Раби XXІ століття

Новий фільм Алехандро Гонсалеса Іньяріту розповідає про соціальні та приватні проблеми

Новий фільм Алехандро Гонсалеса Іньяріту розповідає про соціальні та приватні проблеми

У кінотеатрі IMAX відбувається показ картини Алехандро Гонсалеса Іньяріту “Б’ютифул” (“Краса”), прем’єра якої відбулася на цьогорічному Каннському кінофестивалі. Щоправда, назва стрічки мала б писатися інакше, але ніхто точно не знає як.  Схоже, у Каннах стає модним показувати картини із свідомими граматичними помилками у назвах – минулого року це були “Inglourious Basterds” Тарантіно, цього – “Biutiful”.

У Каннах стрічка посідала високі місця у рейтингах, у підсумку принесла “Золоту пальмову гілку” виконавцеві головної ролі Хав’єру Бардему.

Утім фільм викликає неоднозначне враження. З одного боку, знятий він досконало. Геніально зіграв свою роль і Бардем. Проте до історії про люблячого батька, який перебуває десь на соціальному маргінесі, Гонсалес Іньяріту, що перебрався із Мексики до Голлівуду, додав ще й купу “соціалки”. Тут і рабська праця китайців, і нелегальні іммігранти із Сенегалу, і спроби не надто чистого на руку головного героя Убаля якось допомогти скривдженим та знедоленим.

Фантастичні зйомки у серці Барселони, незнайомої туристам, без сумніву, чудовий актор, кілька видатних сцен... Проте – надто сильне розпорошення. Якби Гонсалесу Іньяріту, який уперше у своїй кар’єрі відмовився від послуг сценариста Гільєрмо Арріаги і сам написав ще й сценарій, не забракло духу обмежи­тися родинними справами Убаля, який намагається знайти спокій, захистити своїх дітей і врятувати самого себе, вийшла б картина, гідна і головної “Золотої пальмової гілки”. Але із прохідних дворів Барселони трохи тхне кон’юнктурою. Особливо в контексті програми Каннського конкурсу. Щодо львівського прокату, то артхаузна стрічка такого рівня – рідкісне свято на наших екранах. Тож, навіть якщо врахувати, що вона не є найкращою у доробку Гонсалеса Іньяріту, на загальному тлі у неї значно більше переваг, ніж недоліків. А режисерська майстерність мексиканця, як завжди, вражає.

“Б’ютифул” від попередніх робіт відрізняє радикальне стилістичне зрушення від умовного символізму до умовного реалізму. Умовного тому, що навіть у немитому місті й брудних квартирах Іньяріту знаходить поезію.

Про Барселону, Мексику та Канни кореспондентові “Пошти”, серед інших журналістів, вдалося переговорити із режисером під час фестивалю. 

– Чи є у Вашої стрічки якась реальна основа?

– Історія головного героя, звичайно, вигадана. Проте мені вдалося досить близько познайомитися з іммігрантськими громадами на кшталт тих, які я показав у фільмі, – африканцями, китайцями... Отож, ця частина фільму фактично повністю списана з того, що я бачив, або з того, що мені розповідали. Сотні, тисячі людей намагаються вижити, їх нещадно експлуатують і принижують, багатьох – гірше, ніж рабів. 

– Для Вас принциповим було зробити героя фільму смертельно хворим?

– Я часто міркую про смерть. Може, частіше, ніж мені би хотілося. Мабуть, найстрашніше, це коли знаєш, коли помреш. Думка про те, що я смертний, не дає мені спокою, іноді бісить, іноді неймовірно стимулює й збуджує на інтелектуальному, духовному, емоційному рівні.

– І як при таких думках Вам вдалося зняти таке красиве кіно?

– Тому, що я хотів зробити фільм не стільки про смерть, скільки про життя. Просто в Убаля воно таке, і фільм є спостереженням за його життям в останні дні, останні моменти. Життя, за яким ми спостерігаємо до останньої межі. Із цього погляду воно здається цікавішим. Тому для мене було важливим те, як головний герой проживає свої останні дні, а не як помирає.

– Світ довкола Убаля досить детально виписаний. Звідки Ви так добре знаєте життя “на дні”?

– Довго досліджував. Майже рік. Скажу більше: більшість людей з китайської й африканської громади, яких ви бачите у фільмі, не актори, а реальні члени цих громад: торговці, робітники, які знають на своїй шкірі таке життя. Тобто  всі вони справжні іммігранти, які не просто несуть  правдивість і образність своїх ролей, а на собі випробували те, що грають у фільмі.

– Тобто, попри філософські міркування про життя і смерть, головним месиджем стрічки є його соціальне спрямування?

– У якомусь сенсі так. Безліч проблем, пов’язаних із іммігрантами й підпільними цехами, актуальні не тільки для Сполучених Штатів і їхнього південного кордону з моєю батьківщиною, Мексикою, але й для Азії, і для Європи. І проблеми ці досить серйозні – навіть не стільки для країн, скільки для самих іммігрантів, яким доводиться несолодко. Іммігранти, особливо нелегальні, – це раби. Раби XXІ століття. У якомусь сенсі над людьми відбувається (і це найстрашніше ) легітимне насильство, і процвітає така ж легітимна нерівність. Ви ж знаєте, по усьому світу, в різних великих містах зараз є досить багато іммігрантських анклавів, при цьому багато іммігрантів сидять без роботи або трудяться нелегально, і ця проблема з часом тільки збільшується, тому що чорний ринок серйозно б’є по економіці.

– Корумпований поліцейський, друг Убаля, говорить, що Убаль також експлуатує нещасних іммігрантів. З іншого боку, Ви показуєте, що він намагається ними опікуватися й ставиться до них цілком по-людськи.

– Убаль, герой Хав’єра, – звичайна людина. Я таких, як він, знаю багато, таких взагалі повно всюди. Отож, мені в ньому подобається саме це: він не герой, а звичайна людина, якій доводиться робити безліч різних вчинків в екстремальних умовах трагедії. І от мені хотілося спостерігати за таким героєм і показати те, як він існує у звичайних для себе життєвих умовах, але при незвичайних обставинах. Мені здається, таких, як він, можна на кожному розі зустріти. І вони матимуть схожі проблеми.

– Але важко назвати звичним те, що він чує мертвих людей...

– У нього такий дар, який, однак, не приносить йому щастя. Він його іноді використовує, але інтуїтивно, так до кінця й не з’ясувавши суть. Я, до речі, зустрічав велику кількість людей з таким даром. Вони далеко не святі. Багато хто з них навіть не вірить у Бога. Але в них просто є такий дар, з яким доводиться жити. Хтось його використовує правильно, хтось – ні, хтось взагалі не знає, що з цим робити. У цілому   складне питання. Я зустрічав людей, які за призначенням використовували такий дар. Не за призначенням теж. І у фільмі цей дар героєві більше потрібний для того, щоб ми його краще відчули як персонажа.

– Чи міг би зіграти цю роль інший актор?

– Ні, не міг. Коли я писав сценарій, то думав тільки про Хав’єра, отож альтернативи не було. Ну ще ми разом хотіли працювати... Але головне, що саме він підходить для того, щоб зобразити всю складність і багатошаровість персонажа. А ще я хотів знімати іспанською, для мене це було принципово. Тому варіантів не було. Крім нього, ніхто б не зіграв так.

– Чому в цій картині не знайшлося ролі для Вашого друга Гаеля Гарсія Берналя?

– Він надто молодий для головної ролі, та й інші ролі були явно не його. Він занадто, занадто молодий і вродливий.

– “Б’ютифул”, до речі, дуже відрізняється від Ваших попередніх робіт не тільки відсутністю Гарсіа Берналя...

– Мабуть, це мій наступний крок у кіно. У цього фільму інша структура, інший тон оповідання, все інше. Але цього вимагала історія, тому тут ми не дивимося на подію очима різних героїв, а стежимо за одним героєм з одного ракурсу. Це нормально, що в цій стрічці є щось схоже на мої попередні й щось несхоже. Ще мені хотілося змінити і манеру розповіді, і те, як я бачу світ. Але це все я, мій голос, мої очі. Так, все виглядає трохи по-іншому, але того, повторюся, вимагала історія, тому те, що ви побачите на екрані, на мій погляд, ідеальний варіант подання саме цього сюжету.

– У фільмі є сцена, де Убаль зустрічається зі своїм батьком, і в цій сцені, у єдиній, є сніг. Символізм або просто виняткова спроба передати атмосферу сцени графічно?

– Мені здалося, що це буде гарний спосіб показати якесь незвідане місце, про яке ніхто ніколи не розповідав, тому що ніхто звідти не повертався. Тому потрібно було його просто зобразити іншим. І ще показати умиротворення й спокій.

– У титрах зазначено, що Альфонсо Куарон і Гільєрмо Дель Торо є продюсерами цього фільму. Що вони принесли у фільм?

– Насправді, ми в основному ділилися ідеями, обговорювали деталі. Ми взагалі близько дружимо, отож їхня допомога була, з одного боку, неминуча, з іншого боку – вони мені просто допомогли тим, що були поруч.

– Ще серед продюсерів значиться Фернандо Боваріа. Цій людині ми зобов’язані майже всіма найяскравішими й іспаномовними картинами. Як Вам працювалося разом?

– Я якось подумав, що буде корисно з ним попрацювати, прийшов до нього й запропонував проект.

– І він відразу погодився?

– Так. Що ж тут дивного?

– Чи можна сподіватися від Вас оптимістичного фільму?

– Я намагатимуся. Обіцяю!

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9031 / 4.17MB / SQL:{query_count}