роялем, і за диригентським пультом.

Зокрема, на початку липня Денис Прощаєв диригуватиме концертом із творів Фридерика Шопена та Кароля Шимановського, приуроченого початку головування Польщі в Раді Євросоюзу. Сьогодні “Пошта” спілкується із музикантом про вже реалізовані проекти та плани.

 – Половину свого життя Ви прожили в Україні, де навчалися в Київській середній спеціальній музичній школі ім. М. Лисенка та у музичній академії, а половину – в Німеччині. Як виник на мапі Вашого творчого життя Львів?

– Уперше я приїхав до Львова два роки тому на запрошення головного диригента місцевого оркестру Айдара Торибаєва. Тоді успішно виступив і як піаніст, і як диригент, але ідея перейняти керівництво оркестром прийшла пізніше. Саме тоді в оркестрі звільнилася посада другого диригента, і я подумав: а чому б і ні?

На щастя, і художній керівник оркестру Айдар Торибаєв, і генеральний директор Львівської філармонії Володимир Сивохіп виявилися людьми дуже відкритими, людьми слова, й доволі швидко вдалося залагодити формальний бік справи.

– Звісно, кожен диригент мріє про “свій” оркестр…

– Звичайно, і для мене, порівняно молодого диригента (якщо говорити про диригентський і піаністичний досвід), це стало великим шансом. Передовсім шансом працювати регулярно, мати свої програми.

А ще насолоджуюся нагодою відвідувати це чудове місто. Коли вперше приїхав до Львова два роки тому, то відразу закохався у нього... До слова, нещодавно запросив до Львова свою маму, яка досі тут ніколи не бувала, вже приїжджав сюди із нареченою.

Учень видатних педагогів

– Саме про вас Володимир Крайнєв, славетний піаніст і педагог, котрий, на жаль, нещодавно відійшов від нас, якось сказав, що “Прощаєв у цьому світі не пропаде”. Він мав на увазі Ваше бажання диригувати? Як узагалі відреагував на таку “зраду” одного із своїх улюблених учнів?

– Насправді відреагував чудово – підтримав моє бажання диригувати. Взагалі, Крайнєв був дуже відкритою, освіченою людиною, не сфокусованою лише на своєму інструменті.

Зрештою, будь-якому музикантові важко сьогодні знайти своє місце під сонцем. І, можливо, ширша кваліфікація дозволяє трохи полегшити пошуки праці. Ситуація ця не нова, знаємо, що й у попередні епохи музиканти поєднували різні спеціальності. Нічого дивного, що сьогодні традиція повертається.

Багато інструменталістів починають диригувати, навіть такі славетні виконавці, як Міхаїл Плетньов, Крістоф Ешенбах, Максим Венгеров. Одне не виключає іншого: більшість диригентів має своє “інструментальне минуле”.

Про користь безкомпромісності

– Тим не менше, в сере­довищі диригентів ставлення до них, м’яко кажучи, різне… Вам доводилося наштовхуватися на таке “нерозуміння”?

– Звичайно, були різні ситуації. Можна йти на компроміси, але не можна погоджуватися на ідіотські вимоги – це я говорю як соліст…

– Можливо, це не Вам важко із диригентами, а диригентам важко із Вами. Адже Ви однаково компетентні і в клавірі, і в партитурі. Як  працюється із “чужими”  диригентами?

– На жаль, бувають концерти, де диригент не підтримує, а заважає. Йдеться передовсім про твори віденських класиків – посередників там бути не повинно. Тому у Львові я ці твори сам і грав, і диригував одночасно.

Ніде правди діти, не всі диригенти з повагою ставляться до соліста, не усвідомлюють, що жоден із них не провів стільки часу із музичним твором як виконавець. Ейджі Оуе, мій учитель диригування, – один із небагатьох, який цю повагу проявляв. І до мене, коли я виступав із ним як соліст, і просто, коли спостерігав, як він працює з іншими. Все-таки роль диригента в тандемі із солістом – посередницька. А це вже солісту вирішувати, йти на компроміс із диригентом чи ні. Немає концертів для оркестру зі скрипкою, правда?

– А Ви як диригент часто йдете на компроміси зі солістами?

– Звичайно. Я люблю акомпанувати, хоча це щоразу особливий виклик. Були диригенти, які не акомпанували ніколи – як Євгеній Мравінський, наприклад. Але він взагалі людей не любив (сміється).

– Під час одного з останніх приїздів  до Львова Ви не лише впродовж кількох днів диригували три концерти, але й дали сольний речиталь із складною програмою…

– …і ще поміж тим з’їздив до Києва і там виступив із концертом.

Львів має талант

– Коли наступного разу виступатимете у Львові як піаніст?

– У Львові мені грати важко – тут багато піаністів (сміється). Справді, тут дуже добра фортепіанна школа. Не боюся спровокувати дискусію, але мені здається навіть набагато сильніша, ніж у Києві, хоча я там навчався. Якщо тут можна нарахувати з десяток талановитих виконавців, то в столиці такої кількості нема

Була така ідея: знову й зіграти, і диригувати. Й оркестр – уже “мій” – запропонував підготувати фортепіанний Концерт до мінор В.А.Моцарта. Але це річ, до якої треба поважно готуватися.

– Стосовно насиченості концертного життя, то кияни сьогодні, до речі, також львів’янам заздрять. А ще вважають, що у Львові доволі замкнуте, герметичне середовище. Ви це відчули, чи Вас одразу прийняли зичливо, відкрито?

– Думаю, такі “мікросвіти” насправді є скрізь. Це не лише львівська особливість. А от львівський оркестр прийняв мене добре. Ми працюємо разом – це найголовніше. Вони працюють зі мною, я працюю над собою. Я до себе звик ставитися критично: і якщо в оркестру щось не виходить, записую це також на свій рахунок. Ще Рахманінов говорив: немає поганих роялів, бувають тільки погані піаністи.

Я завжди дотримувався думки, що ідея важливіша за форму. Що п’ять хвилин справжньої музики, здатної викликати емоції – захоплення чи навіть гнів – важливіша за 45 хвилин технічно бездоганного виконання, яке залишає байдужим. Різниця між такими інтерпретаціями та ж, що й різниця між портретом і фотографією, вловлюєте?

В ідеалі форма й ідея повинні збігатися. Найголовніше в оркестрі – прагнення щось робити, потенціал. Бо є багато перфектних першокласних оркестрів, де це прагнення  вже відсутнє. А у львівському оркестрі воно є. До речі, це загалом характерна риса пострадянських оркестрів. Люди віддають тут багато, передовсім багато своєї душі. Я намагаюся ставитися до них з повагою, з розумінням. Нам зараз просто потрібно шукати спільні точки дотику.

Якщо вже продавати, то автомобілі

– Чи погоджуєтеся із такими сучасними формами пропаганди академічної музики як різноманітні шоу? Чи все ж таки підтримуєте думку свого вчителя, що передусім має бути художній ідеал, а не дресовані мавпочки?

– Залучити людей у концертний зал можна різними способами. Наприклад, скажіть, що пиво будете роздавати, і люди обов’язково прийдуть. На один, максимум на два концерти. Питання в іншому – чи повернуться вони потім, щоб ще раз подивитися, умовно кажучи, на мавпу, яка розмовляє? Ні, вони не повернуться. І люди, котрі досі цікавилися класичною музикою, також більше не прийдуть. Це так само, як не можна зробити з Достоєвського комікс. Це як криза віри в Західній Європі: проблема в тому, що люди, які цим займаються, самі у це не вірять.

Найголовніше – вірити в те, що ти робиш. Люди передовсім ходитимуть туди, де є правда. Публіку потрібно не тільки розважати, але щоб вона подумала про щось поважне. Про дві найважливіші теми в житті і в музиці. А це – любов і смерть.

За офіційною статистикою, у нас три відсотки населення цікавиться академічною музикою. Але слід враховувати, що люди приходять до класичної музики не одразу. Частково таке ставлення викликане й новою економічною ментальністю. Тому я підтримую думку свого професора. Переконувати людей потрібно якістю і високим рівнем виконання. Дати їм краще, ніж інші. А якщо вже щось продавати, то ліпше – автомобілі.


 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
9.0901 / 4.17MB / SQL:{query_count}