Стрибок у довіру

Жюльєт Бінош, актриса, про життя на кіноекрані та поза ним

Жюльєт Бінош, актриса, про життя на кіноекрані та поза ним

На львівських екранах (арт-зал “Кінопалацу”) триває показ фільму “Завірена копія” іранського класика Аббаса Кіаростамі. Саме за роль у цій картині французька зірка Жюльєт Бінош отримала “Золоту пальмову гілку” Каннського фестивалю. Про свої ролі, вміння ризикувати та малювати вона розповіла журналістам, серед яких була і кореспондент “Пошти”.

– Правда, що Ви самі запропонували себе Аббасу Кіаростамі?

– Так. Ми з ним кілька разів зустрічалися на фестивалях, і один раз він запросив мене в Іран. Коли трапилася нагода, я поїхала, і ми чудово поспілкувалися. Він розповів мені історію, описану в сценарії.

– Чи роль у стрічці такого майстра, як Аббас Кіаростамі, стала для Вас можливістю подивитися на себе, на власне життя під іншим кутом зору?

– Мені важко сказати саме про цю роль, взагалі не можу такого сказати про жодну роль. Проте кожна роль щось змінювала у моєму погляді на життя, у мені самій. Адже для того, щоб підготуватися до будь-якої ролі, потрібне внутрішнє налаштування, і це мене змінює фактично щодня. Наприклад, для мене був один справді дуже важкий досвід, коли ми знімали фільм про Південну Африку. Мені тоді довелося переглянути майже 40 документальних фільмів, і всі вони були пов’язані з людською жорстокістю. Це було по-справжньому жахливо... Отоді  це точно поміняло мої погляди на життя. Коли я зрозуміла, який жах відбувається за іншою стіною, я стала краще усвідомлювати, що світ зовсім не такий, яким його знала до цього.

– Чи намагаєтеся Ви спілкуватися із представниками тих професій, ролі яких виконуєте?

– Нечасто. Але коли я грала таємного агента, тоді мені довелося спілкуватися з багатьма людьми, які працюють у цій сфері. Це був корисний досвід: розумієш, якими є домовленості між країнами, це дозволяє побачити політику зовсім з іншого боку.

– Ви не лише актриса, але й художник. Це у Вас генетичне? Чи робота в кіно дає можливість для повної реалізації?

– У мене просто занадто багато енергії! (сміється) А ще я намагаюся займатися тим, що мені подобається.

– Ви здобули “Оскар” у номінації “Роль другого плану”. Ви ділите свої роботи на “перший” та “другий” плани?

– Ні. Ніколи не розуміла поділу ролей на головні й другорядні. Для ролей розмір не важливий. Є цікаві та нецікаві ролі. Перший план, другий план, головна роль, неголовна... Безглузді слова! У фільмі Абеля Феррари “Марія” у мене було вісім знімальних днів. Як ви визначите мою роботу? Як другорядну, третьорядну? Існують такі ролі, що вимагають напруження сил, і такі, що цього не потребують. Так звані другопланові ролі принесли мені удачу. Наприклад, в “Англійському пацієнті”. А коли з’являється можливість знятися у такого режисера, як Міхаель Ханеке, я взагалі не застановляюся, що гратиму, а просто йду в цей фільм.

– Метод роботи Міхаеля Ханеке завжди вражає своєю педантичністю. Він такий лише, коли працює? Вам дозволено з ним сперечатися?

– Думаю, з Ханеке краще робити, а не обговорювати. Якщо ти не згодний, то просто роби, як вважаєш за потрібне. А коли він потім скаже: “Ти не зробила це або це”, просто можеш сказати: “Ой, так, я забула”. Отож, жодних обговорень немає.

– А як із Кіаростамі?

– Так само. Я розуміла, що яким би не вийшов фільм, порожньої ролі в мене не буде.

– За останні роки Ви привчили глядачів до інших образів, більше цілеспрямованих, рішучих...

– Знаєте, найбільше боюся грати однакові ролі, я від них утікаю, як від чуми.

– А якщо фільм не побачить багато глядачів, Вас це теж лякає?

– Ні. Коли я працювала в театрі “Крапка з комою”, і в залі сиділо п’ятеро осіб, ми, актори, однаково  викладалися на всі сто – від розпачу й з любові до театру. І ще – щоб не зневіритися у тому, що ми робимо. Сила й достоїнство професіонала полягають саме в тому, щоб продовжувати вірити, коли вже ніхто навколо не вірить.

– Чи не сприяв “Оскар” за роль в “Англійському пацієнті” тому, що про Вас почали думати як про французьку романтичну акторку? Вас не “заморозили” у цьому іміджі?

– Після “Оскара” мені пропонували багато ролей. А я вирішила повернутися у Францію, щоб знятися у фільмі Андре Тешіне “Аліса й Мартен”. Не думаю, що таку роботу можна вважати “заморозкою”. Ніхто не очікував побачити мене в такому фільмі. Мені зовсім не цікаво “визначитися” – у напрямку, в акторському іміджі тощо, нецікаво шукати теоретичне обґрунтування тих фільмів, у яких я знімалася. А найкраще – знятися в “гарячому” фільмі або... “льодовому”. Тільки не в “теплому”.

– Деякі Ваші фільми є доволі екстремальними. Ви дійсно стрибали з літака у фільмі Лео Каракса “Погана кров”?

– Двічі. Перший раз я не боялася, і цей стрибок ви бачите у фільмі. Удруге у мене все похололо всередині. Спочатку вертоліт підлетів ближче, щоб зняти, як я приземляюся, але він підняв такий вітер, що мене віднесло в кущі. Тому, коли довелося стрибати знову, я подумала, що не хочу пережити все це ще раз. Але мені довелося, і тоді вже плакала. Загалом люблю невідоме. Думаю, через страх, який воно викликає, адже побороти страх – найкраще  відчуття.

– Чим була для Вас акторська гра спочатку і чим є тепер?

– У певному сенсі це для мене таємниця. Мені це подобається. Спочатку я дуже намагалася сподобатися, щоб мене любили, хотіла бути ідеальною, стійким солдатиком, коритися. Але іноді бездоганність тобі не допомагає. Для мене акторська гра значить щось особливе, майже містичне. Ти повинна дозволити відбуватися тому, що вважаєш правильним; це як стрибок у довіру, спроба досягти результату, не бажаючи занадто багато.

– Ви сказали, що любите авантюри. Але коли Вам пропонують якийсь проект, що є вирішальним: режисер, сценарій, роль?

– Це не раціональний, інтелектуальний вибір. Думаю, він і не повинен бути раціональним. Це щось внутрішнє, інстинктивне, коли читаєш щось, і наприкінці це як вдих, якого ніколи раніше не було. Ти ще не усвідомлюєш, чому погоджуєшся, але думаю, що бувають одна, дві, три теми у фільмі, які змушують спрацювати щось дуже важливе всередині..

– Усі знають, що Ви відмовилися зніматися в “Парку Юрського періоду” заради зйомок в Кесльовського, чи не так?

– Я сказала Стівену Спілбергу: якщо хочеш, щоб я зіграла динозавра, тоді я буду зніматися. Він засміявся.

– Є фільми, від яких Ви відмовилися й тепер шкодуєте?

– Ні. Я живу повним життям.

– Чи хотіли зняти фільм як режисер?

– Я працюю з режисерами такого рівня, що почуваю себе так, ніби беру активну участь у режисурі. Звичайно, не сиджу в монтажній. Але на знімальному майданчику – хто як не актор перебуває в центрі?

– Ви можете пояснити, як Вам вдалося зустріти так багато великих художників?

– Це таємниця. Але головне – вміння вчасно розслаблятися, рівновага, яку потрібно знайти між силою, зусиллями й спокоєм.

Цитати з інтерв’ю Жюльєт Бінош:

“Кінофільми, як відчинені двері, і перед кожними я змінюю характер і життя...”
“Коли я повернулася у Францію, вигравши “Оскар”, мене зустрічали, як футболіста!”
“Народження дитини схоже на вазу гарних квітів. Тільки ця ваза – ви самі, і тільки на дуже короткий час”.
“Я знала, що стала зіркою, коли потиснула руку Сімоні Сеньоре на Каннському кінофестивалі”.
“Якщо зірка – це той, хто випромінює світло, я можу бути зіркою. Але якщо зірка – це той, хто йде на повідку в грошей і журнальних обкладинок, тоді це ганебно!”
“Французькі жінки розцвітають у сорок років! Не можу дочекатися!”
“Мене чотири рази кликали заміж. Я не відмовлялася, просто не давала відповіді!”
“Якщо єдиний страх – це страх постаріти, яка ж ціль нашого життя тоді? Дивитися у дзеркало? Це жахливо”.
“Я ніколи не почувала себе вродливою. Це йде з дитинства. У нас вдома не було дзеркал, отож я себе ніколи не бачила”.

La Bіnoche у фактах

– Їй пропонували головну роль у “Парку Юрського періоду” (1993), але вона відмовилася.
– Багаторазово відмовлялася від участі у голлівудських проектах. Наприклад, від проб на роль у фільмі “Місія нездійсненна”.
– У 1996 році номінувалася на “Оскар” за найкращу роль другого плану. Очікувалося, що в цій категорії переможе легендарна Лорен Беколл. Перемога Бінош – один з найбільших сюрпризів в історії “Оскара”. У своїй промові Бінош сказала: “Я не підготувалася. Думала, що приз дістане Лорен”.
– Її бабуся – польська акторка із Ченстохова на прізвище Млинарчик.
– Під час навчання в Парижі працювала касиркою.
– 1986 – 1991 – була супутницею Лео Каракса.
– 2 вересня 1993 р. народила сина Рафаеля. Батько – Андре Халл, професійний аквалангіст.
– 1994 – 1997 – подруга Олів’є Мартінеса.
– 1999 – 2003 – супутниця Бенуа Мажімеля. У 1999-му в них народилася дочка Анна.
– 2003 – 2004 – подруга актора Матьє Амальріка.
– Для ролі у фільмі Андре Тешіне “Аліса й Мартін” вчилася грати на скрипці.
– У 43 роки вперше знялася для французького журналу “Playboy”.
– У 1990 р. написала президентові Франції Франсуа Міттерану лист із проханням допомогти фінансово фільму “Коханці з Нового мосту”. Але він відмовився. У 1993-му Міттеран запрошував Бінош на обід. Журналістам у відповідь на запитання, чому він це зробив, Міттеран сказав: “Мені якось приснилося, що я її цілую”. Бінош запрошення відхилила.
– Є хресною матір’ю дев’яти камбоджійських дітей.
 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.6619 / 4.18MB / SQL:{query_count}