Про правду і кривду

Польський Сейм у першому читанні схвалив визнання Волинської трагедії геноцидом

фото: pamiec.pl
Наголосимо, що це рішення не стало несподіванкою. Ще 8 липня верхня палата польського парламенту – Сенат – закликала депутатів Сейму проголосувати за законопроект авторства членів правлячої партії “Право і справедливість” щодо вшанування пам’яті жертв Волинської трагедії. У документі, зокрема, пропонувалося встановити 11 липня Національним днем пам’яті жертв “геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої”. Зрештою, перша волинська “ластівка” прилетіла ще 12 липня 2013 року, коли Сейм вжив формулювання “етнічна чистка, що мала ознаки геноциду”.
Поляки вже давно пропагували тезу про те, що побудова сучасних добросусідських відносин можлива лише за умови визнання всіх суперечливих історичних подій. Можливо, найкраще це пояснив у своєму виступі 11 липня (власне в день 73-ї річниці трагедії) президентський міністр Кшиштоф Щерськи: “Треба встановити день пам’яті жертв, адже пам’ять про жертви є обов’язком усіх живих людей. Кожна пам’ять повинна знайти своє відповідне місце у каталозі морального порядку в Польщі. Але теж важливо, аби ми розмовляли про правду з українцями, адже ніщо так не псує відносин, як побудова їх на неправді”.
Але повернімося до проголосованого вчора законопроекту. З одного боку, його можна вважати антиукраїнським. З іншого, в тексті багато моментів, які віддають належне обидвом сторонам.
Як наголошується в ухвалі, під час Другої світової війни на так званих кресах, тобто окраїнних територіях тодішньої Польщі, змагалися два тоталітаризми – німецький та радянський, які сприяли розбурхуванню ненависті на національному й релігійному підґрунті. В цих рамках діяли українські націоналістичні організації, з якими польські підпільники не змогли знайти спільну мову. 
У постанові також підкреслюється, що у Волинській різанині гинули і представники інших націй, і що деякі українці ставали на захист жертв. Сейм висловлює вдячність таким людям і закликає президента Польщі віддати їм шану та нагородити державними відзнаками. Водночас, написано в ухвалі, нагадуючи про злочини українських націоналістів, не можна замовчувати польських акцій відплати, у яких також гинуло цивільне населення.
Насамкінець документ висловлює солідарність з Україною, яка бореться із зовнішнім агресором за соборність та незалежність, а також наголошує: виключно правда – це шлях, що веде до поєднання.

“Це був геноцид, я ще раз хочу це чітко підкреслити. Проте я хочу також нагадати про тих українців, які в цей страшний час стали на захист поляків. Дуже багато з них заплатили за це своїм життям. Ми пам’ятаємо про них і віддаємо їм належне” 
Ярослав Качинськи, 
голова правлячої партії
 “Право і справедливість”

“Закон про статус УПА, який був прийнятий навесні 2015 року, став поворотним моментом у відносинах України і Польщі. Якщо мова йде про двосторонні проблеми, то найбільшою є різне сприйняття історії. Поляків і українців, я б сказав, роз’єднує не так сама історія, тому що з тієї ж Волинської трагедії минуло 73 роки і живих свідків майже немає, а саме сприйняття. Українські еліти довгий час ігнорували цю проблему і не помітили, як в Польщі втратили терпіння. Власне визнання УПА і культ тих організацій, які в Польщі дуже негативно сприймаються, стало поштовхом, який скерував польські еліти в сторону відмови від юридичних евфемізмів”.
Лукаш Адамськи, 
віце-директор Центру польсько-російського
 діалогу та згоди

“Під час різні відбувалися акції відплати польського підпілля, але не можна говорити про симетрію. Ціллю УПА було очищення великої території з польського населення, натомість акції Армії крайововї були направлені на окремі села. Водночас етнічна політика Другої Речі Посполитої, котра базувалася на ставленні до українців як до громадян другої категорії, є плямою на нашій історії, так само, як і операція “Вісла”.
Ґжеґож Мотика, польський історик, Rzeczpospolita

“Це була страшна трагедія двох народів, яку провокували фашисти та комуністичний режим. Тоді було зроблено багато помилок, жертвами яких стало мирне населення. Ми не вважаємо ці події геноцидом, оскільки України як держави тоді не було. За це відповідає держава, яка окупувала нашу землю”. 
Микола Княжицький, голова Комітету
Верховної Ради України з питань
культури і духовності, Rzeczpospolita

“Справжнім ворогом, тим, хто підбурив частину націоналістичних сил українців до того страшного злочину, є Росія. Там знаходиться джерело цього страшного нещастя. Нині російська пропаганда всіляко роздмухує негатив у висвітленні подій на Волині. Однак це не може закривати нам рота в питанні, яке є важливим для кожної людини, незважаючи на національність, вік і так далі. Геноцид завжди має бути засуджений”.
Антоні Мацєревич, 
міністр оборони Польщі 

“Відомо, що на Галичині та Волині діяло близько 400 банд НКВС, які видавали себе за українських партизанів. Саме ці бандити могли не лише вбивати безневинних мирних людей – як українців, так і поляків – а й чинити жахливу наругу над жертвами. Це робилося навмисне для того, щоб, з одного боку, налаштувати місцеве українське населення проти національного визвольного руху, а, з іншого, вбити клин у стосунки між українським та польським народами. Значною мірою цей рух був спричинений і недалекоглядною національною політикою Другої Речі Посполитої на західноукраїнських землях, особливо на Волині, яка, на відміну від Галичини, раніше входила до складу московської імперії і не мала усталених європейських традицій демократії та поваги до людського життя. Фактично ж, вчиняли злочини проти людяності як українці, так і поляки. Різниця лише в кількості жертв. Саме це є головним каменем спотикання”.
Валерій Степаненко, 
Історична правда


Польська “помста за Волинь”

 У березні-квітні 1944 року польським підпіллям було спалено та вибито біля 50 українських сіл на Холмщині – нині це Грубешівський, Томашівський, Холмський, Красноставський, Білгорайський повіти Люблінського воєводства Польщі. Фактично, це була “помста за Волинь”, скоєна над людьми, жодним чином не причетними до Волинської трагедії. Символом трагедії Холмщини стало село Сагринь (за оцінками поляків, до 200 жертв, за оцінками українців – до 600 жертв). 

фото: 16mb.com
Ще страшнішою стала трагедія села Павлокома. Близько четвертої ранку 1 березня 1945 року до українського села увійшов підрозділ польської Армії Крайової під командуванням поручника Юзефа Бісса на псевдо “Вацлав”. У мешканців стріляли без попередження, вцілілих зганяли до церкви. Там відділяли чоловіків, жінок і дітей, старших за 10 років, і розстрілювали на місцевому кладовищі. Жахливої смерті зазнав парох тутешньої греко-католицької громади отець Володимир Лемцьо: його обмотали колючим дротом, волочили кіньми довкола церкви, а згодом забили ланцюгами. З Павлокоми врятувалась лише невелика група жінок і дітей. 
Про трагедію вперше публічно заговорили лише у 1961 році, коли у Сполучених Штатах Америки вийшли друком спогади Олександри Потічної, одної з тих, кому вдалося врятуватися.
До 1989 року, допоки існувала прокомуністична Польська Народна Республіка, правда про різню у Павлокомі замовчувалася. Лише восени 1989-го група колишніх мешканців села звернулася до адміністративних органів Польщі з проханням дозволити побудову пам’ятника з написом: “Вічна пам’ять 365 жертвам, які трагічно загинули 1-3 березня 1945 року” й таким текстом українською і польською мовами: “Хай ця невинно пролита кров буде гарантією того, що ніколи не повториться трагедія між українцями й поляками. Відпусти нам наші вини, як і ми відпускаємо нашим винуватцям”. 
Андрій Павлишин, відомий львівський історик, перекладач, член українського ПЕН-Центру:
– Ухвала Сейму – підсумок багаторічних зусиль польських ультраправих і реваншистських середовищ, які зосередилися на одній, проте вкрай отруйній ідеї - позасудового проголошення україно-польського конфлікту в роки Другої світової війни на Західній Україні “бойнею” і “геноцидом”. Один із чільних ідеологів польської правиці, лондонський юрист Шавловський навіть вигадав таке абсурдне з точки зору юриспруденції означення, як “особливо жорстокий геноцид”. Спроби, які не повелися партії Ярослава Качинського в 2003 і 2013 роках, вдалися сьогодні. Що змінилося? Лише те, що партія “Право і справедливість” внаслідок випадкового поєднання чинників здобула монополію на владу і намагається її утримати. Вона не може виконати тих завищених соціальних обіцянок, які роздала напередодні виборів своєму електоратові, тож вирішила пожертвувати добрими україно-польськими стосунками, які складалися упродовж минулих 30 років. Це важкий удар для українських і польських інтелектуалів, діячів культури, людей Церкви, які мозольно напрацьовували капітал довіри між двома націями. Водночас, зараз польські націоналісти з правлячої партії категорично відкидають будь-яку співвідповідальність поляків за антиєврейські погроми та Шоа на території Польщі. Що б там не було, ми не забудемо ані тих, хто писав і ухвалював цю антиукраїнську ухвалу, ані значно більшу і поряднішу частину поляків, які поважали прагнення українців до свободи і підтримували словом і ділом нашу війну проти російських окупантів.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
12.1535 / 4.17MB / SQL:{query_count}